Слід «Баракуди», стр. 45

Король — єдиний і повноправний Володар Королівства — розпоряджався життям і долею підлеглих. Ще прапрадід Ефо-Аліандро запровадив на атолі кару для неслухів: двісті вдарів канчука по спині або ж привселюдне оголошення мертвим. Людину, яка не корилася Володарю, проклявши, виганяли геть. Вона дичавіла й аж до смерті самітньо жила в горах.

Трапилося так, що кільком хібокцям, яких король оголосив мертвими, вдалося переправитися з Коралового Королівства і потрапити в Австралію. Тоді-то і з'явилися під крикливими заголовками в тамтешніх газетах «Остреліан», «Сідней морнінг геральд», «Канберра», ба навіть в американській «Вашінгтон Пост» та японській «Ніхон Кейдзай» репортажі й інтерв'ю з утікачами, в яких розповідалося про феодальні порядки на Хібоко.

І — почалося. Чутки про далекий атол, який невідомо кому належав — королю Ефо-Аліандро чи Австралії,— дійшли до Організації Об'єднаних Націй. На Хібоко виїхала спеціальна комісія.

Ефо-Аліандро наполягав: атол його, бо дістався в спадок від прадіда — Чампака. Представник австралійського уряду твердив протилежне: Хібоко відкрив ще в сиву давнину один англійський мореплавець. А оскільки Англія на початку нинішнього століття надала Австралії самоврядування, то й колишні англійські володіння, в тому числі Хібоко, стали власністю Австралії. Отже… Нинішнього короля Ефо-Аліандро вмовили — і змусили! — Коралове Королівство продати. Остаточна ціна — тридцять сім мільйонів доларів, які підуть у кишеню Ефо-Аліандро. А підлеглі королівства, тубільці Хібоко? Що ж, кожен рятується, як може…

Ось що прочитав мені чорногорець, гортаючи сторінки пальмових книг.

— Чого ж ти, Павле, не говорив про це раніше?

— А що говорити? — відповів він. — До останнього часу ніхто не знав, як усе складеться. Тепер відомо. Про приєднання Хібоко до Австралії радіо передавало ще на тому тижні.

— Так, значить, ми на проданих островах?

— Виходить, що так.

Як і тубільцям, радисту-чорногорцю тепер треба теж думати, куди діватися з сім'єю.

ЗНОВУ СЛІД «БАРАКУДИ»

Приручена й навчена Зайцем мавпа, Чао Другий, трудилася на кокосовій плантації. Але що з того? Вже заготовлена копра підгнивала, а шхуни не було й не було.

Після того як стало відомо, що Незалежне Коралове Королівство продане й залежне — остаточно приєднане до Австралії,— в керівних колах атола спочатку виникло замішання, потім — паніка. Це передалося й простим хібокцям. Хоч втрачати їм було нічого: бідні лишалися такими ж бідними, як і раніше.

А король і міністри намагались призвичаїтися до нових обставин. Ефо-Аліандро про свій завтрашній день міг не турбуватися: в банках Сіднея та Канберри на його рахунку лежала кругла сума. Були грошові заощадження і в деяких міністрів. Так, за послуги — вербовку хібокців для будівництва стратегічного об'єкта на острові Бунут — американці заплатили Міністру Вина й Правопорядку Хібоко десять з половиною тисяч доларів, які він переказав в один із банків Фрімантла. [63]

І все ж, незважаючи на те, що королівство розвалювалося, король ним ще керував. Як завжди, давав розпорядження, одне з яких — про увільнення нашого Зайця з поста Міністра Двору.

Немає зубів — немає й міністерського портфеля. І я подумав, що слони й морські корови в цьому королівстві ніколи б не залишали міністерського поста, бо в тих і в тих зуби змінні: коли одні випадають, виростають нові.

Альфред вернувся з королівської резиденції з пакунком під пахвою — останній міністерський пайок, який йому дали при дворі Ефо-Аліандро.

Фруктовий форшмак був загорнутий в газету, решта продуктів — у бананове листя.

Ми давно не читали газет, скучили за друкованим словом, і я відразу накинувся на паперове шмаття.

— «Сви-ней мо-рить», — по складах прочитав.

— Що таке? — запитав Кім Михайлович.

— Та тут великими літерами надруковано, що хтось морить свиней.

— Покажи!

Я подав газету.

Кім Михайлович, глянувши на масні літери, якими був надрукований заголовок, розсміявся.

