Експедиція «Гондвана», стр. 5

ДИСПУТ

«Садко» долав милю за милею, і плавання крізь бурю, по спінених хвилях, не припинялося — таке ви, мабуть, бачили й на картинах Айвазовського.

Море, хвилі… «От де роздолля для мариністів, — подумав я. — Дивись, вивчай та перенось на полотно».

Художників, що малюють море, як відомо, звуть мариністами. Цим загадковим йменням дражнять чомусь і нас, вахтових.

— Бо вони там, на містку, — дорікають корабельні гострослови, — споглядають краєвиди. Коли ж бо їм працювати!

Базікають, плетуть нісенітниці, а того не розуміють, що нам дістається неабияк: вахти, особливо нічні, — виснажливі.

Коли я спустився вниз, Кукса вже спав. Мене теж зморила втома, і я ліг відпочити.

На «Садку», колишньому банановозі, комфорту ніякого: спартанські умови життя, безліч незручностей.

У тісній, з вузьким проходом посередині, каюті ледь умістилося чотири койки: дві внизу, дві вгорі.

Науковці, хлопці з пошукових загонів, полягали на нижніх місцях, мені й Куксі дісталися верхні… Штормить, а ми виснемо, вчепірившись у матрасовку, або тримаємось за ланцюги, на яких гойдається наша неласкава колиска.

— Нічого, ви не банани, — вислухавши наші нарікання, відповів штурман. — Боки тверді — витримають.

Я заснув. Не відомо, скільки спав, як раптом до слуху долинуло:

— Тихіше ви, крикуни! — утихомирював хтось. — Бачите, мариністи поснули.

— Якщо ті мариністи, що звикли смачно їсти, не бажають лишатися без обіду, пора їм прокинутись — кок приготував фірмову страву — антрекоти з гарніром, і днювальна скликає вже до столу.

Розмовляли хлопці з нашої каюти та їхні колеги — двоє океанологів, які завітали в гості.

Їсти мені не хотілось. Із заплющеними очима лежав я і слухав суперечку.

Говорив Альфред Заєць, морський геолог, койка якого була під моєю.

— …А я наполягаю: Вегенер — геній!

Альфред справді чимось схожий на зайця. Такі ж витрішкуваті, налякані очі, кругле, з невеликим, немов припухлим, носом обличчя, роздвоєна нижня губа. Вона не ховає великих рідких зубів, через що здається: хлопець, навіть коли злий, — усміхнений і добродушний.

— Теж мені генія знайшов! — заперечив йому океанолог Юрій Ступа.

Юрко — мовчазний, не схильний до теревенів — цілковита протилежність Зайцю, в якого рот майже ніколи не затуляється. До того ж Заєць приземистий, вайлуватий, а Ступа вигнався нівроку: каюта для нього низька, головою він дістає стелі. Навіть спить скоцюрбившись, бо ліжко коротке.

Хлопці товаришують, дружба-нерозлийвода, хоч незрозуміло, що їх єднає. Адже вдачею вони такі несхожі. Це особливо помітно під час їхніх суперечок, які нас із Куксою лише дратують.

Проте цього разу диспут мене зацікавив. Розмова точилася навколо питання про походження Землі, океанів та загибелі Гондвани.

— Відомо, — не вгавав на диво неговіркий Юрко, — ірландський архієпископ Асшер, посилаючись на святе писання — біблію, теж заходився тлумачити походження світу. І ти знаєш, до чого добалакався: буцімто Землю створено 4004 року до різдва Христового.

— Так, знаю, — погодився Заєць. — Асшер назвав навіть годину й день світотворіння: дев'ята ранку, неділя 23 жовтня. Ну, й що з того? — раптом перепитав він.

— А те, що Асшер шарлатан! — обурився океанолог. — Як, до речі, й усі церковники.

— Можливо, — примирливо мовив Заєць і знову завів своєї: — А Вегенер усе-таки геній.

Від Зайця доводилось чувати всяке. Тепер це його твердження про геніальність якогось Вегенера.

Що ж то за геній, якого так вихваляє мій сусіда? І я ще уважніше почав прислухатися до розмови.

Мало-помалу з'ясувалося… Над розгадкою походження Землі голову сушить не одне покоління. Висували найхимерніші припущення; на зміну одним приходили інші. Говорили, що Земля — дітище Сонця, від якого відшматувалася розжарена куля і поступово охолола. Інші твердили: наша планета утворена внаслідок скупчення розпорошеного в космічному просторі пилу.

