Рівне/Ровно (стіна), стр. 32

Шлойма випалив сигарету біля вікна, як школяр, з рукава, озираючись на двері, з яких щомиті могла з'явитися тітонька-адміністратор. Кілька святково одягнених пар, усміхнувшись у його бік, пройшли до зали. Ецірван забичкував сигарету об підошву й притоптав жаринки, які розсипались по паркету. Бичка запхав у шпарину на підвіконні. Йому вже все було дозволено. Солодка атмосфера божевілля п'янила й штовхала до нової безрозсудності. Він швидко увійшов у двері й майже підбіг до свого місця. Оксана, сидячи, здивовано подивилася на чоловіка знизу догори.

Шлойма сперся спиною на оксамитовий бортик оркестрової ями і зухвало підвів голову. Перед ним здіймалась зала, яка вже наповнилася. Публіка виблискувала в ложах і в партері скельцями біноклів та подекуди прикрасами на шиях у жінок. Модні декадентські кольори — бузковий, світло-салатовий, рожевий сусідили зі строгою чорнотою і шляхетною сірістю. Шлойма де-не-де впізнавав чиновників з магістрату, журналістів з відділів культури місцевих газет, представників іноземних фірм, акредитованих у Західному Рівному, студентів і викладачів інституту культури, перед якими нещодавно виступав. Прив'ялий цвіт-пустоцвіт Західного Рівного, замкненого анклаву, приреченого міста, кращі люди, шанувальники прекрасного, вони сиділи перед Шлоймою, чекаючи на черговий прояв його творчості.

Несподівано для самого себе він підняв руки над головою і відчайдушно замахав. Погляди зали ковзали по ньому, не зафіксовуючись.

«Люди!«— здавлено видихнув Шлойма. Зала знову здивовано подивилась на нього впівока, наводячи різкість, ще не вірячи побаченому. Хоча чом би й ні, автор перед початком вистави раптом відчув необхідність щось сказати глядачам. Це не зовсім звичайно, але ж і вся ця постановка зовсім-зовсім незвичайна. Якщо цей експромт взагалі не підготований заздалегідь. Може, сьогоднішня західна режисура саме в цьому й полягає, може це останній писк театральної моди, хто зна?

Шлойма натужно сковтнув абсолютно суху, як борошно, слину, і відчайдушно прохрипів до зали — до партеру і до балконів, і до лож, і до верхніх ярусів галерки:

«Я сьогодні… сьогодні я був там. По той бік, за Стіною. Це зовсім поруч, це так близько… Там… там — фікуси! Начебто, нікого там особливо так не тиранять, не репресують… Ходить транспорт, люди ходять на роботу… і навіть пиво баночне, наше, західне продається, щоправда, у валютних відділах. Але справа не в тому! Зовсім не в тому справа. Я дуже прошу вас, зрозумійте мене. Там — фікуси в довгих коридорах, вони стоять у дерев'яних діжках, фікуси з лискучим запилюженим листям! І це — найстрашніше…»

Хтось здавлено гигикнув. Ще хтось зааплодував і тут-таки припинив, злякавшись свого зухвальства й того, що зала його не підтримає. Тепер мовчання зали було вже осмисленим і цілеспрямованим. Трохи навіть загрозливим було це мовчання. Шлойму нарешті слухали.

«Не всі хороші тут. І не всі погані там. Але тут ми різні! А там — всі однакові, розумієте?»

Зала розсміялась уже майже одностайно. Потім ріденько заплескала, неначе й не в долоні, а по плечі поляскуючи — та чого вже ти там, сядь, розслабся, не бери до голови. Крізь ляпання оплесків Шлойма ще почув, як у третьому ряді масивна матуся в бузковому оксамитовому платті голосно прошепотіла своїй юній доньці: «Пан автор хоче заакцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п'єса зокрема. Він хоче підсилити наше враження від майбутнього перегляду постановки.» В матусі Шлойма впізнав викладачку інституту культури, саме з відділу режисури. Говорила вона таким самим тоном, як і в аудиторії, пояснюючи студентам різницю між В.Шекспіром та О.Коломійцем. А запам'яталась ця дама Шлоймі тим, що під час творчої зустрічі з ним керувала студентами, подаючи їм умовні знаки, кому і в якій черговості задавати письменникові питання, записані на продовгастих смужках паперу. Найбільш оригінальним серед запитань було «Над чим ви зараз працюєте?»

Шлойма різко сів у крісло й відчув, як приливає кров до обличчя, до голови. Оксана стиснула йому руку вище ліктя, точнісінько, як він їй перед входом до театру. Він повернув обличчя до дружини. В очах йому темніло. Та за мить він збагнув, що це почала меркнути люстра під стелею. Одночасно попливла догори завіса. В залі запанувала тиша.

* * *

* * *

На сцені тихо гули плунжери, підіймаючи окремі площини підлоги на різні рівні. В пронизливому світлі прожекторів мерехтіли порошинки. Білий хромований метал і сліпуче освітлення були двома основними компонентами декорації, придуманої Маульвюрфом.

