Позивні Альфи Лебедя, стр. 20

Володимир Михановський

ОСТАННЄ ВИПРОБУВАННЯ

ержавна комісія приймала в Компанії тільки що завершений УЕМ — Універсальний Електронний Мозок.

“УЕМ — остання вершина технічної думки”, - сповіщали газети. “УЕМ розв’язує не більше як за хвилину будь-яку логічну задачу”, -повідомляли жирні заголовки. А одна авторитетна газета через усю першу полосу надрукувала величезними літерами: “УЕМ — диво з див!” “УЕМ може все, — писалося в статті, - варити сталь, виховувати дитину її вести космічний корабель…” “Поспішайте придбати вірного електронного друга”.

На кінець іспитів винахідливість членів комісії вичерпалася, йшов останній тур випробувань.

Край столу, за яким засідала комісія, примостився сухенький дідусь у строгому смокінзі. Здавалося, він дрімав під монотонні запитання членів комісії, які задавали машині, й такі ж одноманітні відповіді електронного дива.

— Отже, джентльмени, — сказав голова комісії, -запитання вичерпано? В такому разі дозвольте вважати…

— Хвилиночку, сер, — перебив його дідусь, схаменувшись, — вибачте. У мене є ще одна задача для УЕМа.

На обличчі директора Компанії, що сидів поруч голови, відбилось невдоволення. В Компанії з дідусем були здавна сутички, й директор не без підстав чекав зараз од свого супротивника якоїсь каверзи.

— Будь ласка, — похмуро кивнув голова.

— Дякую, — вклонився дідусь. — Задача така. На полиці стоїть порожній чайник. Є також плита, дрова, вугілля й сірники. У кутку стоїть відро з водою. Як побудувати логічну схему, за якою можна закип’ятити воду?

Монументальна споруда, поблискуючи нікелем і плексигласом, непохитним бастіоном височіла перед помостом, за яким сиділи члени комісії.

Після запитання дідуся всередині її щось стиха загуло, блимнуло кілька лампочок, потім безпристрасний голос чітко промовив:

— Задача розв’язується так. Знімаємо чайник з полиці, наповнюємо водою, ставимо його на плиту. Потім підкладаємо дров, засипаємо вугілля й підносимо сірник…

— Прекрасно! — з щирим захватом вигукнули члени комісії.

- І останнє запитання, — сказав дідусь. — Видозмінюємо умову задачі: чайник уже наповнений водою і стоїть на плиті, а в печі лежать вугілля й дрова. Сірники — поруч. Завдання те саме: закип’ятити воду…

Споруда тривожно загула, щось у ній клацнуло, й через п’ятдесят чотири секунди той самий голос промовив:

— Рішення таке. Чайник знімаємо з плити, виливаємо воду у відро, потім ставимо його на полицю. Після цього виймаємо з печі дрова й вигрібаємо вугілля. Таким чином, ми зводимо задачу до попередньої.

Проказавши останні слова, бастіон змовк.

— Більше запитань не маю, — лагідно мовив дідусь і обвів збентежених членів комісії поглядом, у якому світився прихований тріумф.

Юрій Нікітін

СМІШНІ ПРИГОДИ З ПРОФЕСОРОМ ПРУТИКОВИМ

рофесор Прутиков не лише відпустив Роба на перший у світі концерт для роботів, а й сам вирішив піти з ним. Правда, його мучив сумнів, а що, як роботи понавигадували щось на зразок: “13-10-64”, “ДИВО-23” або “Ен в енному степені”.

Та Роб-1 заспокоїв його:

— У програмі буде “Пісня про подвиг”, “Вогонь кохання”, “Ох на травичці я лежав”, “Не кори мене, матусю…”

Прутиков заспокоївся. Він навіть не помітив, коли почався концерт. На сцені стояли два роботи і беззвучно розкривали роти. Третій несамовито, але теж беззвучно тарабанив по клавішах електронного рояля.

Прутиков тайкома оглянувся. Роботи уважно слухали. Роб-1 навіть підстрибував від задоволення. Помітивши подив господаря, він пояснив:

— Співають на частоті 1800. Ультразвуки.

— Будь ласка, сідайте, дуже радий вас бачити, — професор Прутиков підсунув крісло директорові інституту. — Ось моя нова модель, на яку я просив виділити кошти. Цей робот читає чужі думки.

Директор ліниво всівся, кинув на підлогу недопалок, сумовитими очима глянув на Роба-2. Той, трохи пом’явшись, підійшов до директора, вхопив його за барки, рвучким рухом витрусив з крісла і, розчинивши ногою двері, замашним стусаном витурив з кабінету

— Що ти наробив? — схаменувся Прутиков.

— Але ж ви самі мені казали, що я — продовження ваших рук, ніг і думок… — винувато промовив Роб-2.

Професор Прутиков і його Роб-1 стояли в музеї перед картиною. Обоє мовчали.

Та ось Прутиков тремтливим голосом сказав:

Який драматизм! Це найкраще, що я тільки бачив у всіх залах.

— Я теж, — згодився Роб.

Завдяки рентгенівському зору він уже з півгодини спостерігав, як за картиною павук давив муху.

Всесвіт-15, Вимір — 13-10-41, Метагалактика імені Ейнштейна, дільниця 303, Галактика ЛЛ-64, Спіраль шоста, Сонце, Земля, Харків-13, Журавлівка, провулок Ново-Ісаєвський, 2, вхід з двору, поворот наліво. Дзвонити: 6 коротких і 12 довгих, якщо дзвінок не працює — стукати в двері кулаком або ногами. Особисто професору Прутикову.

“БЕЛМУ” важко було самому. Стогнав від перевантаження. І все частіше поглядав на новеньку елегантну модель електронної машини “Алкома-8”.

— От би разом, от би мені полегшало… — інколи бурмотів про себе.

Всесильний професор Прутиков почув це й з’єднав їх…

Тепер разом вони могли розв’язувати такі задачі, з якими ніколи не впоралися б поодинці.

Одного разу професор Прутиков провадив серію складних хімічних дослідів. Приготувавши розчин, він покликав двох роботів і, вмочивши палець у розчин, сказав:

— Температура 18–20 градусів. Таку й підтримуйте.

— Добре, — відповів Роб-1 і теж умочив пальця в розчин. — Будемо підтримувати температуру 19,26 градуса.

Роб-2, вмочивши свій палець, уточнив:

— 19, 2576 градуса.