Слід «Баракуди», стр. 42

…І ось сьогодні Заєць завів розмову про те, що через королівські дарунки можемо назавжди стати його боржниками.

— Не тобі про це говорити, Альфреде, — відповів я.

Кім Михайлович, Лота й Барарата трудилися на плантації, а ми з Альфредом залишилися вдома. У мене не переставав боліти живіт, і я — і сміх і сльози! — пригадав, що спазми шлунка добре знімає бесалол. Не той, правда, яким звуть всехібокське зібрання.

«ГАЗИ» НАД АТОЛОМ

Так ми жили. Заєць няньчив королівських дітей. Докладаючи немало зусиль, утихомирював лайливих дружин Ефо-Аліандро, виконував інші державні доручення. Я пас кіз.

Як тільки лунали удари кулкула, похапцем снідав і поспішав на королівське подвір'я… Та ось і сарай. Мене стрічало багатоголосе мекання — кози рвалися до водопою й на випас.

Високий бамбуковий частокіл. Гарячий дух кошари. Рипіли ворота, і з них ніби викочувався сірий, рухливий клубок. То бігли, натикаючись одне на одного, мої підопічні кози й цапи.

Одіссею, коли він і його супутники потрапили в печеру до циклопа, було, мабуть, легше. Вчепірившись в овечу шерсть, вони, як розповідають давньогрецькі міфи, з вівцями вийшли на волю. А як нам вибратися з Хібоко? Пост міністра, батіг козопаса до чогось та зобов'язують. Та справа не в них. Забажалося королю одного підняти, другого принизити. Що ж, його воля — так роблять усі тирани. Ми знаємо: це наше становище тимчасове, і з нетерпінням ждемо прибуття шхуни.

А може, вона ніколи й не прийде? Атол же продається.

Що за торги? Ми про це дізналися випадково. Новина приголомшила, бо тепер королю ніколи, і він може так і не виконати своєї обіцянки — відправити нас із Паону.

— Про всяк випадок, хлопці, треба вмовити Ефо-Аліандро, — сказав Кім Михайлович, — щоб його люди допомогли нам переправитися на Бунут. Попробуємо, може, пощастить спустити лакану на землю.

— Заєць, ти постійно трешся біля короля, попроси його, нехай дозволить попливти на сусідній острів.

— Гаразд, да Гама, попрошу, — пообіцяв Міністр Двору. — Завтра, до речі, він дає мені аудієнцію.

З королівського палацу Альфред вернувся із синцями під очима й вибитим переднім зубом.

— Заєць! — вигукнув я. — Твоє обличчя ніби розтатуйоване. Хто тебе так пошкрябав?

Павло Цвяхецький, який супроводив міністра, від сміху не міг встояти на ногах.

— О-ох, брачо! [61] О-ох… — сміявся він, не в змозі ніяк докінчити початої фрази.

— Та що таке? Ви можете пояснити? — наполіг командир.

— Кі-кі-мме-е… Мм-михайловичу, — не перестаючи трястися від сміху, відповів чорногорець. — Земляк ваш знову розбороняв королівських жон. І от — результат.

Командир тільки хитнув головою.

— Ти, Альфреде, своєю смертю не помреш.

— А що я казав? — знову втрутився я. — Чужі жінки Зайця занапастять!

Та, незважаючи на ті «бойові» рани, Альфред таки домігся королівського дозволу, щоб ми переправилися на острів Бунут.

Того ж дня на двох невеличких човнах усі, крім Лоти (вона занедужала) й Зайця, який був заклопотаний справами при дворі короля, ми разом із кількома тубільцями й попливли.

— Братики, можете танцювати, — звісивши бороду за борт човна, так що вона черкала об воду, про щось загадкове збирався сказати Паша. — Сьогодні вранці я нарешті з допомогою Чебурашки полагодив акумулятор. Як говорив мій покійний татусь: закладені вуха почули. Я прийняв кілька радіопрограм. Навіть одну передачу з Бомбея. Запрошую вас, брачо, разом послухати, що діється на білому світі.

— Неодмінно прийдемо, — пообіцяли ми.

З тих пір, як ми залишили Бунут, на ньому нічого не змінилося. От тільки ще дужче розрослися після тропічних злив кущі. Стежка, яку ми протоптали від дерева з човном до лагуни, заросла, і її зовсім не було видно. Довелося прокладати іншу.

— Ого! — сплеснув я в долоні, глянувши на колись споруджені нами дерев'яні рейки. — Здається, вони проросли в землю.

