Темпонавти, стр. 5

— Я — Архімед, — понуро зізнався грек, нервово погладжуючи бороду. — Пробач, прибульцю, замалим не завдав тобі шкоди. Видно, боги на мить відібрали в мене розум. Повір, дуже важко зберігати спокій, коли тебе цілий тиждень один за одним навідують чужоземці і звертаються з пустими запитаннями, як от ти. Спершу рослявий муж у золотавій одежі, тоді…

— …Тоді у сріблястій одежі, — підхопив Максим.

— Звідки ти знаєш? — нашорошився Архімед. — Чи не твої вони друзі?

— Ні, вони не мої друзі. Та я знаю про них, бо вони приходили і до мене!

— Виходить, і ти вчений? — зрадів Архімед. — Тоді, може, поясниш мені, про який такий закон правили прибульці? Та й ти, либонь, згадував про якийсь закон.

— Найперше хочу нагадати, що у воді предмети видаються легшими.

Архімед нетерпляче ляснув пальцями.

— Ближче до суті! Я давно помітив і зрозумів, що то вода виштовхує тіло, занурене в неї.

— Зануримо будь-який предмет, скажімо, твою кулю, у ванну. Рівень води підіймається. Куля витискує рідину об’ємом, що дорівнює її власному. Ця рідина намагається зайняти свій попередній об’єм і виштовхнути кулю з силою…

— З силою, скерованою вгору, — в захваті вдарив себе по стегну Архімед, — і рівною вазі води, що витіснила куля! Послухай-но лишень! Закон цей універсальний! Він підходить для будь-якого предмета!

— Оце і є знаменитий Архімедів закон, широко знаний у нас. Його вивчають навіть у школі.

Архімед аж пританцьовував від захоплення.

— Я давно міркував над цим! І тепер усе стало враз ясно! Ев-ри-ка!!!

І з криком “Еврика!”, не в змозі стримати почуттів, він помчав вулицями Сіракуз.

Він повернувся лише за півгодини, радий і майже не задиханий — давньогрецька спортивна підготовка давалася взнаки.

— Зайдімо в оселю, прибульцю! — сяйнув вія білозубою усмішкою. — Гадаю, нам є про що погомоніти.

Вони зайшли до покою, і Максим побачив, що весь він заповнений сувоями, що лежали на ложах, під ложами, стояли сторчма по кутках, а то й просто валялися долі.

— Оце все плоди моїх роздумів, — гордовито повів рукою господар.

Він здмухував легкий порох, розгортав креслення і, даючи короткі пояснення, нишком позирав на Максима. Катапульти, підіймальні механізми, блоки в найфантастичніших поєднаннях, геометричні креслення, знову катапульти… Та, розгорнувши одне з креслень і ледь поглянувши на нього, Архімед хапливо згорнув сувій і густо почервонів.

Все ж Максим устиг дещо завважити і вже наготувався ставити запитання, як тоненько пролунав зумер, даючи знати, що енергія невдовзі вичерпається. Натиснувши на ґудзик браслета, він відімкнув сигнал і заквапився до виходу. Архімед, що йшов за ним, зненацька спитав:

— Я відразу здогадався, що ти з прийдешнього. Чи не можеш ти провістити мою долю й майбутнє мого рідного міста? — Архімед посмутнів. — На нас давно гострять зуби римські загарбники — ці злостиві дикуни, що вивчили тільки одну науку — науку вбивати. Максим кивнув.

— Атож, я знаю ваше майбутнє. Ти зробиш силу-силенну відкриттів у механіці та в геометрії. Проте любов і вдячність співгромадян ти здобудеш тим, що за облоги Сіракуз римським полководцем сконструюєш потужні катапульти, які несхибно нищитимуть ворога, метальні машини, що посилатимуть хмари стріл та дротиків. Твої величезні, схожі на журавлів механізми міцними лещатами хапатимуть за прови ворожі кораблі й вергатимуть їх у пучину. І в полководця Марцелла вихопиться розпачливе зізнання: “Доведеться нам припинити війну проти геометра”. Але твоє місто…

— Годі, — суворо урвав його Архімед. — Я хочу вірити, що місто вистоїть!

