Темпонавти, стр. 14

СТВОРЕННЯ ОБРАЗУ

Вілла потопала в зелені високих кленів, що схиляли над її ангарним дахом густе листя. Відразу ж за важкою брамою росли на клумбі величезні, червоні, як жар, дивоглядні квіти. За клумбою, метрів за десять од вілли, в невеличкому водозборі яскріла зеленкувата вода, де в глибині сонно плавали розгодовані золоті рибки.

Вілла належала п’ятдесятирічному письменникові-фантасту Семюелові Мітчелу. Господар цього райського куточка, убгавши своє тіло в робочий фотель, саме писав чернетковий варіант оповідання. Праця вимагала зосередження, але спробуй не думати про “танцівника білого ведмедя”. Заборонена думка поверталася знову й знову. І тоді мимоволі Сем згадував останню рецензію, де його обізвали ремісником.

О, він знав, що автори таких пасквілів — безталанні заздрісники. Сем на всі сто відсотків був певен, що тільки через підступи цих нікчемних людців його останній роман не оголошено бестселером. Та все ж роман мав величезний попит. А чому? Та тому, що в нього, Сема, тонкий нюх на запити книжкового ринку. Недарма Сем постійно студіює соціологічну літературу, вивчає соціологічні анкети! Невіра у власні сили, песимізм, безнадія?.. Чудово! Він експлуатуватиме це не “по-ремісницькому”, а з вигадкою, жваво й цікаво.

То правда, що він найперше розробляє ритмічні сюжетні лінії, якими простують покірні його волі персонажі. Саме ця риса Мітчелової творчості викликала найдужчі нарікання. Сема обурювала така примітивність і сухе моралізаторство статті. Чим погана ритмічність сюжету? Коли вже па те пішло, сам великий Леонардо да Вінчі вписував людські тіла в геометричні фігури, тим самим ритмічно закріплюючи їх у просторі. Ну, а чим їм не подобається його манера йти назустріч смакам широких читацьких мас? Адже то для них і ради них пишеться твір. Чому ж не писати про те, що їм подобається?!

Як на Сема, його речі добрі вже тим, що в них нема патологічної жорстокості, яку знайдеш на кожній сторінці засновника чорної серії Пітера Чинея, або примітивізму, притаманного творам про супершпигуна Джеймса Бонда.

Часом його діймали до живого докори старих майстрів, їхні нарікання на те, що він розмінює свій талант на дзвінку монету.

Якимсь глибинним нервом він відчував, що в чомусь вони мають слушність, але в ці хвилини просвітління сам невиразно усвідомлював, що писати інакше вже не зможе, що звичка до шаблонів переросла в щось більше, що дедалі рідше навідують його ясні хвилини натхнення; тоді він сумнівався, що навіть при бажанні йому вдасться створити щось значне.

Але такі думки навідували Сема не часто й були, як він потім вважав, виявом непрощенної слабості; через Те думки ті лиш ненадовго збивали його з відпрацьованого роками ритму.

Отже, якою має бути мета оповідання? Неможливість налагодити контакт з позаземним розумом — це раз. Друге: неминучість загибелі героя, нехай навіть дуже вольового й дужого.

Невидющий Мітчелів погляд ковзнув по кімнаті й на мить затримався на двох давньогрецьких мармурових скульптурах юнаків. Треба якнайчіткіше окреслити образ героя. Він не повинен скидатися на ці статуї, бо стародавні греки шукали в людині неабиякої досконалості й різьбили її, подібну до бога. Сучасний герой має бути звичайнісіньким, аби будь-який обиватель міг ототожнити себе з ним, аби виникло співпереживання.

Вся складність у створенні образу головного героя полягала в тому, що він має бути й звичайнісінькою людиною і воднораз мати в характері щось героїчне з тим, щоб зіграти на почуттях рядового читача, який, прочитавши оповідання, з полегкістю скаже собі: “Навіть така людина не змогла подолати всіх труднощів! А що вже казати про мене!”

Семюел Мітчел писав чернетковий варіант оповідання. Він насамперед намагався уявити картину, а тоді описати створене уявою. Він знав, що тільки в такий спосіб, точно уявляючи подробиці, можна створити ілюзію реальності, зриму вірогідність дивовижного фантастичного світу.

