Темпонавти, стр. 25

СТАРІ ЗАПОНКИ

— Сидорино! — голос Антонія Ендотеліуса був украй роздратований.

Сидорина Іванівна ввійшла до кімнати і обімліла. Розгардіяш у кімнаті був страшний: шухляди комода повисовувані, все в них лежало жужмом; шкатулка, яка завжди стояла на робочому столі космогатора, валялася на дивані.

— Тонику! — тихо ойкнула дружина. — Що ти робиш?

Антоній Ендотеліус блиснув очима і гнівно відповів:

— Запонки шукаю, от що! Нема їх, наче в гравітаційну діру провалились!

Сидорина Іванівна лагідно, як неслухняну дитину, покартала чоловіка:

— Нащо ж було влаштовувати цей розгардіяш? Підійшов би до мене і спитав, де вони.

Антоній Ендотеліус стенув плечима.

— Що я, сам не можу знайти? А справді, де ж вони? Я хочу їх надіти до приїзду Клеобатіса.

— Вони лишились у манжетах твоєї парадної сорочки.

Ендотеліус з полегшенням зітхнув і попрямував до шафи. Онук, що ввійшов слідом за бабусею, здивовано поглядав на старого космогатора.

— Навіщо було стільки шукати якісь там старі запонки, коли можна замовити хоч сотню нових, і їх одразу ж пришлють пневмопоштою? — спитав він.

— Не якісь там!.. — спалахнув дід. — Ці запонки мають дуже цікаву історію!

— Розкажи, дідусю! — попросив онук, який любив послухати спогади славного космогатора. — А я тим часом у кімнаті приберу.

— Правильно, — заохотив Антоній. — Краще самому прибрати, кіберам я не дуже довіряю. Отож слухай: запонки ці — неземного походження. Ось подивись.

Він вийняв одну запонку і подав онукові. Той обережно погладив її поліровану жовтувату поверхню.

Антоній Ендотеліус усміхнувся.

— Не бійся, Сергію, вони не такі крихкі, як здається. Запонки зроблені з ікла звірозавра, який жив на Тарані. Міцнішого за ці ікла нема в природі нічого. За винятком особливих сплавів, звичайно. Цими запонками я завжди дуже пишався і не приховував того, як я їх добув. За допомогою звичайного великокаліберного карабіна — бластерів тоді ще не було — одним пострілом я поклав хижака, який разів у три був більший за нашого слона. Траплялися, звісно, скептики, які брали під сумнів правдивість моїх розповідей.

І ось, коли минуло десять років з часу закінчення космошколи, ми, колишні випускники, вирішили зібратись і відсвяткувати ювілей. Створили організаційний комітет, який займався підготовкою зустрічі і розсилав запрошення. Дістав запрошення і я. Після стандартного надрукованого тексту йшла коротка приписка: “Сподіваємося, що на зустріч ти прийдеш у своїх славнозвісних запонках”. Ця дописка потішила мене, і я вирішив неодмінно прийти в запонках, щоб присоромити тих, хто сумнівався.

Я обшукав всю квартиру — запонок не було ніде! Перетрусив усі речі, оглянув кожен закуток. Запонки мов у воду впали! Що було робити? Не прийти па зустріч я не міг. А з’явитися на вечір без запонок і вислуховувати глузування та двозначні жарти — цього я б не витримав. Як найправдивіший з людей, я терпіти не можу, коли істинність моїх слів беруть під сумнів. Становище склалося важке, але не безвихідне. Для Антонія Ендотеліуса не буває безвихідних ситуацій! До зустрічі лишався тиждень. Ще не все було втрачено. Я замкнувся в своїй скромній майстерні і з допомогою двох кіберпомічників та малого комп’ютера за п’ять днів створив… машину часу.

— Я думав, що її винайшов Гамацький! — вигукнув Сергій.

— Гамацький автоматизував систему управління і, зробивши точним наведення, дав змогу користуватися машиною аерологам і палеонтологам, які не мають спеціальної технічної освіти. Принцип дії машини часу ти знаєш: просторово-часові хвилі розкладаються на складові, далі за допомогою спеціального інтегратора сполучаються в певних пропорціях. Тому-то моя машина переміщається не лише в часі, а й у просторі. Користуючись цією машиною, я вирішив повернутися в минуле до моменту полювання на звірозавра і вирізати у нього ще одне ікло, щоб зробити нові запонки.

