Темпонавти, стр. 16

ДАВНІЙ БУДИНОК, ТИХИЙ БУДИНОК

Вечорами хлопчик любив довго сидіти біля вікна й дивитися на хмари, схожі на величезні ватяні пластівці, оторочені багряною лямівкою. Хмари пливли внизу, приховуючи основу будинку, й здавалося, ніби летиш на казковому повітряному кораблеві, тому самому з голофільму, що показував учора робот Василько.

Гра барв заходу сонця зачаровувала хлопчика. Мама кепкувала з нього, запевняючи, що, як тільки він підросте, його приймуть до таємничої і могутньої касти поклонників заходу сонця. А хлопчик, щойно спадав вечір, притискався чолом до холодного тремтливого поліскла й жадібно вдивлявся в невловні переходи однієї барви в іншу: в міру того, як сонце ховалося за обрій, сине небо на заході ставало темно-синім, аж чорним; трохи нижче переважали фіалкові барви, навислі над червоними смугами, що ближче до ночі оберталися в тьмяно-багряні; ще нижче світилася яскраво-жовта смуга — за годину вона ставала солом’яно-жовтою, а тоді салатовою. Край неба над землею сірів безформний серпанок, що застилав обриси інших будинків.

Вгору хлопчик дивився рідко, там не було нічого цікавого — туди тяглися ще кілька десятків тисяч поверхів їхнього будинку.

На горішньому містку цього левіафану містився стартовий комплекс для рейсових космольотів на Місяць-пасажирський.

— Довго мені кликати? — раптом почув хлопчик бабусин голос. — Ніяк не докличешся! Через ці вушні затички й справді всі поглухли.

Бабуся не любила вушних затичок з мікро-динаміками й мікропередавачем. Вона вперто не слухала пояснень, що це єдина можливість нормально спілкуватися в умовах інтенсивного шумового забруднення. Перед сном бабуся демонстративно виймала свої вушні затички й клала поряд на старожитній, зі справжнього дерева нічний столик. Вуха їй усе-таки доводилося затикати ватою — інакше не можна було заснути через постійний шум і гуркіт, від якого двигтів будинок.

Бабуся ревно оберігала традиції й вимагала, щоб уся сім’я бодай на обід (бодай) збиралася за одним “столом”. Але так виходило далеко не завжди: тато іноді відлітав у космоекспедиції, а мама була зайнята на незліченних симпозіумах, з’їздах та конференціях з художньої пластики тіла. Останнім часом маму запрошували дедалі частіше — художня пластика, як усяка наука, що входить у моду, потіснила решту наук. Звичайно, мама могла б бути там присутньою по головізору, але вона вважала такий ефект ознакою поганого тону й воліла приїздити особисто. Вона належала до найкращих фахівців з художньої пластики обличчя, а загальновизнано, що то найважчий розділ художньої пластики тіла хоч би тому, що мода на фігуру тримається до трьох років, а на обличчя — міняється через півроку.

Перша, як завжди, за стіл сіла бабуся, — їй треба було замовити код обіду. Вона боялася доручати це Василькові, оскільки була непохитно певна, що робот (нехай навіть і такий тямущий) не впорається з цим тонким ділом і неодмінно все переплутає.

— Але послухайте, — вмовляв її тато дерев’яним голосом, і обличчя його застигало від стримуваної напруги, — адже це робот п’ятого покоління! Такі роботи навіть у Космосі самостійно працюють!

Бабуся давала відсіч з мудрою усмішкою:

— Обід — не Космос. Тут помилятися не вільно.

Бабусі обід уявлявся родинною врочистістю, вона і вбиралась до обіду відповідно. Ось і цього разу на ній була нова сукня зі “справжнього” краму. Сукня і справді врочисто чарівна: на блакитному з золотою іскрою тлі яріли червоні квіти.

Потім прийшла мати з новим обличчям. Хлопчик подумав, що однаково впізнав би її, хоч би як вона міняла обличчя. Тепер вона мала гарненьке кругле личко з легким рум’янцем, великі наївні очі й кнопку-носика.

— Ну як? — поцікавилась мама, сідаючи в миттю реалізований силовий фотель.

— Нівроку, — із зітханням відказала бабуся, набираючи код пельменів для тата.

— А рот як? — неуважно поцікавилась мама, розглядаючи себе у величезне настінне дзеркало.

— Гарний ротик, гарний.