На підвищенні у центрі, за блискучим металевим столом, точнісінько таким, як у морзі, багато років тому, тільки що не застеленим тілесного кольору цератою, на блискучому металевому стільці сиділа Ізабелла. В чорному платті, витончена й прекрасна, з мікрофончиком, який стримів з-за вуха. Вона впевнено витримала тривалу вступну паузу й нарешті промовила першу фразу п'єси, одну з кількох тисяч фраз, написаних Шлоймою.

«Добрий вечір! Останні новини. З вами Олеся Добровольська …» Музична заставка, яка мала означати позивні теленовин, грянула коротко й бравурно. Шлойма відвів очі від сцени і втупився в долівку під бортиком оркестрової ями.

Він чи то від ніяковості, чи ще з якої причини навіть не міг спостерігати дію на сцені. Театр — це взагалі безсоромне мистецтво, і цю його незбагненну безсоромність Шлойма усвідомив давно, ще років десять тому, коли його першу моноп'єсу-одноактівку поставили в тій самій Німеччині. На відміну від кіна, де на білому простирадлі перебігають лише розфарбовані тіні, в театрі на зачовгані підмостки виходять живі, теплі люди з диханням і серцебиттям. Й актриса, яка грала у його монодрамі, вразила Шлойму в першу ж репетицію. Молода жінка з чужого краю, з чужого світу не просто знала напам'ять кількадесять сторінок його тексту, не просто промовляла його, а жила подіями, вигаданими ним, створеними у голові й перенесеними на папір десь там, колись раніше, не проказувала, а показувала.

Театр… Театер… В прямому й переносному значеннях. Як найбільш умовне з усіх мистецтв (за Арістотелем, здається…) і як безумовна споруда з колонами в центрі його міста. Шлойма спробував пригадати, коли ж він вперше увійшов до цього храму мистецтва — це було нелегко. Найшвидше, це трапилось у тому ранньому дитинстві, ще до народження Уляни, в тому доісторичному часовому раї, про який збереглись уривчасті й солодкі спогади. Він міг добре пригадати себе років з чотирьох-п'яти, вік достатньо пізній, бо ж наприклад Лео Толстой пам'ятав себе ще з грудного віку, зі спеленатими руками-ногами, й чимало з того пишався. (Ну, не геній ти, Шлоймо, не геній, та й «Війну і мир» ти б ніколи не став двадцять чотири рази переписувати…) Але з тих безжурних років йому найперше пам'ятався не театр, а мототрек. Старий, ще дерев'яний мототрек, який стояв майже на місці теперішнього стадіону. Василь, батько, не вельми полюбляв театр, зате спорт — будь-який — любив несамовито. Він взагалі був чоловіком азартним, особливо замолоду. Тому мотогонки (тоді вони ще не називались англійським слівцем «спідвей»), а також мотобол, екзотичний такий спорт, де дюжина мотоциклістів ганяє полем за величезним м'ячем, завзято намагаючись заштовхнути його у ворота, а потім, у перерві матчу, або по його закінченні Василь і Зоя зупинялись біля яток, що їх кілька стояло навколо мототреку, і в надвечір'ї купували пиво, яке куштувалося з голландським сиром, нарізаним тонкими плястерками. Василь давав ковтнути трохи пива й синові, і той гіркувато-солоний смак свіжого пива з сиром, та рідкувата зерниста суміш у роті й стала для Шлойми назавжди смаком дитинства, а не якісь там марципани-шоколади, як то буває зазвичай. Пиво було свіже, сьогоднішнє; вже назавтра воно бралося матлахами, спливало сіро-зеленим планктоном, якщо перевернути догори денцем проти світла темно-коричневу пляшку з підківкою наклейки під самим її горлом. Закривалась ця пляшка на зеленкуватий капсуль, вже за рік-два ти збиратимеш їх, використані, і камінцем загинатимеш досередини краї, щоб грати цими ерзац-монетками у чіку, не на гроші, а просто так, на інтерес. Втім, це вже буде там, у шкільному дитинстві, вже після вигнання з раю. А до школи ти пішов першого вересня, сам-один, взявши портфелика й букета, що його наготувала тобі Зоя, в якої був перший клас у іншій школі, а Василь, де був тоді Василь? Десь поруч… Авжеж, не так і далеко, якщо брати в планетарному масштабі, — за кількасот кілометрів у ті вересневі дні вирувала не осінь, а «празька весна», і військовий підрозділ з мобілізованих офіцерів та солдатів запасу стояв напоготові неподалік радянсько-чехословацького кордону, десь на Закарпатті, й лише в двадцятих числах вересня батько повернувся, у військовій формі, ще й з пістолетом, якого він наступного дня здав у військкомат, але перед тим встиг дати тобі потримати, попередньо вийнявши обойму, і ти з усієї сили тиснув на гачок, але зброя стояла на запобіжнику, тож навіть і не клацнула. А першого вересня ти сам дійшов до вісімнадцятої школи, сам розшукав перший «А» клас, і самотньо прилаштувався у кінці. Вчителька трохи здивовано подивилася на тебе, перепитала ім'я-прізвище, забрала з рук букета й посадила на передостанній парті. За дверима класу, в коридорі продеренчав електричний рипучий дзвінок…