Смерть в океані, стр. 16

Серед японців — Ісікави Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі та інших — згадувалося два полінезійці. Одного звали Сінгаітеава, другого Менеуа.

«Чи не наш це Менеуа, Той, Кому Не Таланить?» — подумав я.

Але ж… Хіба мало на островах людей з таким іменем! І я прочитаному не надав значення.

Невдовзі Того, Кому Не Таланить, перевели в нашу палату.

Я ще й досі не вірю в той випадковий збіг обставин, в те, що дороги людей можуть так неждано перехреститися.

Та про все по порядку…

Отже, Менеуа поселився в нашій палаті, на циновці біля вікна.

Це був не молодий, років за п'ятдесят, тубілець — зморшкуватий, висохлий, ніби коряга, яку обкатали й викинули на берег хвилі.

Мене вразив колір його шкіри.

Полінезійці не такі чорні, як їхні сусіди — меланезійці та папуаси. Тіло золотаво-коричневе, а зуби, не пошкоджені бетелем, [21] іскристої білизни.

Проте шкіра Менеуа була якась чудернацька. Її розцяцькували, переважно на суглобах і стопах ніг, білі плями, як то трапляється в людей, хворих на вітіліго.

Я так і подумав, що однорукий рибалка вражений тією рідкою хворобою. Але, крім білих плям, під пахвами та на шиї в нього червоніли невигойні виразки. Волосся не було, а там, де воно залишилося, кучерявились матово-білі волосинки. Тобто теж порушена пігментація… у беззубому роті кровоточили ясна.

Якщо до цього додати, що не було й руки, а очі померклі, з мереживом склеротичних прожилок на білках, безпомилково можна сказати: від колишньої людини залишилась мізерна рештка.

Проте душа жила, допитливий, кмітливий розум остров'янина не згас. І це ми відчули одразу.

— Алофа, алофа, Степана! — обнімаючи Очеретного єдиною рукою, вигукнув Той, Кому Не Таланить, і очі його затуманилися сльозою.

«Алофа», як іще одне полінезійське слово — «алоха», означає вияв любові й подяки.

Зрозумівши, що тубілець висловлює йому свою вдячність, Степан знітився.

— Ну, що ти, старина! — ласкаво мовив він. — Один — за всіх, всі — за одного, — ти ж знаєш!

Менеуа опустився на долівку.

— Ой рашен, совєтік? [22] — запитав він.

— Радянський, радянський! — збагнув Очеретний.

— Оау — фунафута, [23] — показав на себе тубілець. Скоромовкою кинув, хвилюючись: — Совєтік! Ваа… тапата самі, тана тафалота.

Він говорив і говорив, жестикулюючи.

Важко було щось розібрати з його нервової оповіді, крім окремих слів: судно, рибалки, море. А ті жести, що ними доповнював сказане, свідчили: Менеуа розповідав про якийсь незвичайний і, може, навіть трагічний випадок на морі.

Так воно зрештою і виявилось.

Опівдні до нас завітав Сем Роулінз.

— О, у вашій палаті міжнародний колектив, — весело засміявся, побачивши серед нас Менеуа.

З дядьком Семеном прийшла і внучка тубільця — Корділія.

— Атоу! — поставила вона перед Менеуа кошик.

В ньому лежали банани, риба, і старий, не відкладаючи на потім, почав усіх частувати.

Тим часом дівчина заходилася прибирати палату. Вона витрусила циновки, долівку встелила шовковистою травою, на підвіконня поклала жмут квітів.

— Ух! — віддихнула, засміявшись дзвінко.

— Корділія — відрада старого нещасливця, — мовив Сем Роулінз. — Тільки й залишилося в нього рідні, що вона. Красуня!

Дівчина й справді була незвичайної вроди.

Якби він побачив, наш наставник, вождь і мудрий вчитель Савелій Гудзонович Толстиков, як я дивився на полінезійку, він би мене, мабуть, розтерзав або з'їв, не посоливши!

І якщо вас цікавить, що ж це за врода, то послухайте.

Трапляються і в нашому краю степовички, яким матінка-природа в спадок передала все своє найкраще — бездоганність форми, чарівність тіла, в якому дзвенить-виспівує душа.