Ще суперечливіші погляди на те, як виникли океани й гірські пасма… Спочатку ніби був океан. Поступово довкруг його велетенської водойми утворювалася гранітна твердь. Площа континентів зростала, а океани меншали.

Та інше твердження — зовсім протилежне цьому. Бо, якщо йому вірити, континенти ніколи не збільшувалися за рахунок океанських суходільних окраїн. Навпаки, океани виникали на місці колишніх континентів, як-от і Індійський, де колись, можливо, існувала Гондвана.

Отже, де розгадка? Хто дасть відповідь?

І таємниця прояснилась.

— Останнім часом, — заявив Заєць, — чимало вчених зійшлося на думці, що материки не стоять на місці, а рухаються. Це припущення, — провадив він далі, — уперше висловив німецький геофізик Вегенер.

— Стривай, друже, — заперечив Ступа. — Є невелика поправка. Про рух континентів і про те, що Америка з Євразією становили єдине ціле, ще в середині дев'ятнадцятого століття писав італійський океанолог Пелегріні і російський астроном Биханов.

— Так, Пелегріні й Биханов були першими, — погодився Заєць. — Але ж вони лише натякнули на дрейф материків, а повністю гіпотезу розвинув Вегенер.

— Якщо глянути на географічну карту, — додав він, — неважко помітити: континенти обабіч Атлантики, коли їх уявно стулити докупи, співпадуть обрисами. Себто — у Південній півкулі існував один спільний суперконтинент, що згодом розпався на менші. (Свідчення прадавнього спільного материка — схожа між собою фауна й флора Західної Європи і Північної Америки та й рештки давніх ящерів — мезозаврів, що їх знаходять і в Африці, й на території Південної Америки).

Серед скалок колишньої спільної землі, яка розпалась, була й Гондвана, а може, і Лемурія — суходільний міст, що з'єднував острів Мадагаскар з Індостаном.

— І по тому мосту з континенту на континент перебігали людиноподібні мавпи?

— Можливо, та земля і є праматір роду людського. Адже саме на берегах, обабіч Індійського океану, знайдено найдавніших людиноподібних мавп. Принаймні наведені приклади говорять, що континенти постійно в русі.

Ось про ці премудрості я й довідався з підслуханої розмови. Заєць навіть сказав, що доведено, з якою швидкістю рухається той чи інший материк.

Висунувши голову з-за ширми, якою було завішене моє вузьке ложе, я угледів на столі різної форми й величини шматочки паперу.

— Ну от, — пояснював Альфред, — наша Земля, тобто суходоли, а отже й дно океанів, складається з шести велетенських плит чи, точніше, блоків. Блоки ті рухаються.

— І куди ж вони, якщо не секрет, повзуть? — поцікавився океанолог — той, що, не втручаючись у розмову, сидів у кутку й смоктав люльку.

— Зараз покажу, — відповів Заєць. — Дивіться!

Він, як то роблять ілюзіоністи, показуючи фокуси, просунув руку під скатертину, заворушив розчепіреними пальцями — і «блоки» порачкували врізнобіч.

— Оце, — пояснив, кинувши погляд на зубчастий папірець, — Африканський, а це Індійський. Далі — Тихоокеанський, Антарктичний. Коли блоки розсуваються, виникають глибоководні западини, а при зіткненні їх — гірські кряжі.

— Тепер цю теорію про дрейф материків ладні вважати всеосяжною — забуті здогади Пелегріні, Биханова й Вегенера, до яких повернулися через десятиліття, лише сипнули приском до гарячого.

Так Зайцеві заперечував Ступа.

— За Вегенером і його послідовниками виходить, що материки пливуть, ніби айсберги? — перепитав він. — Чи не так?

— Виходить, що так, — великодушно погодився Заєць і розтлумачив: — Ще недавно ми не могли впевнено про це сказати. На поміч прийшли ви, океанологи, довівши, що земля під водою, тобто дно, мов шрамами, покраяне коритоподібними вирвами — рифтами. Ті заглибини розтинають дно там, де височать серединні хребти — підводні гірські пасма, які, мов щупальцями, на десятки тисяч кілометрів уподовж обплутали земну кулю, переходячи з океану в океан. Але річ не в цьому, — зауважив Заєць. — Для нас, морських геологів, важливо те, що доведено: рифтові долини — місця, де з глибин Землі, з її мантії вичавлюється в'язка речовина, яка розтягує, а потім і розриває кору під океаном. Кора розсувається — і материки «пливуть».