Експедиція «Гондвана», стр. 25

Усе так переплелося — минуле й нинішнє. Стало нерозривним, часткою мене самого.

Думи-спогади заполонили серце: мандрівка в Чигирин, зустріч із Предтечею, — аж поки й не вчувся голос Сашка.

— Ну, то що — до ранку сидітимеш на палубі? — поцікавивсь він.

— Скоро кінчу.

— Ні! — кинув Кукса. — Ходімо зараз.

— Куди?

— Побачиш сам…

У кают-компанії, де нас не так давно пісочили, ніде було стати — крім вахтових, зійшлися всі.

Моряки й науковці обговорювали зроблене, складали плани на майбутнє.

А в кінці вечора, коли все вирішили й уладнали, капітан велів матросам на хвилинку затриматись: він щось повинен сказати.

І сказав:

— Чи є серед вас такі, хто хоче помандрувати в царство Нептуна? Молодший акванавт, як ви знаєте, здав позиції — рука заживатиме довго.

Я завжди з побожністю дивився на підкорювачів глибин. Заздрісним поглядом проводжав батискаф, коли над ним, ніби долоні, ляскали й стулялися хвилі, і він потім надовго зникав у загадковому світі.

Гордій Гордійович запитав, чи хто бажає. Міг би й не питати. Всім кортіло помандрувати під водою.

Я теж підняв руку.

На мені й зупинилися.

— Отже, Гайовий! — мовив капітан.

— Кра… кра!.. — невдоволено прокаркав боцман.

Після багатоденної муштри й різних приготувань я був готовий вирушати в щонайглибші глибини.

КРІЗЬ МОРОК ПІДВОДНОЇ НОЧІ

— Я «Кашалот». Як мене чуєте? Прийом.

Максим Роскошний, настроївши рацію на потрібну хвилю, відповідав:

— Я «Садко». Чую вас добре.

— Це ти, Максиме? — залящало в ефірі. — Прийом.

— Я.

— Привіт, старий! Скажи своєму кепу: йому пару слів хоче шепнути Макотрус.

— Гаразд, Марконі, перекажу.

Сповістили капітану. Гордій Гордійович, накульгуючи, поспішив у радіорубку.

— Будь ласка, ось! — і Максим підсунув схожу на Антрекотів ополоник трубку з мікрофоном.

— «Садко» слухає, — натиснувши на клавіш приймача, сказав капітан.

— Шинок, ждорово! Як шя маєш? Прийом.

— Спасибі, — відповів Гордій Гордійович. — Як мовиться: йдемо на дно. Батискаф уже підготовлено. А ви як? — у свою чергу поцікавився він.

— Живемо не горюємо, хліба не купуємо — ж океану годуємошь. Прийом.

— Впізнаю одеситів! — засміявся наш капітан.

— А що ж ти думав, штарина! Жапаши харчів роштринькали, от мої шоколи й перейшли на підніжний корм — рибку ловлять. Матроні Жабулдига — пам'ятаєш, наш одешшкий «араб»? — учора піймав от-такен-ну макрель!!

Капітан Макотрус, хвастаючись розмірами пійманої рибини, мабуть, розвів руками, і трубка впала.

Зв'язок тимчасово припинився.

Через кілька хвилин радисти налагодили його знову.

— Я «Садко», — першим озвався наш кеп. — Що там у вас скоїлося?

— Вибачай, штарина, невеличка каташтрофа! Тепер можна й побалакати.

Макотрус заходився доповідати обстановку.

«Кашалот», супроводжуючи «Садка», стояв на відстані добрих півсотні миль од нього. Опустивши на воду акустичний буй, він одходив далі й далі, аж поки між буєм і кораблями виникала однакова дистанція — своєрідний рівнобедрений трикутник.

Тоді-то й кидали в океан вибухівку. Звук од вибуху, пронизавши товщу води й донних порід, вертався назад, зафіксований чутливими гідрофонами.

Крім ехолота, що, правда, «малював» лише профіль дна, цей метод відбитих хвиль допомагав ученим зазирнути в середину океанської тверді, давав змогу довідатись, які там породи.

Ось так, миля за милею чи то трикутник за трикутником, вивчали ми підводну приекваторіальну зону, шукали хребти й западини, куди можна було послати батискаф.