…Планета за тисячі світлових років від Землі. Агресивна фториста атмосфера. Велетенський диск розпеченого голубого світила повільно рухається над безживними розсипищами чорних і брудно-коричневих скель. З виттям і виском на поверхню планети спускається космічний корабель. Його блискотливий корпус потьмянів і весь подзьобаний надшвидкими метеоритами. Обриси корабля тремтять і розпливаються у гарячому повітрі.

Минає година, і з нижньої частини корпусу потужні гідравлічні важелі висувають платформу з легким вертольотом-розвідником. У кабіні сидить космонавт у планетарному скафандрі. Ім’я космонавтові треба дати просте, щоб легко запам’ятовувалося. Приміром, Вілл Гопкінс. Вілл відлітає на обстеження найближчого району для його картографування і взяття проб мінералів.

Крилатий вертоліт мчить на висоті близько 500 метрів. Проміння зірки лине на планету, й маленька тінь вертольота здається єдиною тінню на всій планеті.

Стій! Годі! Має статися катастрофа!

І ось у ясному небі навально конденсується величезна чорна з синім полиском хмара.

…Удар був пекельним. Біллові здалося, що по вертольоту вгатили молотом, кілька разів підлога й стеля помінялися місцями й, нарешті, настала тиша. Вертоліт лежав на боці. Білл спочатку не відчував болю, і лише коли видобувся крізь запасний люк назовні, збагнув, як йому дісталося. Боліли руки, ноги, спина, в роті було солоно від крові. Та, хвалити бога, переломів начебто не було.

Він лежав, розпластавшись на камінні, жар якого відчувався навіть крізь тканину планетарного скафандра. Підводитись було важко, але він знав, що має встати і йти, не гаючись, кожен-бо ковток кисню зменшував надію на порятунок. Треба йти негайно! Й не тільки задля власного порятунку: конче потрібно повідомити на Землю, що на планеті є життя — істота у вигляді хмари. Ця істота або нерозумна, або виявила агресивність.

…Семюел Мітчел напружив думку. Він хотів щонайвиразніше уявити обличчя героя. Він приплющив очі й радо відчув, що його осінило. Він побачив Гопкінсове обличчя. У невдахи чи жертви не може бути такого обличчя — то було обличчя першопрохідця.

…З розміреністю годинникового механізму Білл ішов понад добу. Він дибав, намагаючись вкладати в кожен крок якомога менше зусиль, і здавалося, що не крок, то йому легше йти.

…У нетрях письменницької уяви, у безформній суміші передобразів, думок та понять ворухнулась незбагненна тривога. Сем дивився на космонавта, і тривога дедалі виразнішала, аж поки сформулювалася у запитання: “Ану ж, як він дійде?”

Мітчел уявив, що шлях космонавтові перетинає бездонна прірва в кілька миль завдовжки. Він старався з усієї сили й уявив її по-справжньому.

Сем зазирнув туди і вжахнувся своїй вигадці. Немовби в ямі-пастці, там, незмірно далеко внизу, у зловісному мороці безодні скорше вгадувались, ніж були видні, гострющі списи скель.

Сем зробив над собою нове зусилля й домігся того, що не виходило в нього ніколи, він цілковито перенісся в обстановку своєї уяви. Він дивився на Вілла спереду і трохи збоку з відстані в кілька футів і бачив похмурий вогонь у його запалих очах та глибоку складку біля куточків рота, якої не було ще вчора, і Сем розгубився: він зрозумів, що тільки вповільнить його просування, хоч би які перепони ставились на шляху цієї звичайної людини, Вілла Гопкінса.

Сем зібрав усе своє самовладання і, заступивши дорогу космонавтові, показав рукою на провалля й гукнув тремтячим голосом:

— Марш туди!

Вілл підвів очі й обпік автора презирливим поглядом.

— Йди геть…

— Марш туди! Я тобі наказую! Ти лише гра моєї…

Він не закінчив, бо Біллів кулак у важкій рукавиці збив його з ніг, і вій спершу з подивом, а потім із жахом збагнув, що падає вниз; усе змішалося в скаженій круговерті, вітер пронизливо свистів у вухах, а тоді гострі списи скель, вгороджені в трепетне тіло, урвали несамовитий крик. А далі Мітчела навідало видиво: золота рибка завбільшки з голубого кита, широко роззявивши величезного рота, повільно й невідворотно напливала на нього. І темінь пащеки поглинула його, й більше не було вже нічого, крім темряви.