Позивні Альфи Лебедя, стр. 24
ІГор Росоховатський
НА ОДНОГО МЕНШЕ
амоскид виїхав з воріт бази і помчав по шосе, розбризкуючи воду в калюжах. Пішоходи квапливо переходили на другий бік тротуару, ближче до будинків. А веселий шофер вишкірював жовті прокурені зуби…
За спиною Віктора Миколайовича глухо грюкнули двері парадного. Він зробив шість повільних кроків зверху вниз — спустився на тротуар п’ятьма східцями. Повз нього, перестрибнувши зразу через троє східців, пробіг кудись молодий лаборант. Віктор Миколайович усміхнувся в думці. Колись і він, мабуть, не пам’ятав, скільки східців веде до дверей лабораторії. Тоді він “подавав надії”. А тепер йому вже тридцять дев’ять, і він усього-на-всього науковий співробітник, що не захистив кандидатської дисертації.
Віктор Миколайович повільно попрямував алеєю, повернувшись до роздумів про закінчену серію дослідів.
“Михайлову несолодко, — думав він. — Скільки часу, скільки зусиль, а результат зовсім не той, який передрікала його теорія. Може, настав час висловити моє припущення?”
Він ковзнув поглядом униз і на мить зупинився. На правій манжеті сірих штанів темніла смуга грязюки. Коли ж це він устиг розтерти бризки? Знову дружина бурчатиме, критикуючи його старечу ходу. Та що вдієш: досить йому глибоко замислитись — і він починає кособочити й волокти ноги.
Віктор Миколайович забув про дружину і подумав про досліди, обмацуючи в думці ланку за ланкою, весь час повертаючись до того дня, коли з’ясувалось, що подразнення групи нейронів, названих “вузлом К”, призводить до гарячкового збудження всього організму, причому сили його подесятеряються. Піддослідні мавпи гнули й ламали товсті грати кліток, наче вони були зроблені з дерева. Це скидалось на буйне божевілля.
Чому ж препарати, які знімають подразнення з “вузла К”, не діють на буйнобожевільних? — питали себе співробітники лабораторії. І тільки один з них, Віктор Миколайович, спитав інакше: а завдяки чому подесятеряються сили? Це питання привело його до цікавої гіпотези, яка, коли б підтвердилась, могла б зробити переворот у медицині.
З грюкотом і скреготом самоскид повернув за ріг, на проспект. Тут водій зупинив машину і вискочив купити цигарок. На ходу розкрив пачку, сідаючи, звичним рухом губ перекинув цигарку в куточок рота. Самоскид рвонув з місця. Однією рукою крутячи кермо, водій другою дістав запальничку…
“Якщо висловити — засміють, чого доброго, — думав Віктор Миколайович. — Надто це вже скидається на казку і на те, що хочу я перескочити зразу через десять східців. Причому не балконних, не в особистому житті, а в науці. “Паленим тхне”, - сказав би Юрко. Але ж досліди другого контролю вказують на це. І коли вірити індійському професорові…”
Він зупинився перед вітриною магазину, помилувався новим телевізором, зітхнув. Якщо купити навіть на виплат, дружині не вистачить на путівку… А от коли він нарешті захистить дисертацію… І щоб її спокійно захистити, краще не здобувати репутації “казкаря” в науці.
“Я скажу Михайлову: в організмі має бути недоторканний запас енергії, який контролюється певним нервовим центром. А він відповість: “Ви так гадаєте?” І примружиться, схиливши набік голову, немов готуючись клюнути. Я спитаю: звідки беруться у людини нелюдські сили в хвилини небезпеки? Чому іноді вмираючий, від якого вже відвернулись най-оптимістичніші лікарі, силою волі, неймовірною жадобою вижити робить чудо й одужує? Жадоба життя і сила волі — сфера духовного. Повинна ж вона знайти резерви в галузі матеріального, в організмі. Очевидно, резерви перебувають рід дуже суворим контролем і відкриваються лише в крайні моменти. Більш того, наш організм схожий на надто обережного генерала, який не наважується пустити в дію резервний полк, усе ще вважаючи, що час не настав, пропускаючи останній момент. А при буйному божевіллі контроль з боку нервової системи ослаблений, резерви енергії вивільнюються, і в людини появляється невідомо звідки нечувана сила…”
“Ач, розбазікався, — каже собі Віктор Миколайович, посміхаючись. — Не поспішай. Адже Михайлов не стане байдуже слухати. Він обірве на півслові, недбало процідить: “Це філософія, а не наука”. Що ти йому на це відповіси?”
“Я покажу йому результати дослідів, проведених з Аркадієм. Це вже не міркування, а наука. Я скажу: очевидно, “вузол К” контролює недоторканний запас енергії.
Тим-то його подразнення дає картину буйного божевілля без розладу свідомості. Тварина смикається, звивається в конвульсіях, руйнує все навколо просто тому, що вивільнена енергія шукає виходу. Між іншим, згадаймо, що цей нервовий центр дуже важко збудити. Згадаймо також, що в момент смерті в організмі відбувається вибух енергії, який ми називаємо “некробіотичним випромінюванням”. Це пропаща енергія. А чому б не спробувати використати її за життя? Тільки уявіть собі результати: подовження життя, перемога над будь-якими хворобами…”
“Тепер я шарахнувся з галузі філософії в галузь казки”, - остудив себе Віктор Миколайович, і йому стало соромно. Він уявив собі гострий погляд Михайлова, спрямований у його перенісся.
“Стривай, стривай! — у думці вигукнув Віктор Миколайович. — А що, коли подати цю гіпотезу саме як казку? Припустімо, як фантастичне оповідання, прочитане в якійсь збірці? І коли я до того ж почну висміювати його, то Михайлов, звичайно, захоче посперечатися і почне захищати. Завтра ж зроблю це!”
Він не думав, що для перевірки його гіпотези досить було б лише двох місяців і що вже через рік-півтора медицина мала б у своєму розпорядженні найсильніший засіб за всі, які знала будь-коли.
Губи Віктора Миколайовича ворушилися в лад думкам, легка посмішка осяяла обличчя. Замислившись, він ступив з тротуару на брук…
Самоскид вискочив з-за повороту. Водій побачив перед машиною безтурботну постать на шосе. Несамовито завищали гальма. Пізно. Губи водія посиніли, засмикались. В кутку рота затанцювала недокурена цигарка…
Люди зібралися вмить, набагато швидше, ніж підоспіла швидка допомога. Лікар вискочив з машини, підбіг до потерпілого. Минуло кілька хвилин — і людина в білому халаті повільно випросталась:
— Він умер.
Санітари поклали труп на носилки… Юрба все ще не розходилась. Літня жінка притиснула руки до грудей. Якийсь чоловік спробував заспокоїти її.
— Що вдієш, на одного менше…
На нього виразно подивились, а він огризнувся:
— На землі три з половиною мільярди чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить.
Чоловік дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі не говорили йому, що хвороба невиліковна, що жити лишилося зовсім небагато.
І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж є засіб — вивільнити недоторканний запас енергії. Та серед трьох мільярдів чоловік на землі вже не було того єдиного, що знав, як це зробити.