Рівне/Ровно (стіна), стр. 18
Вона відійшла до вікна й засмикнула білі казенні штори. Потім узяла Шлойму за лікоть і повела у внутрішню кімнату, до металевого столу, застеленого запраною цератою тілесного кольору. Усе ще притримуючи за лікоть, підсадила, допомогла лягти на стіл. Шлойма випростався горілиць і витягнув руки уздовж тіла.
«Слухай, Обля! Я давно хотів тебе запитати…»
Обля, яка вже нахилилась над пультом і встигла натиснути кілька клавіш чи кнопок, напружено повернула голову в його бік, показуючи, що чує і слухає.
«Ти, можливо, пам'ятаєш… Ти мусиш пам'ятати, коли ми… одного разу ходили з тобою до твого батька в морг. Носили йому обід. І поки ти годувала батька, я залишався в залі. Там на столі лежала дівчина. Років двадцяти.»
Обля слухала його мовчки, завмерши, її руки нерухомо зависли над пультом томографа.
Шлойма піднявся на ліктях, голос чомусь зробився хрипким:
«Ким вона була? Та дівчина? Ти не знаєш?»
«Знаю. Вона — самогубця. Я потім запитала в батька. Не думай, я її також одразу зауважила. Вона випила пляшку оцтової есенції. Здається, через нещасне кохання. У неї всередині все було чорне, так батько казав. Все згоріло.»
«Як дивно. Така гарна… Зовні вона була така гарна…»
Обля не відповіла, знову схилившись над пультом. Шлойма ліг, випростався і втупився у стелю. Стеля легенько пульсувала й коливалася, то віддаляючись, то наближаючись. Дія укола ще не минула, всьому тілу було легко і приємно, легке лоскітне поколювання в пальцях рук і ніг то посилювалось, то вщухало — тіло неначе бриніло. Крім алкоголю й нікотину Шлойма намагався не впускати в себе інших штучних збудників (випалені ще в армії кілька сигарет з коноплею не рахуються), тож зараз він здивовано й недовірливо прислухався до незнайомих відчуттів.
Але що це, чому, навіщо?.. Обля, впоравшись нарешті з тими кнопками на пульті, підійшовши впритул і підважившись на руках, спершу сіла у тебе в ногах, розгорнула на тобі халата, на якому немає жодного ґудзика, тільки тоненький поясок, ти ним замотався навколо стегон, але не зав'язав його ані на вузол, ні на бантик, просто запхав кінчика до кишені. Обліне обличчя (яке цікаве алітераційне сполучення!) схиляється над твоїми грудьми, ти відчуваєш животом лоскіт її подиху, він зміщується вгору-вниз. Тобі тепло і приємно, її вуста мандрують по тобі, а ти обома руками гладиш її русяве волосся. Вона вдихає тебе, вона смакує тебе, під порухами її вуст ти хвилясто підіймаєшся й опадаєш знову.
Врешті вона сідає на тебе, як вершниця, наїздниця, як амазонка на зляканого й напруженого огиря, стискає колінами твої боки і ви мчите кудись у безкрай, не лише по горизонталі, але й по вертикалі також — он як зарухалася стеля, вона то відштовхує, то притягає вас, уся кімната обертається навколо вас, обертається величезне колесо томографа. Вона поглинає, похлинає тебе, похлинаючись, затягаючи в той липкий, темний, теплий, вузький простір, з якого ти колись прийшов у цей великий, широкий і незатишний світ, ритмічно коливається на тобі, потрохи нарощуючи швидкість цих коливань, їхні оберти — бо ви таки обертаєтесь у просторі якимсь незрозумілим чином, чи то він обертається навколо вас: стіни, вікна, підлога, стеля, яка іще недавно пульсувала, тепер летить навколо вас, міняючись місцем з підлогою! Та водночас ти вже нарешті кудись відпливаєш, той напівсонний стан, у якому ти перебував кілька останніх годин, переходить в остаточний відрубон, ти лише відкидаєш голову й робиш глибокий видих, і встигаєш помітити у світлому прямокутнику відкритих дверей дві нечітко означені квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі…
Дівчина з розпущеним волосям, яка встала з сусіднього металевого столу, нахилилась над тобою і зі словами «Хороший мальчік» міцно-міцно, холодно-пекуче поцілувала тебе у вуста.
* * *
Ти повільно прокидаєшся, важко, наче з тяжкого бодуна, точнісінько, як сьогодні вранці, там, далеко, по той бік Стіни. Ривком підводиш голову з чогось такого незручного, твердого, чому й назви нема. Взагалі-то воно мало б називатися стіною, «стіною» з малої літери, внутрішньою стіною одного з приміщень ліксанупру, біля якої ти зараз напівсидиш на білому тапчані, вкритому целофаном і приблизно білим простирадлом. Ти цілком голий, тільки дірявий халат без ґудзиків обвиває твої чересла, а твій одяг — вельветки, пом'яті й закривавлені сорочка та джинсівка, шкарпетки і взуття — все це валяється поряд, на тапчані й частково під ногами на підлозі.
