Смерть в океані, стр. 47

І далі: «Чимало клопоту завдають Салуа подушки. Вони надто м'які для його «гранітної голови, якою він, між іншим, може пробити дошку завтовшки кілька сантиметрів — це теж оцінили американські глядачі. Король скрізь носить із собою персональну подушку, зроблену із стовбура червоного дерева».

Після одного поєдинку король Салуа зустрівся з Олею Степюк. Дівчина з Волині стала його дружиною.

— Долари в цьому, тепер уже моєму, світі,— сумно зітхнула наша землячка, — це все… А потім ми опинилися на Гавайях. Король і королева без королівства, — додала, сміючись. І сумовито: — Чи побачу ще хоч раз рідний край — не знаю…

«Ваша Україна живе в моєму серці», — написав мені на своїй фотографії Салуа.

Фотографія та ще мереживо рядків у записнику, що їх зробила полінезійська «принцеса» Пемела Салуа-Степюк, — єдина згадка про королівську родину.

КОЧЕГАР З «ВАРЯГА»

Порохнявіє земля. Безжальний час замулює й стирає сліди — лише в пам'яті людській все залишається навічно.

Сходивши, мабуть, півсвіту, Хома невіруючий, я зрозумів, що дороги кораблів, як і людей, перехрещуються між собою… Російський інженер, творець першого легендарного корвета «Витязь» Микола Олексійович Арцеулов керував будівництвом й іншого, не менш славетного вітрильника, ім'я якого — «Варяг».

Було те далекого тисяча вісімсот шістдесят першого року. А наступного літа обидва кораблі зійшли зі стапелів приватної верфі, розташованої серед скелястих шхер [55] Ботнічної затоки.

Екіпажі укомплектували дужими, кряжистими матросами, вихідцями з північних та центральних губерній Росії.

Втім, чимало на «Витязь» та «Варяг» потрапило й наших земляків, українців.

Дорога в безсмертя почалася.

Після ходових випробувань, короткочасних рейсів по Балтиці вітрильники-однолітки у складі Атлантичної ескадри вирушили до берегів Америки.

Саме тоді повстанці на чолі з Авраамом Лінкольном кинули виклик рабовласникам Півдня, а реакційні уряди Англії й Франції, хто після Кримської війни нав'язав Росії кабальні умови — заборону тримати власний флот на Чорномор'ї,— готував нову бійню.

Послана далеко в океан ескадра, що несподівано з'явилася на торговельних комунікаціях ворога, перепинила шлях війні, засвідчила прихильність народу землі руської до борців проти рабства.

Бойові походи. Дослідницькі рейси… Смугастий Андріївський стяг [56] майорів під небом багатьох широт. Кораблі-мироносці торували шляхи в найвіддаленіші куточки планети, і мешканці тамтешніх земель стрічали їх радо.

Бувало, й пізніше ходили в спільні рейси, разом боронили священні рубежі Батьківщини збудовані талановитим інженером корвети.

Добра слава, як естафета, переходить з минулого в майбутнє. І хоч первістки — «Варяг» і «Витязь» — своє відморячили, на зміну з тим же гордим йменням стали нові кораблі. Їхні шляхи знову перетнулися…

Це вже було в наш час, недавно. Після експедиційних робіт в Індійському океані науково-дослідне судно «Витязь», на якому я працював матросом, поспішало додому.

Ми відвідали Сейшельські острови, завітали в Сінгапур, Коломбо. Підійшли до Цусіми. За наказом капітана, всі вишикувалися на палубі. Судно зупинилось, і в принишклій тиші урочисто й сумовито пробасив гудок: «Витязь» вшановував пам'ять тих, хто, не скорившись, загинув у морській безодні.

Хтось із моїх товаришів, глянувши на пустельний обшир води, мовив:

— Тут пролягав шлях і «Варяга», гордого, нескореного «Варяга», який взимку тисяча дев'ятсот четвертого року на рейді нейтрального корейського порту Чемульпо вступив у поєдинок з японською ескадрою.

— Тепер у нас на флоті новий «Варяг» — гвардійський ракетний крейсер, — уточнив боцман.

Ми наближалися до далекосхідних берегів Вітчизни. Раптом на тлі вечірнього неба, ніби крила велетенської чайки, майнув силует. Відстань між ним і «Витязем» дедалі зменшувалась, і ми незабаром побачили диво-корабель.