Я надів скафандр, узяв бластер і, сівши в апарат, увімкнув нагромаджувач енергії на викид. На мить усе довкола розчинилося в блакитному сяйві. Коли воно зблякло, я побачив, що опинився на Тарані. Прибув я вчасно: роззлючений звірозавр наближався до мого попередника, якого для зручності я називатиму Антонієм-старшим. Видовище, яке я спостерігав, було неповторне. Багатотонна туша, більше схожа на гігантський механізм, ніж на тварину, мчала на Антонія-старшого, а той зберігав цілковитий спокій. Чітким рухом він підняв карабін, поволі прицілився і вистрелив. Звірозавр біг далі. І ось тут я подумав, що діється щось не те. Моя пам’ять добре зберегла епізод полювання: після першого ж пострілу хижак важко впав па передні ноги і повалився на бік. А цього разу звірозавр і далі біг на Антонія-старшого. хоч той не переставав методично всаджувати кулю за кулею в страшного звіра. Треба було щось робити. Я підняв бластер і натиснув на спуск, та було вже пізно. Блиснули величезні ікла в яскраво-червоній пащі, і звірозавр проковтнув Антонія-старшого так само легко, як пес ковтає муху.

Проте постріл із бластера, а може, один із пострілів Антонія-старшого виявився смертельним. З глухим ударом, від якого застугоніла земля, звірозавр упав на бік, і, кілька разів конвульсивно вгативши по землі зазубреним хвостом, затих. Я був приголомшений, здивований, вражений, як ніколи в житті! На моїх очах сталося неймовірне: минуле змінилось. Очевидно, ніжну тканину часу пошкодило грубе втручання моєї машини, причинно-наслідкові зв’язки порушились, і причиною наслідку стала подія, яка мала відбутися в майбутньому — що це таке, я розкажу тобі трохи згодом. Мій розум і уяву тієї миті гнітила безглуздість того, що діялося. Я загинув десять років тому в пащі звірозавра і водночас стояв живий і здоровий перед своєю ж своєрідною могилою. Збожеволіти можна! Та довго роздумувати над цим було ніколи — акумулятори машини часу швидко розряджалися. Бластером я вирізав ікло з пащі чудовиська, сів у машину і прибув своєчасно за чотири дні до зустрічі однокурсників. Пішов до одного старого майстра, і він за моїми ескізами зробив запонки — точну копію тих, що загубилися.

Я був цілком задоволений, коли однокурсники, побачивши мої запонки, ніяковіли і з каяттям казали:

— Ти пробач, Тонику, що ми сумнівались.

— Неймовірно! — вигукнув Сергій. — Як же ти пояснюєш той факт, що Антоній-старший загинув, а ти живий?

Антоній Ендотеліус, усміхаючись, поплескав онука по плечу.

— Усе складне пояснюється дуже просто. Адже я знаю час і місце, де звірозавр проковтнув мого попередника. Маючи машину часу, завжди можна полетіти в минуле і відвернути трагедію. Тобто я живий через те, що існує можливість запобігти смерті мого попередника. Це саме той випадок, коли причина, криючись у майбутньому, може викликати подію-наслідок у минулому. І доки я живий і пам’ятаю просторово-часові координати, все лишатиметься, як і було раніше.

— Ну, а якщо… ну, а коли… — зам’явся онук.

— Якщо я помру? — просто спитав Антоній Ендотеліус. — До того я передам координати тобі, отже, можливість змінити минуле залишиться. Знову повертатись у минуле мені б не хотілося. Хто знає, які зміни в сучасне внесе чергове грубе вторгнення в минуле. Тому-то літають туди тільки у виняткових випадках за спеціальним дозволом Вищої Ради.

— Зустрічай гостей! — раптом голосом Клеобатіса озвався динамік на стіні.

Антоній Ендотеліус підхопивсь і подався до дверей, в які вже входив огрядний, з насмішкуватим поглядом голубих очей, Клеобатіс.

— Низенький уклін господарю і господині. І ти тут? — приємно здивувався він, побачивши Сергія. — Здрастуй, плем’я молоде, незнайоме! А поглянь, Тонику, який я подарунок тобі приніс! Років сорок, напевне, у мене ця дрібничка лежала, не менше. Учора перебирав свої речі і випадково знайшов. Мабуть, колись ти забув їх у мене, ці твої славнозвісні запонки з ікла звірозавра.