Експедиція «Гондвана», стр. 8

ГОЛОС МОРЯ

Сигнали йшли з глибини. Пробившись крізь товщу води, вони сягали її поверхні. Отут їх і зафіксувала «риба» — гідроакустичний пристрій, що волочився на довжелезному кабелі за кормою.

На головній палубі ехолотна і гідроакустична лабораторії займали невелику каюту: двом вахтовим і то тісно. Вигадливий Юрко Ступа виносив стілець на Дерібасівську і звідти спостерігав за роботою приладів.

Сьогодні він вирішив не відлучатися з лабораторії.

На вузькій паперовій стрічці самописець креслив профіль дна: глибокі урвища, гірські кряжі, окремі вершини.

«Малює, наче рука нетями», — посміхнувся океанолог, розглядаючи щербатий частокіл підводних гір, що його вимережував самописець.

Він хотів було йти з каюти, як раптом побачив: екран гідроакустичного апарата «ожив» — на ньому з'явилися характерні звукові точки.

З проміжком у кілька секунд вони надходили з океану, мов краплі дощу, падаючи на чутливу електромагнітну стрічку.

Звідки вони, хто їх посилає? Юрко не міг на це відповісти. Єдине, в чому був упевнений: імпульси надходять з якогось потужного випромінювача.

Я стояв біля стерна, коли в сусідній рубці пролунав телефонний дзвінок.

— Візьміть трубку! — озвавсь Стецько Мегерович.

Впередзорячий Сашко Кукса поспішив до апарата.

— Кук — на дроті! — відчеканив. — Це вас, Мегеровичу, — і передав трубку штурманові.

Дзвонив Юрій Ступа. Він про щось сповіщав і просив доповісти капітану.

— Гаразд, — заспокоїв його Стецько Мегерович. — Не гарячкуй, хлопче, ще раз уважно перевір: можливо, просто щось заїло. Ану, Куксо, стань до стерна, а ти, Гайовий, збігай в ехолотну! Довідайся, що там скоїлось.

Юрка я застав розгубленим.

— Нічого не розумію, — нервуючи, говорив він. — Звукові хвилі наростають. Враження таке, що вони оточують нас. Поглянь, стрічка ехограми зовсім почорніла, перетворилась на суцільну пляму.

Я відчув, як, вібруючи, несподівано затремтіли перетинки, підлога, апаратура в лабораторії.

Дрижання охопило корпус корабля. Воно діяло паралізуюче і не було схоже на вібрацію, що виникає внаслідок шторму та під час роботи суднових двигунів.

Тіло моє тремтіло, наливалося втомою, серце прискорено калатало. А десь із самої глибини єства піднімався, розпираючи груди, безпричинний жах.

Я помітив, що океанолог зблід. Його очі з розширеними зіницями виказували муку.

— О-ох! — зойкнув Юрій і, обм'якнувши, кулем повалився на підлогу.

Пересилюючи знемогу, я вибрався з лабораторії.

Палуба хитнулася, перед очима попливли темні кола. Невідчепний страх, настирливий і лютий, наповнив кожну клітину. Він керував усіма моїми вчинками, штовхав на безумство. Я в розпачі побіг палубою, сподіваючись знайти порятунок у воді, що манливо виблискувала довкола.

Останнє зусилля волі, переборюючи невидимого ворога, наказало: «Зупинись!»

Вітер сипонув в обличчя жменю бризок, і я, схаменувшись, міцно схопився за поручні.

Прохолодний дотик металу виявився рятівним — я повільно почав підніматися сходами.

Ось і ходова рубка, а в ній, розкидавши руки по підлозі, лежали непритомні капітан, начальник експедиції і Кукса.

Стецько Мегерович, зіпершись на тумбу гірокомпаса, стояв біля стерна.

За таких обставин довелося мені, матросу, зрівнятися з вами, штурмане! Бо Мегерович нині виконував обов'язки стернового. І виконував, треба сказати, погано: судно рискало з боку на бік. Та інакше й не могло бути — новоспечений матрос ледве тримався на ногах.

Якийсь всесильний магнітний вихор вивів з ладу навігаційні прилади. Компас не працював теж: замість 95° — курсу, якого слід було дотримуватись, стрілка під шкалою наближалася до позначки ста вісімдесяти градусів. Картушка магнітного компаса, минаючи румб за румбом, узагалі довільно описувала кола — і «Садко» незграбно завертівся на місці.

— Мегеровичу! Мегеровичу! — підбігши до стерна, схопив я за руку навігатора.