Та був «Варяг». Сталевими грудьми розтинаючи хвилі, ракетний крейсер мчав у далеч.

Ви, може, помітили — романтичне й високе люди іноді шукають чомусь на стороні, за далекими далями, тоді як воно з нами поряд.

Я теж замолоду припускався такої помилки.

Наївні юнацькі мрії привели мене на факультет журналістики. Я кажу «наївні», тому що жодному з нас факультет, на якому ми вчилися, не приніс очікувальної втіхи.

Хлопці-романтики, ми марили лірикою; дехто навіть курсові роботи намагався писати віршами, аби втамувати невситимість душі. А, виявляється, журналістика майже така ж точна наука, як і математика та фізика. І ніхто нас не збирається вчити, як складати вірші. Творчість — дорога в незвідане.

Відчуваючи потяг краще знати життя, без чого немислима творчість — те, про що кожен із нас мріяв, — чимало моїх однокашників відразу після університету відмовилися од «голої» журналістики. Їх покликало Життя. Один став бригадиром віддаленого колгоспу, другий — чабаном в степах Казахстану. Кілька подалися в донецький край.

Правильно те чи ні, судити не беруся. Особисто я почав працювати за фахом, у молодіжній газеті.

Репортер, як відомо, пише про все на світі. Місцевих тем йому, бач, замало — він по всіх усюдах шука «вдарний» матеріал.

Так діяв і я, вчорашній випускник.

Мене кликали дороги, на яких, гадалося, знайду що-небудь сенсаційне, неповторно-прекрасне.

Хибність цих сподівань зрозумів пізніше. Бо той, хто зірко вдивляється в навколишнє, в простих, на перший погляд, звичайних людей, — рано чи пізно натрапить на те, чого шукає, й — не треба їхати світ за очі! — відкриються йому творчі обшири.

Жив я на привокзальній вулиці столиці, успішно постачав репортажі про людей з далеких країв. Так, з далеких! Адже тих, з ким мешкав в одному й тому ж місті, ба навіть будинку, не знав і знати не хотів — близорукість серця, властива зарозумілій юності.

Кількома поверхами наді мною однокімнатну квартиру займав неговіркий, вайлуватий чоловік. Я майже щодня зустрічався з ним на вхідному майданчику. І, як заведено у мешканців великого міста, вдавав, що ми незнайомі. Хіба що кивком голови вряди-годи вітав свого неговіркого сусіда. Бо (знову-таки ота нічим невиправдана зверхність!) думалося: мало хто мешкає зі мною в будинку.

Одного разу з приятелем із сусіднього під'їзду, завзятим спортивним болільником, я завів розмову про матч смерті — поєдинок, що відбувся в роки фашистської окупації між динамівцями Києва і футболістами-чужинцями.

— А знаєш, невігласе, хто той вайлуватий сусіда? — запитав мене він.

— Мабуть, якийсь нудний бухгалтер чи, може, кондитер, — жартом відбувся я.

— Сам ти кондитер!

І я почав придивлятися до нашого загадкового мешканця.

На подвір'ї, де малеча ганяла ганчірковий м'яч, «кондитер», вертаючись, мабуть, із роботи, завжди притишував ходу, на хвильку зупинявся, щоб подивитись, як змагаються юні чемпіони. Та й сам він, бачив я, не раз піддавав м'яч. З якоюсь особливою граційністю.

Лише згодом довідався, що той симпатичний вайло — один із учасників матчу смерті, кому пощастило вижити. Прізвище його, Балакін, знане серед багатьох киян.

Ось так розвіювалась моя юнацька зарозумілість.

Тоді-то, пригадується, наближався ювілей битви крейсера «Варяг» і канонерського човна «Кореєць» на рейді далекого порту Чемульпо. Кораблі пішли на подвиг: замість полону обрали героїчну смерть.

Це їх славить пісня:

Наверх вы, товарищи, все по местам!

Последний парад наступает…

Я задумав написати про легендарні кораблі і їхні екіпажі.

У списку нагороджених варягівців медаллю «За відвагу», який було надруковано в зв'язку з ювілеєм, значилося й кілька наших земляків-українців. Колишній матрос першої статті крейсера «Варяг» Адольф Домінікович Войцеховський жив на Хмельниччині, Карпо Іванович Болдирєв — у Ворошиловграді, а ще двоє — підшкіпер Андрій Іванович Пікетник та матрос-санітар Модест Денисович Володимиренко — в Києві.