Чорні Журавлі Всесвіту, стр. 8

Звідусіль по-дружньому — чи так здавалось? — підморгували різнокольорові вогники. Побіля стін тяглися труби й кабелі з величезною кількістю відгалужень, вентилів, патрубків, незрозумілих грибоподібних відростків, наконечників, що блищали голубим блиском, екранів з нервово пульсуючими вогниками. Розріджена атмосфера доносила легке гудіння. Проте нікого не було видно, ніхто так і не захотів показуватися людям. Очевидно, господарі вважали за краще спостерігати за гостями звідкись із схованки.

— А проводка у них зовнішня, — сказав Коробов. — У нас такого неподобства не стерпіли б.

Калве кивнув. Він не здивувався зауваженню Коробова: у нього теж було таке відчуття, наче це не на іншій планеті перебували вони, а просто на якомусь цілком земному заводі, хоч і невідомого призначення. Тут ніщо не пригнічувало таємничим, потойбічним. Навпаки, хоч багато що для них і лишалося поки що незрозумілим, але в принципі було схоже на те, що вони лишили на Землі. Ну, хоч би он та машина, яка, безперечно, нагадувала своєю формою автомобіль, тільки чомусь перекинутий догори колесами, і, звичайно, це був зовсім не автомобіль — просто сприймався так за земними асоціаціями. Над цим варто було поміркувати. Та для роздумів не було часу.

Калве зітхнув, згадавши про земні лабораторії, про “розумну” тишу обчислювального центру, в якому було так приємно думати… Але Коробов уже закрокував по залу.

— Ну, якщо господарі не показуються, ми їх чекати не будемо. Треба самим шукати хід на поверхню: наших тут, судячи з усього, ще нема, отже, вони лишились нагорі. Один хід напевне є — там, де пройшла ракета.

— Але нам його не відчинять, — заперечив Калве.

Може, й відчинили б, якби їм пояснити, — з прикрістю мовив Коробов. — Та пояснити нікому, от лихо!..

— Пошукаємо іншого, — сказав Калве. — Мені здається… по-моєму, в тому кінці залу — бачиш, не по вісі естакади, а правіше — якась ніша в стіні.

Обидва квапливо перейшли зал. Справді, це було схоже на вихід. Тільки, як його відкрити, було зовсім незрозуміло. На дверях — точніше, на пластині, що перегороджувала нішу, — не було й натяку на ручку або на замкову щілину.

— Так, оці самі тутешні мешканці… — сердито почав Коробов.

— Ось вони! — обірвав його Калве.

7

У довгому коридорі тьмяним сіруватим світлом горіли світильники, вкриті шаром пилюги. Вони самі спалахували перед тими, хто йшов, і загасали, лишившись позаду.

Чомусь Раїну пригадалися монументальні піраміди фараонів з їхніми схованими потаємними переходами. Там так само, напевне, стіни гнітили археологів таємничою невідомістю. Але то ж на Землі, а тут…

Вони йшли, поспішаючи, уважно оглядаючись по боках. Було пройдено близько сотні метрів, а коридор усе не закінчувався, як і досі, вів їх все далі — прямий, без жодних дверей, без будь-якої деталі, яка б порушувала одноманітність. Здавалося, він ішов зовсім горизонтально, хоч у цьому незвичайному світі навряд чи можна було цілком довіритися своїм відчуттям. Лампочки індикаторів радіоактивності слабко тліли в шоломах скафандрів, нагадуючи про постійне незначне випромінювання.

Півгодини тому, на поверхні, коли ракета, що лежала, здавалось, непорушно, раптом ковзнула вниз й так незрозуміло зникла, залишивши їх самих у порожнечі, їм згарячу здалося, що всьому кінець. І справді-бо, не пробиватися ж крізь матеріал, який навіть сталь не дряпала!

Кілька секунд вони сиділи мовчки, в думках прощаючись з усім, що було дороге в житті. Раїн подумав, що коли б не Сенцов поруч (чути було, як він сердито пошепки вилаявся), то від такої повної, абсолютної самотності посеред Всесвіту варт було б і завити, дивлячись на зорі…

Та якось зразу, одночасно обидва виявили, що, як би там не було, вмирати вони все ж не збираються. Тоді Раїн сердито сказав:

— Ось вони, ваші ракети… Дострибались!..

— А ракети тут до чого? — пробурчав Сенцов і, махнувши рукою, поліз на естакаду.

— Навіщо їм знадобилося втягувати ракету, не розумію! — бурмотів він.