Корділія була смаглява. Таких у нас називають циганочками. За плечима, вилискуючи хвилясто, збігали до самого пояса густі чорні коси. Овал обличчя — видовжений, і на ньому вологим блиском зоріли великі чорні очі, затінені полохливими довгими віями. Чуттєві, трохи підпухлі губи: верхня всіяна ледь помітним темним пушком, на нижній, з якої не сходила грайлива усмішка, у лівому куточку темніла невеличка цятка — якесь затвердіння. Втім, це не нівечило вроди, а навпаки — додавало їй чарівності й таємничості.

Стан Корділії — гнучкий, а на руки я звернув увагу ще тоді, коли дівчина разом із своїми подругами у Великій Хижині — таусоа — виконувала танок хвиль. Руки, трепетні й чутливі, нагадували крила дикого птаха: кожен порух — і владність, і ляк, і заклик.

Бездоганна, ніжна краса, що випадає, можливо, одній із мільйона жінок. Але врода якась сумовито-трагічна. Так іноді першоцвіт, пробившись крізь холодну облогу весняної землі, шаленим буянням прирікає себе на короткочасну, щасливу миттєвість.

Бо на викінченій тій красі юної полінезійки вже лежало тавро виродження…

— Мати її, Самола, дочка старого Менеуа, як, до речі, й усі його діти, померла від загадкової хвороби. Очевидно, рак, — глянувши на Корділію, мовив Роулінз. — Батько, рибалка, загинув у штормовому океані. Ось вони й залишилися вдвох на білому світі.

— Тому-то його так і звуть: Той, Кому Не Таланить?

— Може, тому, а може, й ні, містер Васько, — відповів іхтіолог.

І додав:

— На Маршаллових островах, де американці випробовували атомні бомби, скоїлось з ним нещастя.

— Поглянь, поглянь! — закричав Очеретний, показуючи на лагуну.

Ми глянули у вікно. Крізь імлисте марево побачили, як з океану до атола прямує два кораблі.

То були «Вихор» і «Гідролог».

Розділ тринадцятий

ОСТАННІЙ ОСТРІВ

Сон це чи реальність?..

Океан пестливо тримає мене у своїх долонях, заколисливо погойдує, ніжить. Я, крихітка живої матерії, здаюся всесвітом, і всесвіт водночас довкруг мене, у ньому я розчинився, став його непомітною часткою.

Вода — немов шовковий сповиток. Розкуто й легко ширяючи в голубій купелі, не відчуваю власного тіла.

Та спочатку було так. З мороку народжений світанок огортав світ імлою. Лиш те, що маячило перед очима — предметне й відчутне, мало виразні ознаки, нагадувало про себе. Решта лежало за видноколом, недоступне моєму єству.

Потім спроквола посвітлішало. Розсунулися, чіткіше окреслившись, близькі й далекі обрії. Сонце повернуло на день.

За своє коротке життя я не раз себе запитував: чи можна бути щасливим, щасливим сповна? Хоч би тоді, як справджуються надії й докори не терзають душу. І взагалі, що воно за птах такий, щастя? Може, вдало пройдений шлях чи многотрудне його подолання. Нехіть боріння, розніженість, спокій. Чи, навпаки, нестримне жадання бурі.

У тиші степів, на світанку життя мріяв я про море, голубі кораблі, яких не бачив зроду. Мріяв — і був щасливий.

А одного разу море насправді постало переді мною, владно заполонило душу. І я стрепенувся від щастя.

У суворих північних широтах, у тому найпершому рейсі, збивала з ніг сніговиця, сікли морози. Океан з хвилі на хвилю кидав наше судно, й життя обернулось на муку. Та ми вистояли!

І знову я відчув щастя. Відчув на мить.

Значить, воно не птах невловимий, подумалось, а наше заповітне стремління — те, до чого ми прагнемо, що удається-таки здійснити. Ось тільки з'являється рідко, як помах крил — миттєво. Та й не буває сповна. Багатолике, ніколи не розкривається воднораз.

Обранець долі, хто поріднився з океаном, кого приголубила жорстока стихія, тепер я знаю… знаю багатьом не доступну таємницю!

Отож спалахнув ранок, і сонце повернуло на день.

Кокосовий гай дихав первісною свіжістю. Кущі запашної плумерії розлили м'який трунок, і бісеринки роси мінливо палахкотіли на травах.

Довкола вже сталася якась зміна: на блакитному тлі неба вималювались, ніби вирізьблені, пальми. Між їхніми гінкими стовбурами проступали, покраяні сонячними мечами, різкі світлотіні.