— Гаразд, — погодився Максим. — Та все ж я розкажу тобі про твою подальшу долю. Та лише для того, щоб умовити тебе врятуватися. Ти загинеш від меча ворожого воїна, коли креслитимеш на піску. І твої слова переживуть століття: “Не руш моїх креслень!” Та подумай, нащо тобі передчасна смерть? Сідай до мене в машину, й полинемо в прийдешнє. Ти продовжиш своє життя на десять, а то й на двадцять років. Послухай, я пропоную тобі не дурничку — життя!

— Ні! — гостро відказав Архімед і нараз ясно всміхнувся. — Як до тебе не дійде, чужинцю, що я не годен виїхати з рідного міста, коли знаю, що неабияк прислужуся в його оборот? Нехай навіть коштом власного життя! Чи ж це не щастя для мене? Знай же — я залишаюсь!

— Може, тобі розповісти про деякі відкриття прийдешнього? — спитав Максим. — Це полегшить твою працю.

Архімед лукаво примружився.

— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода в тому джерелі, до якого веде найважча стежка.

Максим відчинив дверцята машини.

— Не знаю, чи шкодувати мені, що я не переконав тебе залишити Сіракузи, чи ні?

— Не шкодуй! — Архімед прощально підніс руку. — Боротьба за істину — це ж бо чудово!

Максим забрався в кабіну й собі махнув рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, задумливо дивлячись на панель. Куди податися? В XXI століття чи в XXII, а може, зразу в ХХХ-те махнути? Добре б вибратися туди — в далеку ясну прийдешність. Його там радо привітають, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною шаною як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все я зробив у двадцятому столітті? Максим згадав горду Архімедову відмову й рішуче натис на гудзик, під яким стояв нерівний напис: “Повернення до місця старту”.

Знову запаморочилася голова, й Максим відчув, що падає в бездонну яму. І в ці секунди йому ні сіло ні впало згадалося креслення, що його Архімед посоромився йому показати. Тоді воно видалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і було незавершеним. Та тільки тепер Максима зненацька осяяло, що він бачив наївну, але загалом правильну принципову схему машини часу.

Я ЧЕКАЮ

Осінь. Листопад. Я сиджу на старій парковій лаві й милуюся картиною падолисту. Вражає розмаїття відтінків жовтого та червоного — від яскравої міді березових листочків до густого багрецю кленів. Крізь рідке листя просвічує лагідне сонячне проміння. На небі жодної хмаринки, воно таке синє, аж здається щойно пофарбованим. Повітря чисте, свіже й насичене пахощами прив’ялого листу, що опадав з дерев.

І настрій, і думки співзвучні довколишній природі, Вони плинуть безперервною низкою — ясні, прозорі. В такі хвилини сам собі здаєшся мудрішим і старішим.

Думки мої перебив прихід незнайомця. Він з’явився зовсім несподівано й сів на протилежний кінець чомусь саме моєї лави, хоча неподалік було кілька вільних. Я зразу ж відчув досаду, здавалось, незнайомець від мене так просто не відчепиться. Все це нагадувало початок оповідання, що став уже тривіальним: до автора підсідає незнайомець і починає виливати душу. Та я тієї миті не мав ані найменшого бажання вислуховувати будь-чиї звіряння. Мені хотілося посидіти на самоті, подумати.

— Гарна погода, — сказав незнайомець хрипко, скоса поглянувши на мене.

Я, намагаючись приховати невдоволення, ледь кивнув головою і промовчав.

— Осінь взагалі гарна пора року.

Було видно, що підтримувати розмову ні про що з незнайомим чоловіком йому дуже важко. Навіщо це йому здалося?

В мені ворухнулася зацікавленість.

— Листя таке гарне, — мовив він.

— Атож, — згодився я, зацікавлено позираючи на співрозмовника. — Осінь — найпрекрасніша пора року.

Незнайомцеві було десь під тридцять. Худорлявий. Лице нервове. Спина пригорблена. Найпересічніша зовнішність…

— Для вас, письменників, ця пора року найплідніша, — зауважив незнайомець.

— Кому як, — не стримав я усмішки.

Він помовчав трохи і сказав без усякого зв’язку з попереднім:

— А звати мене Іван Петрович, — він торкнув збитим носком чорного черевика кленовий листок і раптом випалив: — А я ж не випадково до вас підсів. Я вас знаю…