Позивні Альфи Лебедя, стр. 18
Жоден із спогадів Джо не повертався до нього вдруге. Усі вони з’являлися і зникали назавжди. Джо намагався що-небудь приховати від невидимого сповідальника, але це було йому не під силу. Мозок його неначе вивернули й відібрали здатність опору. З неперевершеним цинізмом Джо розповідав найінтимніші деталі свого життя.
Доктор Вайдер був задоволений матеріалом, який “консервувався” машинами: з нього можна зробити надзвичайну книгу, в якій буде достатньо найінтимніших деталей — кожному на свій смак.
Джо не було вже три дні, і Дорріс хвилювалася, хоча чоловік і дзвонив їй щовечора із Клайтона. Вона рідко вмикала телевізор, читати зараз не хотілося, час тягнувся надзвичайно повільно. Поклацавши клавішами вмикачів програми, Дорріс вибрала концерт старовинного німецького композитора й лягла на тахту. Раптом екран мигнув, і на ньому з’явилося зображення невеликого котеджу, обнесеного металевою огорожею. В глибині двору загавкав собака, якийсь чоловік підійшов з вулиці до хвіртки, назустріч йому побіг хлопчик у коротеньких штанцях. Цей кадр змінився іншим: хокейний матч. Підлітки ганяють шайбу по прямокутнику поля. Раптом один з гравців закричав від болю: його вдарили ключкою в бік. Дорріс завмерла, спинивши свій погляд на обличчі потерпілого. Та кадр знову змінився. Раптом вона побачила на екрані… себе. Так, це була вона. А по алеї скверу, того самого скверу, йшов… Джо! Дорріс схвильовано дивилася на кадри, що швидко мінялися. До неї долинув голос диктора.
— Події нової “МЕМЕНТО”-бук, зовнішній бік яких ви щойно бачили, хвилюють відвертістю і емоційною насиченістю. Для того, щоб пережити життя незнайомої вам людини, досить попросити у фірмовому магазині “МЕМЕНТО” хвилюючу книгу “Мій шлях до Дорріс”.
Коли Дорріс розплющила очі, на екрані знову з’явилися стародавні гравюри і звучав Бах. Дорріс підвелася з тахти й повернулася до дверей. На порозі, спокійно усміхаючись, стояв Джо. В руках він тримав букет живих троянд.
— Красиві квіти. Сподіваюсь, вони тобі сподобаються.
— Джо! — закричала Дорріс. — Ти ходив туди.
— Що з тобою, чому ти кричиш?
— Я тільки-но бачила… Боже мій! Джо, навіщо ти це зробив?
— Що я зробив? — у голосі Джо був такий не підроблений подив, що Дорріс стиснуло горло.
— Джо, — голос Дорріс був ледь чутний, — я твоя дружина.
— Я це знаю. Навіщо ти мені про це говориш?
У Дорріс промайнула тінь надії.
— Джо, ти пам’ятаєш, що говорив тобі батько тоді, перед стартом?
— Людська пам’ять не така досконала, як цього хотілося б, — відповів Джо. І Дорріс здалося, що це говорить хтось інший, що голос чоловіка схожий на магнітофонний запис. Сумніву не було: Джо був т а м. В одну мить вона згадала все, що говорили про людей, які стали авторами “МЕМЕНТО”-книг. У лабораторії вони одержували стандартний відновлю-вальний сеанс, який включав у себе певний обсяг інформації, достатній для того, щоб не вийти за сферу людських стосунків, але такий, що не мав відомостей, які б індивідуалізували цю людину до попереднього рівня. Назавжди втрачалась емоційність пам’яті, із десятків тисяч дорогоцінних особистих спогадів до людини, що прийшла в лабораторію доктора Вайдера, поверталися лише окремі документальні відомості. Вона втрачала здатність відчувати і переживати, обходилась набором шаблонних волевиявлень і фраз. Невже це трапилося і з Джо? Невже тепер він став запрограмованим під Джо стандартним роботом-людиною? Ні! Не може цього бути! Дорріс взяла Джо за руку. Можливо, йому треба розвіятися?
Коли вони вийшли, на вулиці було зовсім темно. Дорріс узяла Джо під руку.
— Хочеш, підемо у н а ш сквер?
— У сквер? Добре.
Вони були зовсім недалеко від бібліотеки, де колись працював Джо, де вони познайомилися. Праворуч стояла їхня лава.