«Ну все, Шлойма Васильович, врем'я вийшло, одівайтесь потроху. Все пріятне, шо для вас було запланіровано, вже закончилось. Тепер начинається серйозна робота.» — лунає десь над головою глухий, неначе з-за стіни, монотонний голос Самчука.
Руки не слухались. Натягнувши вельветки до колін і сорочку на плечі, Шлойма спинився перепочити. Розслаблені пальці ще не вміли застібати ґудзиків. Дія укола нарешті вже минула, і в голові тепер гуло, брова боліла, а ліве око знову починало запливати. Самчук на мить опустився на протилежний край тапчана, недовго подивився на потерпілого письменника Ецірвана байдужим спокійним поглядом. Потім повернувся до дверей. Звідти долинуло:
«Я думаю, він уже соображає… Давай, читай.»
Шлойма з натугою підвів голову, водночас відкачуючи рукава сорочки неслухняними пальцями. У дверях стояв ще й Микола Іванович в міліцейському бушлаті старшого сержанта поверх цивільного піджака. По словах Самчука він витяг з внутрішньої кишені бушлата кілька аркушів паперу формату А4, складених учетверо, делікатно їх розгорнув-розправив і зачитав:
«Гражданін Ецірван Ше Ве, проживающий в западному секторі города Ровно. Експертиза, проведена в лабораторії горотдєла ЕмВеДе в присутствії понятих, засвідєтєльствовала, шо на із'ятому у вас самодєльному ножі присутствують сліди чєловєчєської крові. До вияснєнія лічності… обладатєля цієї крові… ну вони тут і написали… вобщем, ви понімаєте, а в протоколі ми потом ісправимо… тож до вияснєнія лічності ви задєржані спеціальним постановлєнієм прокуратури, як іностранний гражданін на території СРУ! Ви можете буть задєржані до трьох суток включітєльно.»
«Послухайте…» — свій власний голос Ецірван також чув неначе з-за стіни. — «Поясніть мені, в яку гру ми граємо. Ви ж прекрасно знаєте, що це — не мій ніж. Я його купив у тих трьох… ублюдків, які мене потім побили. Спіймайте їх, і в них з'ясовуйте все, що стосується цього ножа. А я сьогодні увечері мушу бути вдома, на сьому годину в мене прем'єра в театрі.» Аж враз до нього дійшло все безглуздя щойно вимовленої фрази. Чи ж ці двоє хоч розуміють значення слова «прем'єра»?
«Ви должні ось тут підписаться.» — Микола Іванович нагнувся над ним з паперами і ручкою в руці, тицькаючи пальцем у якусь порожню графу в самому низу аркуша.
«Я нічого не підписуватиму!» — пригадавши давній досвід «співбесід» з органами, відрубав Шлойма і для певності сховав долоні за спину. Микола Іванович після секундного роздуму промимрив «Ну, харашо…» — й запитально подивився на Самчука. Той, усе ще стоячи біля дверей, гмикнув, зміряв Миколу Івановича нищівним поглядом і примирливо, майже благально проказав, ласкаво вимовляючи кожне слово:
«Ладно, Шлойма Васильович. Не хочете, то й не хочете. Але ви одівайтесь, бо в нас з вами ще тут, у лєчаснупрі одне коротеньке дєло єсть.»
«Яке ще… яка ще справа?» — Шлойма вже впорався з рукавами й майже всіма іншими ґудзиками на сорочці. Він підвівся з тапчана, похитнувшись, ривком підтягнув і застебнув штани. — «Чого ви ще від мене хочете?»
«Не беспокойтесь, справа не опасна. Кромє того, вам даже інтересно должно буть. Бо це касається літератури. Вас хоче бачити Степанида Добромолець.»
«Степанида Добромолець? А хто це така?» — вже майже запитав Шлойма, та в останню мить пам'ять таки викинула необхідну інформацію. Степанида Порфирівна Добромолець, якби вона була народилась чоловіком, могла б сьогодні називатись патріархом ровенської літератури. Іще школярем Шлойма відсиджував у актовому залі рідної вісімнадцятої школи довгі, об'єднані з двох уроків півторагодинні зустрічі зі старою сивою письменницею, авторкою трилогії «Шлях до волі», що її складали три романи: перший, власне, «Шлях до волі», а також «На волі краще, як в неволі» і «З волі в неволю не хоче ніхто», у яких детально й розлого розповідалося про становлення Радянської влади на Ровенщині — короткочасний прихід червоних кіннотників ще до підписання Брестського миру, два десятиліття «під Польщею», коли члени КПЗУ на конспіративних квартирах читали «Правду», нелегально привезену «з того боку», про золотий вересень 1939-го, перші колгоспи, боротьбу селян з німецько-фашистськими загарбниками, а заодно і з оунівськими зарізяками-сокирниками, про щасливий день Перемоги 9 травня, про повоєнне становлення, відбудову та розбудову народно-господарського комплексу області. Авторка трилогії мирно дрімала за столом на сцені, поки вчительки мови та літератури зачитували школярам фрагменти з її творів. Твори ці приблизно раз на десять років перевидавалися «Політвидавом», чи якимись іншими видавництвами, і розповсюджувались винятково по книгарнях Рівного та області, певно що мало користуючись попитом поза її межами. І ось зараз його хоче бачити Степанида Добромолець…