— А й справді, закучерявилися, — озвався Кім Михайлович.

Від землі до розлогої сідловини, на якій трималася наша лакана, по рейках урізнобіч стирчали тоненькі зеленаві галузки.

Їх уже почали обплутувати в'юнисті ліани, що повзли все вище й вище, нагадуючи огидних сіро-зелених гадюк.

Пізно ми задумали спускати лакану. Виявляється, король збирався теж її знімати з дерева. Ще б пак — на дурничку придбати такого човна!

Нічого, Володарю, подумав я. Ми знімемо самі. Ти гостриш на наш човен зуби. Ну, що ж — гостри. Якщо нас забере з атола який-небудь корабель, то плавай собі на тій лакані. А якщо ні шхуни, ні корабля не буде? Що тоді? Тоді постараємося знову, як і з Носі Мазави, вийти — будь що буде! — в океан.

Зондські острови лежать десь поряд. А на них — міста й порти Індонезії. Звідти ми вже якось та доберемося додому.

Та… Цього разу лакану врятувати не вдалося. Під час спуску вона зірвалася з канатів і, вдарившись об землю, розбилася. На цурки.

— От нещастя, — цмокнув я язиком.

— Треба було її міцніше кріпити, — бідкався й Кім Михайлович. — Ну, та що тепер говорити.

Тубільці були розчаровані теж.

Човни, на яких ми припливли на Бунут, стояли біля лагуни. Це недалеко звідси. І ми попросили Павла разом з нами завітати на північний мис, де чорніли рештки загадкових споруд, а звідти вже узбережжям вийти до лагуни.

— Що ж, ходімо!

Відправивши тубільців до човна, чорногорець нас наздогнав, і ми, пробираючись гущавиною, попрямували до північного мису.

Незабаром вийшли на галявину, під гіллясте дерево, за яким починалося узбережжя з брилами незавершеної споруди. І в цей час удалині помітили силуети кількох кораблів. Видовжені, з якимись високими надбудовами посередині, кораблі нагадували зігнуті павучі лапи або хрести, до половини занурені у воду. Їх курс лежав на північ, і атол Хібоко, в тому числі її острів Бунут, лишався по лівому борту.

Швидкість кораблів була чимала, і ми зрозуміли, що то не риболовецькі й не торговельні. Певне, частина якогось військового з'єднання, може, навіть ескадри.

— Кіме Михайловичу, як ви вважаєте — чиї кораблі?

— Чиї? — перепитав він. — А чиї ж іще, Васько, в наші дні тут шастають? Видно пана по халявах — чиї…

— Невже американські?

Не встиг я це сказати, як тіло моє ніби пронизав електричний струм. Руки, ноги почала зводити судома, і мене охопив жах.

— Ой! — зойкнув я.

Цвяхецький, метлянувши бородою, мов підкошений упав на пісок. Барарата, тремтячи, заплакав… Я не пригадую, скільки тривало забуття. Коли розплющив очі, то побачив схиленого над собою Кіма Михайловича.

— Вставай, Васильку, — допомагаючи мені звестися на ноги, говорив він. — Перша дія трагікомедії скінчилася — антракт.

Цвяхецький і Барарата розгублено стояли поруч.

— Не бійтеся, брачо, — озвався Паша, струшуючи прилипле до бороди коралове кришиво. — Таке тут трапляється часто. Тубільці вважають, що то злі духи Бута й Кала насилають на них лихо. А я думаю, може, десь вибухає вулкан — от і Кракатау не так далеко, — і ми чадіємо від вивержених із кратера газів.

— Гази? Ні, брате, — заперечив йому Кім Михайлович. — 3 такими «газами» нам доводилося стрічатись. Далеко звідси банка Коропа? — раптом запитав він.

— Корона? Та мілина, де малайці раніше ловили рибу? Недалеко. Я сам там бував замолоду.

— Тоді все зрозуміло, — відповів Кім Михайлович. — Там тепер, Пашо, теж виснуть подібні «гази».

Ми згадали, як через такі ось викликані кимось магнітні бурі біля банки Корона на початку нашого рейсу загинув підводний апарат «Оріон». Пригадалося, магнітна буря налетіла на нашого «Садка» далеко в океані, біля підводної Заячої гори. Так само, як ось зараз, люди непритомніли, їх валила невидима сила.

От звідки отруйні «гази» — не злі демони їх насилають!

— Пашо, — запитав я, — а ти часом не помічав, коли трапляється напасть? Чи не тоді, як біля Хібоко з'являються кораблі?