Темпонавти, стр. 26

І він подав запонки Антонію Ендотеліусу, який не міг приховати здивування.

— От тобі й маєш, — сказала Сидорина Іванівна, посміхаючись. — Треба було летіти на Місяць через Юпітер!.. Винаходити машину часу, мчати за тридев’ять земель, коли можна було, не встаючи з крісла, спитати по відеотелефону: “Клеобатісе, поглянь, чи нема у тебе моїх запонок?” А у всьому винна твоя неуважність!

Антоній Ендотеліус підморгнув онукові і серйозно відповів:

— Нічого мене сварити за неуважність. Якби не вона, не було б машини часу. До того ж, маючи дві пари запонок, одну з них я можу подарувати Сергієві. До речі, ніхто не знав, куди поділася моя шпилька до краватки? Та сама, з кігтя дракоїда. З цією шпилькою пов’язана дуже повчальна історія. А втім, про це трохи згодом, після обіду.

ПІДІРВАНИЙ АСТЕРОЇД

Клеобатіс відмовився від послуг аеротаксі і, підхопивши чемоданчик, подався до хати, дорогу до якої міг знайти з заплющеними очима. Антоній Ендотеліус-молодший так яскраво змальовував свій сільський рай, що Клеобатісу раптом здалося, ніби він колись уже бував тут. Розмірено ступаючи, він піднявся вгору вузькою, мощеною гранітом дорогою і з задоволенням відзначив, що майже не задихався. Він зупинився і глянув назад. Річкова долина заросла ясно-зеленими травами, далеко, біля самого обрію, темний зубчастий край лісу підкреслював блакить неба, такого глибокого, яке буває тільки ясної осені, коли починається бабине літо — чарівна пора, сповнена тихої привабливості і незбагненної печалі. Срібляста павутина, плавно вигнувшись, зачепилася за плече Клеобатіса.

— Як гарно! — зітхнув Клеобатіс і поволі побрів далі.

Перед невеликою кам’яницею з райдужним поліпропановим дахом, який давно вийшов з моди, він зупинився. Клеобатіс пошукав очима об’єктив, щоб повідомити робота-управителя про своє прибуття, та, на свій подив, нічого не побачив. З дірочок у хвіртці звисав товстий капроновий шнур. “Смикни за мотузочок, двері й відчиняться”,— з усмішкою згадав Клеобатіс і потягнув за шнур. Хвіртка, заскрипівши, відчинилась.

Стежкою, обабіч якої цвіли аргонії, Клеобатіс попрямував до хати. Гравій хрускотів у нього під ногами. З-під різьбленого ґанку ліниво гавкнув рудий песик. Тільки при дверях Клеобатіс помітив чорну сіточку мікрофона, але не встиг нічого сказати. На гавкіт з хати вийшов старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодпшй. Його обличчя сяяло в усмішці, він хутко зійшов з ґанку і міцно потиснув руку гостеві.

— Який я радий! Дуже вчасно! — вигукнув Антоній Ендотеліус і, одразу ж спохватившись, додав: — А втім, ти завжди вчасно. Але сьогодні у мене подвійне свято: приїхав онук з товаришем. З Церери прилетіли. Важко нам із Сидориною звикати, що його немає. Адже відтоді, як з його батьками сталося нещастя, він весь час жив у нас.

— Тепер він дорослий, — сказав Клеобатіс.

— О! — вигукнув старий. — Він у мене відомий вчений в галузі мутації генів, які визначають синтез гідроксилази.

Клеобатіс з розумінням покивав головою і зайшов до хати.

— Я тебе лишу з хлопцями, а сам піду на кухню: скажу, щоб кіберкухареві задали програму й на тебе.

Клеобатіс доброзичливо привітався з юнаками і відзначив собі, що Сергій — онук Антонія Ендотеліуса — чимось занепокоєний. Юнак кидав швидкі погляди то на товариша, то на Клеобатіса. Раптом він підвівся з дивана і, трохи почервонівши, звернувся до Клеобатіса:

— Дядьку Клео, мені треба поговорити з вами. Наодинці. Вибач, Клавдію, це дуже особисте.

Вони вийшли в іншу кімнату.

— Бачите, дядьку Клео, мені дуже незручно за дідуся Антонія…

Клеобатіс здивовано звів брови.

— Коли я сам, нехай вигадує, я його зрозумію і осуджувати не буду, — вів далі Сергій, — але ним весь час володіє нестримне бажання розповідати і при сторонніх неймовірні історії, які нібито були з ним. А історії такі, що… Мені б не хотілося, щоб мій дід став через це об’єктом насмішок. Ось і зараз він приготувався частувати пас наступною “найправдивішою” з історій.