— Джо, — сказала Дорріс, — ти пам’ятаєш цю лаву?
Джо зосереджено дивився на дружину, не знаходячи в арсеналі своєї механічної пам’яті нічого слушного про цей випадок.
— Джо, — тремтячим голосом промовила Дорріс, — на цій лаві ти вперше поцілував мене.
Лоб Джо перерізала вертикальна складка. Секунду він промовчав і відповів:
— Усі чоловіки цілують своїх жінок. Дорріс опустилась на лаву, затулила обличчя долонями й заридала…
До неї і до Джо, що стояв поруч, доносився особливий, несхожий ні на що запах пла-стикових обкладинок старовинних книг, звалених у двері занехаяної бібліотеки. А крізь крони дерев на фоні нічного неба сяяли жовтогарячі літери, складаючись у слово “МЕМЕНТО”.
Юрій Ячейкін
СНИ
ікар схилився над Хворим. — І ти все пам’ятаєш? — недовірливо запитав він.
— Так, — прошепотів Хворий.
— Але ж це неможливо, — твердо сказав Лікар. — Адже хворі ніколи не пам’ятають своїх марень.
— Не знаю…
Обличчя у Хворого було змучене, йому б дати спокій, але Лікаря це дуже заінтригувало.
- І що ж ти пам’ятаєш? — настирливо допитувався він.
— Я пригадую річку, — очі у Хворого заблищали. — Вона була чиста і прозора. Дно її було так добре видно, що його можна було б намалювати. Кожен камінець…
— Де ти бачив такі річки? — заперечив Лікар. — Річки ніколи не бувають прозорі.
— Але я бачив її!
— Ти бачив її уві сні. Марення…
— Я занурив у неї руку і відчув приємну прохолоду…
- І не загинув?
— Світлі краплі падали з моїх пальців, а не застигали кам’яними бородавками…
— Ха-ха-ха! — не стримався Лікар. — А що тобі ще примарилося?
— Там росли квіти…
— Квіти — це красиво.
— Вони були ніжні, мов дотик матері. Вітер грався їхніми пелюстками…
— Вітер? Грався? — здивувався Лікар. — Безглуздя! Хіба ти не знаєш, що квіти відбивають від скель молотками?
— Я бачив це, — вперто заперечив Хворий, — квіти гойдалися під лагідним подихом вітру. А пелюстки ледь помітно тремтіли…
— Дивовижно!
— А тоді наступила ніч…
— Ніч? Що це таке?
— Темрява…
— Темрява?! — Лікар аж похолов від непоборного ляку. — Невже ти переступив Межу Небуття? Звідти ніхто не повертався!
— Ніч була чарівна, Лікарю, і безмежна… У небі спалахнули зорі…
— А це що таке? Сонце?
— Ні, Сонця не було. Це виглядало, як дрібні краплини золота у чорному графіті…
— Ти збожеволів! Хіба ти не знаєш, що на небі немає нічого, окрім вічного і невмирущого Сонця? Хіба ти не знаєш, що небо не може бути чорним, інакше все живе загине? Як за Межею, похмурим Кордоном Світла і Темряви.
— А ще я бачив — це було останнє, - ніби я захворів і мене лікували…
— Нарешті! — зрадів Лікар. — Так воно і було! Тобі щодоби давали чудодійну мікстуру — ціанистий калій.
— Ні, це було не так…
— Не так! Он як! Хіба я не краще знаю?
— Спочатку мені поклали під пахву скляний циліндрик з ртутним стовпчиком. Це був градусомір…
— Скільки градусів мала його шкала?
— Сорок два…
Лікар аж затрусився, стримуючи недоречний сміх.
— Любий хлопчику облиш ці химерні спогади, — він поклав долоню на гаряче чоло Хворого. — Зрозумій, під твоєю пахвою той градусомір просто випарувався б…
Хворий слухняно замовк і стулив важкі повіки. Він марив надзвичайним казковим світом, у якому йому життя не було б.
…Ранком його ховали. Півнеба обіймало кошлате, несамовито сліпуче світило. На його палаючій поверхні вирували циклопічні протуберанці. Від розтопленого грунту, що вгинався під важкими ногами жалібної процесії, піднімалися отруйні брунатні випари.
На березі киплячої річки, що шумувала розплавленим алюмінієм, процесія зупинилася.
На тугоплавку труну поклали кам’яну квітку.