— Васько, ти що? Та це ж назва австралійської газети «Сідней морнінг». От грамотій, так грамотій!

Дивини тут, звичайно, ніякої — адже хто чим живе, той про те й думає. А я віднедавна пас ще й свиней. Альфредові дісталися лише кози.

Серед інших статей у газеті було вміщено репортаж із фотознімками про те, як під час сильного шторму на берег одного з рибальських виселків неподалік від Сіднея викинуло дельфіна на спині з людинорибою — людиною з приживленими зябрами.

З цього приводу висловлювалися найрізноманітніші припущення. Відомий професор зоології, що раніше працював у Моутській морській лабораторії (США, штат Флоріда) і який тепер жив у Австралії, Артур фон Ден Шкраб заявив: дельфін і «вершник» на ньому — прекрасний зразок штучного симбіозу, тобто співіснування двох різних істот, як, скажімо, акули й риби-прилипали.

«Як відомо, риба-прилипала, — підкреслював професор, — самостійно не існуй. З акулою вони — єдиний організм, навіть одна й та ж кровоносна система. Отже, й інтереси спільні: чим більше акула пожирає здобичі, тим краще й прилипалі. Образно кажучи: в них одна й та ж глитайська доля й устремління — побільше ковтати жертв».

Крім коментаря професора Шкраба, було вміщено добірку, в якій читачі висловлювали думки з приводу викинутого в бурю дельфіна й загадкової істоти на ньому. «Мені здається, — писав один із них, — це просто чийсь вигадливий дотеп. До дельфіна спеціально було приклеєно мертвяка, на тілі якого зробили надрізи, імітуючи подібність риб'ячих зябер. Згадаймо відому містифікацію, коли малайські мисливці з острова Ява, застреливши молоду мавпу та відрубавши їй хвоста й поголивши шкуру, продали одному природознавцю, який на весь світ оголосив, що йому до рук потрапила досі небачена ніким людиномавпа, «оранг пендек».

В іншій замітці — її написав докер Пітер Лайн — висловлювалось занепокоєння, що десь біля Австралії існує, мабуть, секретна лабораторія, в якій так звані «вчені» проводять злочинні досліди по приживленню людині зябер. «Це — жахливо й ганебно, — заявив Пітер Лайн. — А отже, не можна мовчати!»

— Знову слід «Баракуди», — вислухавши прочитане з «Сідней морнінгу», мовив я. — Він з'являється то в одному, то в іншому місці океану.

— Так, стиль той самий — американських експериментаторів із відомих нам об'єктів «Мурена» й «Баракуда», — погодився Кім Михайлович.

А Заєць сказав, що хижа риба баракуда, іменем якої названо американські підводні об'єкти, має звичку нападати й зникати несподівано.

— Якщо вірити колишньому співробітникові Нью-Йоркського зоологічного товариства, відомому аквалангісту й автору книжки про небезпечних мешканців моря Едварду Річіуті, то перший із зареєстрованих нападів баракуди на людину стався тисяча вісімсот сімдесят третього року в Індійському океані, до речі, неподалік від островів Дієго-Гарсія й Носі Мазава, — додав Альфред. — І нападають хижачки — знаєте де? — в каламутній воді, де нічого не видно. На відміну від акул, зазначав Річіуті, які спочатку завдають одного удару, а потім знову й знову вертаються і повторюють атаку, баракуди відразу вбивають і ковтають свою жертву. Небезпека зіткнення людини з баракудою полягає не в тому, що хижачка їсть живцем, а що людина може загинути від втрати крові.

Минуло небагато часу, і слід «Баракуди» знову з'явився біля атола Хібоко.

…Скажіть, вам доводилося жити в квартирі, з якої вибираєтесь і куди мають уселитися інші? Ви звикли до неї, квартира стала часткою вас самих. А все ж тепер почуваєтеся в ній не господарем, як раніше, а гостем.

Щось подібне відчували жителі Незалежного Коралового Королівства… Люди очікували, сиділи, так би мовити, на валізах. Але життя тривало: прості трударі ходили на кокосові плантації, король і міністри керували. Я пас свиней.

Та одного разу мене викликав до себе Міністр Вина й Правопорядку. При Паші Цвяхецькому, який перекладав, міністр висловив обурення з приводу того, що, як йому стало відомо, я… катаюся верхи на цапах (їх тепер доглядав колишній Міністр Двору — Альфред Заєць).