— Про що ж ітиме в цій історії? — поцікавився Клеобатіс.

Сергій розгнівано махнув рукою.

— Про якийсь підірваний астероїд.

На його подив, Клеобатіс помітно пожвавішав.

— Про підірваний астероїд? Це дуже цікаво! Нехай розкаже.

Сергій здивовано глянув на нього. В цей час з кухні, дрібочучи ногами, повернувся Антоній Ендотеліус. Старанно випрасуваний чорний костюм висів на ньому, як на вішалці.

— Ну що ж, сядьмо, — сказав він, потираючи руки. — Скоро буде готовий сніданок, а тим часом, щоб розважити вас, розкажу вам одну історію, яка сталася зі мною. Найправдивішу з історій.

Сергій благально глянув на Клеобатіса. Той вдав, що не помітив цього.

— Отже, — почав Антоній, обвівши всіх натхненним поглядом, — сталося це ще тоді, коли я працював пілотом на малих розвідниках класу Б. Без зайвої скромності скажу: пілот я був пречудовий…

Сергій ніяково зіщулився. Його товариш грайливо хихикнув.

— Мушу сказати, що той період був для мене страшенно нещасливий. Якось, приміром, після віртуозно зробленої посадки на одному двигуні, я спіткнувся на зовсім рівному місці космодрому і… зламав ногу. Пролежавши місяць у гіпсі, я виписався з лікарні й одразу ж подався до свого друга Клеобатіса. Його вдома не було, зате мене зустріла вівчарка, злюща, як сто чортів. Мабуть, їй не сподобався лікарняний запах, що йшов від мене, і вона так хапнула мене за здорову ногу, що я кульгав зо три тижні.

Все це змусило мене серйозно замислитись. Я вирішив проаналізувати, як впливає на життя людини фактор везіння, тобто сукупність обставин, що сприяють діяльності даного індивідуума і перевищують певну середньостатистичну величину. Я не був щасливчиком, але й невдатником не був теж, отже, сприятливі й несприятливі обставини в моєму житті чергувалися досить рівномірно. Кількість щасливих і нещасливих випадків у житті людини скінченна, як і саме життя. Виходить, чим більше нещасливих випадків станеться з тобою на початку, тим вірогідніше, що надалі частіше траплятимуться випадки щасливі. Я зрозуміло пояснюю?

Слухачі мовчки кивнули.

— Що ж мене змусило замислитись? — тоном непереверіненою оратора виголосив Антоній. — Саме в цей час мені запропонували надзвичайно цікаву роботу, для якої везіння було б дуже бажаним. Робота полягала ось у чому: до Землі наближався астероїд К-3758. Через місяць він мав зіткнутися з Землею… Величезне космічне тіло наробило б утратної біди. Кому ж, як не мені, випадало відвернути катастрофу!

Сергій приречено опустив голову. Бабуся Сидорина, підперши пухку щоку кулаком, з явним задоволенням слухала старого космогатора.

— І ось, — усе більше запалюючись, вів далі Антоній Ендотеліус, — я взявся зробити кілька вибухів на астероїді, щоб розколоти його на дрібні шматки, які вже не були б для Землі небезпечними. Сказано — зроблено! Навантаживши ракету вибухівкою, я полетів до астероїда.

Мінімальна сила тяжіння на ньому уповільнила мою роботу. Лише завдяки моєму досвідові і незвичайним здібностям мені пощастило закінчити роботу буквально за кілька хвилин до крайнього терміну й закласти вибухівку в усіх визначених точках. Відлетівши від астероїда на кілька десятків кілометрів, я натиснув кнопку дистанційного підривача. Але вибуху не сталося. Я зрозумів, що смуга невезіння не скінчилась, а тим часом астероїд треба було підірвати, хоч би там що. Я аж здригнувся, уявивши, що станеться, коли ця мертва брила зіткнеться з живою плоттю нашої планети. Зволікати не можна було! Часу лишилося зовсім мало. Я підлетів до астероїда, одним стрибком подолав відстань між ракетою та зарядами і вручну замкнув контакти. Пекельний вибух струснув астероїд, як пір’їнку, мене відкинуло просто у відкритий люк ракети. Я вдарився об пульт управління, і несподівана думка обпекла мене божевільною надією: почалася смуга везіння! При ударі об пульт я якось натиснув кнопку старту, на табло засвітився напис: “До старту готовий”, і почався п’ятисекундний відлік часу. Новий поштовх, що струснув астероїд, відкинув мене в пілотське крісло, і тієї ж миті запрацював стартовий двигун.