Смерть в океані, стр. 29
— Значить, Генріх Левкович і Євмен теж потонули? — тихо запитав я.
— Очевидно, так, — відповів Гудзонович.
— А решта човнів?
— Решта… Що тобі, Васько, сказати, — таки не знаходив він відповіді.— Якщо їх не потрощила буря, вони, звичайно, пристануть до якогось берега. Ти ж бачиш, — намагався усміхнутися він, — ми з мертвих і то воскресли. Тож треба якось жити й боротися до кінця!
«Савельич был прав. Делать было нечего», — згадав я те місце із вивченого в школі уривка з «Капітанської дочки» Пушкіна, де Петра Гріньова і його пестуна й слугу Савелича застала в степу заметіль.
Втім, згадавши це, я навіть в думці не припускав порівнювати нашого навчителя Савелія Гудзоновича з пушкінським Савеличем, а тим паче себе із Гріньовим.
Розділ вісімнадцятий
НЕВІДОМИЙ БЕРЕГ
Як не дивно, Гудзонович — знесилений, слабкий, якому я допоміг звестися на ноги, стояв і не падав.
— Тільки в боку болить та вогнем печуть подряпини на тілі,— поскаржився він. — Нічого — заживе, мені не звикати.
На лівій руці, по стегну й нижче коліна в нього вився рубець од старих ран — так, неначе Савелій Гудзонович побував у бувальцях і його хтось розпиляв упродовж тулуба.
— Що нам тепер робити? — розгублено запитав я. — Чужина… невідомий острів…
— Спочатку треба як слід зорієнтуватися — що за суходіл, чи є на ньому люди. Ти можеш ходити? — метнув він погляд на мої ноги.
Я ствердно кивнув головою, хоч до колишньої болячки долучилися нові — ходіння викликало муку.
— Ну, якщо можеш, — вперед! — намагаючись бути енергійним, вигукнув Гудзонович.
Він підтримав мене за плечі, щоб я не впав, і ми в обнімку попрямували до приліска.
Кількасот метрів коралового узбережжя долали, перевалюючись з боку на бік: боліли ноги, сипучий пісок засмоктував ступні, тому намагалися ставати на стулки мушель, знаходячи на них точку опори для ніг.
Там, де петляла лінія прибою, черепашки зберегли свій перламутровий полиск — усі ті каурі, серцевинки, тридакни. Віддзеркалюючи собою небо й море, вони виблискували волого й свіжо, як маленькі сонця. Їх ніхто тут не збирав — од віку до віку колисало море і, злеліявши, ніби мати дитя, посилало на берег, в сувору дійсність. Бо суходіл справді був жорстокий. Живу крихітку молюска, заховану під перламутрове покриття, нищили вітри, сушила спека; полив'яна поверхня стулок зчовгувалася від дотику об шорсткий пісок, втрачаючи колишню незайману звабу.
Чим далі од води, черепашки ставали просто мертвим, знебарвленим груддям, на яке ми намагалися стати й просунутися уперед. Це допомагало. Крок за кроком, ступаючи на колись живе диво, а нині на похмурі костомахи мушель, наближалися до гущавини, до жаданого затінку, де сподівалися знайти воду та що-небудь їстівне.
Мені вже доводилося бувати на подібних суходолах і навіть у схожих на цю ситуаціях.
В одному із перших рейсів, коли я на «Буревіснику — Глорія» вирушив до архіпелагів південної частини Тихого океану, човен, спущений на воду, в якому було кілька чоловік і серед них я, підхопила течія, й він потонув. Ми опинилися на невеликому острівці з атола Туамако. Та й в Індійському океані не менше перепало на горіхи: підводний полон… ув'язнення на об'єктах «Мурена» і «Баракуда»…. скеля Голова Дракона, куди мене і двох моїх товаришів перевезли невідомі злочинці. Нарешті втеча й висадка на атол Хібоко.
Висадка… Яка там в біса висадка! Наш човен, як шкаралупу кокосового горіха, хвилі жбуронули на берег. Та ми не загинули, зробили все можливе й неможливе, щоб вижити, перемогти.
Тепер ось цей невідомий острів. Забагато, скажете ви, нещасть на долю однієї людини. А що — я їх сам вибираю, ті нещастя! Правда, один любитель моря, який того моря і в очі не бачив, з чудернацьким прізвищем Гам-Подвончик, вислухавши про мої поневіряння, зауважив:
— Море у тебе, Гайовий, схоже на потойбічний світ — похмуре, а події, що відбуваються на ньому, — на марсіанські пригоди з книжок сучасних фантастів. Такого не буває і ніколи не може бути. Крапка, абзац! — додав він.