Хоч як старалися, підходящих рифтових долин на серединно-океанійських хребтах не знаходили. Вони стрічалися, проте на великій глибині і для вивчення з підводного апарата були недоступні.

Нарешті «Кашалот», повідомив Макотрус, натрапив на давно очікуваний рифт. Океанологи знали про нього й раніше, але чомусь не обрали для підводних досліджень. Виявляється, він був вартий цього. Рифт лежав не дуже глибоко, мов шрам, навпіл перерізавши гірський хребет із кількома діючими вулканами.

— Твої шоколи, — на закінчення сказав Макотрус, — шпроможні туди добратишя. Якщо не жможуть, я пошлю швоїх — вони шорта ш-під жемлі діштануть. Прийом!

І «Садко» перебрався в район з координатами, що їх вказав капітан одеситів.

Вода була прозора, аж синя. Прямовисне сонце, метнувши огненні стріли, пронизало її наскрізь — проміння, від якого палубні надбудови, високі щогли, крило альбатроса — ніщо не давало тіней. А тут, упавши на воду та скорившись оптичному закону, проміння заломлювалося, через що здавалось: в океані хтось майже торчма поставив барвисто-райдужний, вигаптуваний із світлотіней хвіст жар-птиці.

Мені ж запам'яталося не це. Врізалася в пам'ять бездонність океану.

Коли за нами затулилася кришка люка і батискаф почав опускатися, майнула думка, що ми провалюємось у глибокий колодязь. Колодязь темнішав і вужчав, аж поки Данило, наш ведучий, не увімкнув прожектор. Сніп світла розсунув темряву, і ми, неначе по краю прірви, лінією стику світла й темряви почали пробиратися вниз.

Це була захоплююча, але небезпечна мандрівка.

Пригадується, на «Садку», в гіпербаричному комплексі, під час контрольних випробувань на компресіювання й декомпресію (тісна, замкнута барокамера) я теж відчув незрозумілий душевний трепет. Було боязко й моторошно.

Тепер цей ляк повторився з новою силою.

Океан, його багатокілометрова безодня, а в ній жива крихітка — ти, відмежований од усього світу неприступною оболонкою підводного апарата й запаморочливою товщею води. На глибині двох з половиною кілометрів, куди ми збиралися спускатися, на кожен квадратний сантиметр корпусу батискафа гнітив майже двохсотшістдесятикілограмовий тиск води, що у стільки ж разів більше від нормального атмосферного тиску. Отже, як тут не злякаєшся!

Цей страх перед замкнутим простором зветься клаустрофобією. Можливо, дехто з вас хоч раз відчув його на собі. Погане почуття! І я зусиллям волі відігнав його геть.

А колодязю не було кінця. Ми, четверо акванавтів, опускалися на його загадкове дно.

За старшого — командир корабля, Кім, ведучий — пілот Данило. Альфред Заєць і я — спостережники.

Перед дорогою в глибини Василь Окань напутив нас новоспеченим віршем.

Тут багатьом давали жаби «моні»,

В широтах цих здихали навіть коні.

Але — вперед!

Не зб'є ніяка сила

Да Гаму, Зайця, Кіма і Данила.

Юрко Ступа захоплено вигукнув:

— Я вам, чортякам, щиро заздрю! Щасливого плавання!

І боцман, і капітан, й начальник експедиції — всі (навіть маслопупики повилазили із своєї кочегарки) привітно махали нам руками, проводжали в гості до Нептуна.

Антрекот Антрекотович, поставивши на кормі мольберт, квапливо робив ескіз до задуманої картини «Четверо сміливих». Та в останню хвилину раптом відклав пензель. Схопивши гітару, завів популярну на «Садку» пісню:

Ви і в пеклі спом'янете —

От робота та-ак робота! —

Антрекотові коклети

І какаву Аптрекота-а…

Дорогі, милі друзі!.. Там, на палубі корабля, в буденних клопотах і метушні часом через несуттєве в характері того чи іншого мореплавця— в кого тих вад немає! — не бачилось основного, того, що всі ми, незважаючи на наші вибрики, були безмежно віддані морю, дорожили побратимством, готовністю за будь-яких обставин прийти на поміч і взаємовиручку один одному.

Згадалося, як після банки Корона перепливали океан і як у шторм обірвався трос, — батометри та інше дослідницьке знаряддя, прикріплене до палуби, раптом зрушило з місця, перемістившись на протилежній і без того накренений борт.