— Вони могли й не помітити, що хтось вийшов з неї.

— Нічого собі — добре ж у них тоді організовано спостереження! — зовсім розсердився Сенцов. — За такі речі з роботи знімають…

Вони насилу знайшли пластину, що замикала вхід, — так щільно, майже без шва лягла вона знову на місце, проковтнувши ракету.

Підняти її годі було й думати: вона важила, певно, навіть у цьому світі зменшеної ваги багато тонн. Провозившись біля неї хвилин п’ять, космонавти зрозуміли, що це зовсім надаремне.

— Давай швидше думати, — сказав Сенцов. — Кисню в нас лишилося приблизно на годину. Тривалі прогулянки поза ракетою програмою нашого польоту не передбачені. Це нас навчить у майбутньому… — Він не скінчив фрази, махнув рукою. — Одне слово, будемо шукати, доки дихаємо.

— В усіх романах завжди не вистачало кисню, — сказав Раїн.

— Нічого дивного, — відгукнувся Сепцов, — Чи багато входить у такий ось балончик?

— Еге ж, — згодився Раїн, випростуючи занімілу спину. — А вагу їхню відчуваєш навіть тут…

Сенцов нічого не відповів і почав спускатися з естакади.

— Боюсь, щоб хлопці там чого-небудь не накоїли, — сказав він уже знизу. — Вони ж обов’язково кинуться нас розшукувати. Зчепляться ще з оцими, наламають дров…

Раїн тільки зажмурився — такою рідною здавалася йому в цю мить набридла рубка корабля, тісна житлова каютка.

Порадившись, вони вирішили розійтись і шукати вхід, роблячи кола, поступово захоплюючи дедалі більшу площу. Сенцов одразу рушив праворуч. Раїн пішов в інший бік, обходячи естакаду.

Пролазячи під виступом платформи, він низько нагнувся, і в вічі йому впала якась світла смуга, неначе білилом нанесена на темнішу поверхню супутника. Раїн уважно оглянув смугу. Ні, це була не фарба, це був метал — металева доріжка сантиметрів десять завширшки, прокладена по оболонці, точніше — в ній самій, і так, що вона ні на міліметр не випиналась над поверхнею. Метал тьмяно відсвічував сріблом.

Раїну спало на думку, що ця металева стрічка, призначення якої було незрозуміле, могла привести до входу всередину; в усякому разі йти по ній було певніше, аніж бродити навмання.

Раїн заморгав прожектором, кличучи Сенцова.

— Є? — запитав той, поспішивши до товариша.

Обидва рушили по металевій смузі. Не пройшли вони й тридцяти метрів, — смуга раптово урвалася. Космонавти розгублено переглянулись.

І в що мить вони відчули, як майданчик під їхніми ногами починає повільно опускатися. Неначе ліфт, він ніс їх у надра штучної планети.

Та ось майданчик плавно зупинився. Одразу спалахнуло бліде світло. Друзям воно здалося сліпучим. Раїн не зміг приховати переможної усмішки: вибралися!.. Сенцов сказав збуджено:

— Чуєш, шипить? Повітря…

Люк над їхніми головами зачинився.

Невеличке квадратне приміщення, в якому вони опинились, на перший погляд не мало дверей. Та не встигли вони про це подумати, як одна із стін почала повільно, мов нехотя, підніматись.

— Запрошують… — сказав Сенцов.

— Що ж, погодимось… — у тон йому відповів Раїн.

Але запрошували хіба що самі двері. За ними нікого не виявилось. Просто відкрився оцей коридор, по якому вони йшли вже кілька хвилин, простуючи по металевій смузі, що вела все далі й далі.

…Пройшовши ще метрів двадцять, Сенцов сказав:

— Схоже, що він ніколи не скінчиться. Ти зорієнтувався, в який бік ми йдемо? Я, коли спускались, подивився: смуга йшла лівіше порівняно з напрямом на естакаду.

— Зараз підрахуємо… — сказав Раїн. — Форму супутника приймемо за кулясту. Відстань між сусідніми естакадами, гадаю, приблизно двісті метрів. Пряма видимість була… Раїн замовк, поринувши на ходу в обчислення. Потім сказав:

— Якщо я правильно розрахував, коридор іде строго в радіальному напрямку. Іншими словами, до центра супутника. Це, до речі, говорить про те, що апарати, які наводять поле штучної гравітації, розміщено не в центрі планети. За логікою, десь ми маємо виявити і поперечні ходи. Отже, поки що все гаразд.