Він ніби скам'янів, погляд його витав десь далеко — розсіяний, панічний.

«Корабель мерців!» — подумав я. І мене знову охопив жах.

— Ку-ук! Кук! — пролящало над головою, боляче торкнувшись моїх украй напружених нервів.

Капітанова строката папуга, бодай їй! Я став жертвою власної вигадки: знічев'я навчив цього насмішкуватого птаха вимовляти прізвисько мого напарника, і він ото — в таку хвилину! — заговорив.

Схопивши з полиці секстант, я попудив ним у пересмішника.

— Дур-ра! Дурра!! — сердито відказала папуга, метушливо забігавши за ґратами підвішеної до стелі клітки.

Ти вгадала, зухвала птахо, вчинок мій нерозумний. Навіщо було жбурляти секстант!

А птах, ніби підохочуючи, прокричав:

— Васько, дайош! Дайош, Васько! Аякже, даси! Тут скоро й сам з глузду з'їдеш: ті он лежать нерухомо, штурмана корчить судома.

І я жахнувся: а що, коли на «Садку» всі загинуть?! Історія мореплавства знає немало випадків (пам'ять підказала про летючого голландця, про без вісті зниклий екіпаж вітрильника «Джеймс Честер»), коли якась таємна сила примушувала моряків покидати неушкоджений корабель, і він потім десятиліттями блукав у океані.

— Гайовий!

Я озирнувся: на порозі ходової рубки стояв Максим Роскошний.

Одягнутий в короткі шорти і темно-голубу блузу, складки якої скрадали вади незугарної постаті, радист здавався нижчим, ніж був насправді, — звичайний колобок та й годі.

— Що тут скоїлося? — запитав.

— Як бачиш, повальний мор, — показав я на непритомних мореплавців.

— Три мерці, йо-хо-хо, і пляшка рому! — затягнув Максим старовинну матроську пісню. — Ну, а все-таки: що з ними?

— Коли я вернувся з ехолотної, вони вже лежали.

— Що? Де?! — ніби після кошмарного сну прокидався Гордій Гордійович. — Який курс? — стривожено запитав.

— Сто вісімдесят градусів, — ледь вичавив штурман.

— Ліво на борт! — скомандував капітан. — Ви погубите судно! — несамовито закричав. — Тримати дев'яносто п'ять градусів! Інакше, інак-кше…

— Ліво на борт! Тримати дев'яносто п'ять градусів, — повторив команду Мегерович: видно було, він потроху вже оживав.

Поступово отямлювалися й Кукса та начальник експедиції.

— Де я? — силкуючись звестися на ноги, розгублено запитав Гліб Семенович.

— Точних координатів назвати не можу, але достеменно знаю, що ми в Індійському океані. Неподалік Малі Зондські острови, прямо по курсу — банка Корона, праворуч рифи Скотта, — вихопивсь я з відповіддю.

— Гайовий стає зарозумілим, — зло зауважив штурман, перекладаючи ліворуч коромисло стерна.

— Не присікуйся до нього, Мегеровичу, — заступився за мене капітан. — Матрос він старанний. Молодець, Васько!

А папуга ніби ствердила сказане Гордієм Гордійовичем.

— Дайош, Васько! Васько, дайош, дайош! — поспішливо заторохтіла.

— Ставай, Гайовий, до стерна! — звелів капітан.

Я замінив Стецька Мегеровича.

«Море сміялося білозубо, веселі матроси залюбки милувалися краєвидами», — недоречно згадалося недавно прочитане. Недоречно тому, що зараз було не до краєвидів, хоч і були вони — море, сонце, невідомі острови — знадливі. На місток приходили океанологи, з машинної та палубної команди. Всі в один голос твердили: трапилося незрозуміле — люди ніби провалилися в забуття. А кок ще й досі лежить, підкошений сном. Кухарчуки стараються повернути його до життя — дають нюхати нашатир, розтирають задубіле тіло.

— Я знову прийняв сигнал SOS, — і собі втрутився в розмову Роскошний. — Але раптом рація на всіх діапазонах замовкла.

«Не знаю, як там з апаратурою в інших, — подумав я, — а в мене вона, слава богу, запрацювала: і гірокомпас, й магнітний». І я легко вивів судно на заданий курс.

— Негайно скликати науково-технічну раду! — розпорядився начальник експедиції. — Ми стали свідками загадкового. Цьому феномену треба дати пояснення, з'ясувати, чого серед білого дня всі поснули. Нарешті, розгадати, яка сила вплинула на радіонавігаційну та океанологічну апаратуру.