— Я ще не вирішила остаточно, яким його сконструювати, — пояснила мама. — Мені здається, що підійде стиль “мінор”. Це зробить увесь комплекс гармонійним.

— Комплекс! — вигукнув, заходячи, тато. — Обличчя — комплекс?

Він важко сів за стіл і поклав перед собою величезні руки.

— Уяви собі, комплекс. Це професійна термінологія, — холодно відповіла мама. — Скажімо, мене ж не дивує, коли ви говорите про “переміщення корабля в нульовому просторово-часовому континуумі”.

— А я маму зразу впізнав, — похвалився хлопчик.

— Їж, не розмовляй, — бабуся підсунула до нього тарілку з супом, який йому не смакував.

За спиною зачовгало — то йшов дід. Він був такий старий, що навіть нейромодулятори не могли стимулювати нормальної роботи його мозку.

— Сідай сміливіше. Пора звикнути, — мовила бабуся дідові, що, як завжди, з острахом сідав у, здавалось, порожній простір.

Вона скоса поглянула на маму.

— У наш час дітям не треба було напружуватися, щоб упізнати матір. У наш час…

— О-хо-хо, — закашлявся дід і, як завжди, втулив не в лад: — Є час розкидати каміння, і є час каміння збирати.

— Яке каміння? — поцікавився хлопчик, непомітно відсовуючи тарілку з першою стравою.

— Їж, — суворо сказала бабуся і присунула тарілку назад. — Це такий образний вислів.

Мама зробила легкий рух коробочкою випромінювача, і куточки її рота опустились. Мама пожвавішала.

— Мені здається, це саме те, що треба. Це буде стрижнем сезону! Обличчя — Мальвінине, а рот — П’єро.

Тато швидко підвів голову, немовби хотів щось сказати, але, стримавшись, похнюпився знов і взявся до пельменів.

Хлопчик подивився на вікно, що автоматично стало надвечір цілком прозорим, і помітив, що в зовнішньому п’ятому шарові з’явилася велика тріщина — навіть такі надміцні шиби не витримували постійного вібраційного навантаження. Тим-то ремонтні автомати мали безупинно снувати від основи будинку до вершини й назад.

— Ларо, ти мені нічого не хочеш сказати? — звернувся до матері тато, впоравшися з пельменями.

— Ти про що? — вдавано здивувалася мама. — А, все про те ж. Я вже висловила тобі свою думку. Не розумію, навіщо тобі летіти?

— Знання, — коротко пояснив тато. — Людству бракує нових знань.

— У великому знанні криється велика печаль, — повчально вирік дід, піднявши догори довгий худий палець. — І хто примножує знання, той примножує скорботу.

Діставши неждану підтримку, мама пожвавішала.

— Цього разу я цілком згодна з батьком. Кому потрібні знання, здобуті такою дорогою ціною? У таких знаннях справді “криється велика скорбота”. Нині автомати набагато досконаліші за людину, а найголовніше, надійніші. Вони зроблять усе куди краще за вас. Колись у вас було виправдання: ми, мовляв, люди, у нас — інтуїція, автомати не завжди орієнтуються у складних умовах, не передбачених при складанні алгоритмів. Тепер у автоматів могутні системи евристичного мислення, і їхня інтуїція значно переважає людську, вони наділені емоціями, а в царині звичайних логічних операцій залишили людину далеко позаду ще в далекому двадцятому столітті. І корпуси у них міцніші, ніж ваші гарячі, нерозумні голови.

Поступово закипаючи гнівом, батько не витримав: він ображено засопів, схопився і забігав по кімнаті, кидаючи через плече уривчасті фрази й вимахуючи руками, немовби ведучи “бій з тінню”. Батьків гучний бас, здавалось, надавав словам переконання:

— Людина має сама добувати для себе знання. Інакше людині загрожує утриманство, духовне й розумове виродження! Треба, щоб не автомати приносили готові знання, а людина добувала їх з допомогою отих пречудових апаратів. Долаючи труднощі, ризикуючи, нарешті, своїм життям.

— Не тільки у пошуках позаземної істини щастя, — сказала мама особливим топом і міцно стиснула губи. — Щастя полягає в тому, щоб скласти щастя іншої людини. І треба постійно думати про це і все робити задля цього. Пам’ятаєш Лиса у Сент-Екзюпері? Не всі розуміють це, на жаль.