На жаль, буває, і мирному плаванню мирних кораблів на просторах океанів сьогодні намагаються перетнути шлях всілякі лиходії.
Що ж до моїх поневірянь, які, на думку Гам-Подвончика, схожі на марсіанські пригоди, то відверто скажу: з творами сучасних фантастів не знайомий. Правда, трапилася одного разу книжка Олександра Тесленка, і я її прочитав запоєм. Але в ній розповідалося не про Марс, а про якісь зоряні галактики.
Отож — про що я почав? А, так: на подібних коралових суходолах мені вже доводилося бувати.
— Цікавий лісок! — вигукнув Савелій Гудзонович, заходячи в затінок приземистої гущавини та високих дерев між нею.
Ліс справді був незвичний. Незвичний тим, що в ньому — це впадало в око — була порушена єдність й правічна гармонія: корячкуваті, мов гадюччя, гіллям і корінням переплетені між собою чагарі розрослися, заглушаючи стрункі, колись життєдайні дерева. Нищила їх ця покруч, карлики-нікчеми, чи, може, губила якась інша сила, я не знаю…
Папороть вигналася так високо, що заступала сонце. Такі ж високі й розкидисті були й лопухи — лула, як ми потім довідалися, звали їх тут. Стебла отруйного, схожого на молочай кротона зіп'ялися вище підліска — звивисто, врізнобіч, ніби на сучки дерев кинули сотні товстих, вузлуватих гарапників.
Водолюбні чагарі — мангри — ростуть, як відомо, в заболочених місцях. Проте тут, на сухому, вони так забуяли, що утворили суцільний живопліт. Але листя було якесь жухле, скручене трубочками і…
«Не листя, а кокони шовкопряда. Чи, може, то остров'яни-тубільці, задобрюючи своїх богів, повісили на гілки паперові стрічки, як віруючі в Японії вішають на деревах перед синтоїстським святилищем так зване гохей?» — подумав я.
Листя велетенських фікусів теж нагадувало вицвілі й пожмакані аркуші паперу. Та найбільше вразили нас пальми й казуарини. Перші стояли оголені, без віття — лише стовбури примарно й лячно стриміли в небо. На хвощовій казуарині, схожій на нашу сосну, м'яка довгаста хвоя набула іржаво-рудого й подекуди кармінного, немов запечена кров, відтінку. Ніби її густо намастили суриком.
Такого я ще ніколи не бачив. На всіх островах, де мені випало мандрувати, казуарини були темно-смарагдові або ж просто зелені. А тут — он яке диво!
Пряно пахла кущиста куркума, з кореневища якої тубільці вичавлюють фарбу. Квіти плумерії, завжди дрібні, невеликі, вражали своїми величезними розмірами. Буяла й терміналія прибережна.
— Що за ліс? — здивувався я.
— А хто його знає,— відповів Гудзонович. — Якийсь хаос, усе навпаки.
Я ще розповім, що то за ліс і що це взагалі за острів…
— О-ох!
Жахнувшись, зопалу кинувсь я вбік.
— Ти що, Васько? — здивувався Гудзонович.
Але тієї ж миті здригнувся й сам. Щось руде, вгодоване, завбільшки з кроля шмигонуло поміж ніг.
— Зайчики, — не второпав Толстиков.
Десятків зо два «зайчиків» пробігло знову, не звертаючи на нас ніякої уваги.
— Та це ж пацюки! Пацюки! — вигукнув Гудзонович. — А бодай тобі, гидь яка! — плюнув він.
І сміх і гріх — я таки не міг стримати посмішки, а Толстиков, витираючи спітніле чоло, не переставав лаятися.
Ми заглибилися в тропічний ліс і незабаром натрапили на те, чого жадали найбільше на світі. Серед стеблистої густої трави, неподалік від розлогого мускатника казковим оком виблискувала ковбаня.
Вода!
— Вода! Вода!! — заволали разом.
Трава довкруг затіняла це вологе смарагдове око.
Ми припали до нього устами. Цілюща водиця…
— Більше нікуди не хочу йти, — поплескуючи себе по тугому, мов барабан, животу, заявив я.
— Ти, друже, живеш однією миттю, — відказав Толстиков. — Так не годиться. Треба подумати і про майбутнє, принаймні хоч би про те, що ми будемо сьогодні їсти та де влаштуємося на нічліг.
— А й справді,— відповів я.
Невдовзі вийшли на протилежний берег острова. Отже, суходіл цей впоперек не більше кілометра… А вийшовши, побачили широку лагуну і ген вдалині, обабіч неї, острови.