Дзвони зеленої Галактики, стр. 48

Несподівано різке гальмування. Полетіли склянки зі столу, фонозаписник із рук журналіста. Зенон опинився на підлозі.

І за мить цілковитого хаосу, коли все змішалося в якомусь фаталістичному хвилинному протуберанці, всім видалось, що життя зупинилося. Стало раптом так тихо, мов у древньому склепі.

Кожен, поступово приходячи до тями, розумів, що сталося щось екстраординарне.

Нараз пролунав голос по транслятору:

— Шановні пасажири! Просимо вибачення. Пошкоджена магістраль зі ще не зовсім відомих для нас причин. Тимчасово рух припинено. Причини пошкодження терміново вивчаються і усуваються. Закликаємо до порядку, шановні пасажири.

— Ну, от я й накаркав щось, — буркнув старий, але вже зовсім упокорено. А на нього дивилися Станіслав і Зенон злякано і захоплено. — Але здається, я вже відчуваю, що сталося…

— А що сталось, товаришу президент?

— Віце-президент, дорогі мої… Сталось… Вже не маю ні найменшого сумніву, що це мої джерела. Ви вже вибачайте діда… Можете навіть звинуватити мене в пошкодженні магістралі… Але ж створене тобою обов’язково починає жити самостійно, аж стає незрозумілим і непідвладним тобі… Але знаєте, якби я власноручно їх убивав, якби власноручно заганяв свої джерела під землю, то вони б уже ніколи не попросилися назад… Інша справа, що навряд би я погодився виконувати подібну програму, але якби вже погодився, — старий зневажливо усміхнувся, — розуміючи надзвичайну необхідність спорудження нового транспортного тунелю і практичну непотрібність ніяких гарячих джерел на штучній планеті Інкана, то я вже зробив би все так, що зараз би ми не стояли перед тунелем, з якого хлище окріп… Ходімте подивимось. Я переконаний — наша зупинка надовго…

— Давайте справді вийдемо і поглянемо, що ж сталося… Можливо, це й не гарячі джерела? — сказав Зенон. — До речі, я сам брав участь у прокладанні цього тунелю. Я фаховий метробудівець. Я сам ці джерела пускав у глибини…

Старий засміявся:

— Мої джерела таки знайшли собі шлях! Мої гарячі джерела! Ходімте, справді переконаємось, що це саме так!.. — Микола Юрович збуджено вигукнув, але несподівано застигнув у трохи неприродній напруженій позі: права рука — за потилицею, ліва — глибоко в кишені літника. — Пробачте мене, Станіславе… Мені чомусь видається, що ви справді гарний журналіст… Я дуже хочу саме вам запропонувати… Власне, я просто прошу поглянути на мій матеріал… Тут є все про ці теплі джерела: коли і як я їх задумав, чому погодився на їхнє знищення і чому вірив, що вони оживуть… — старий вибачливо дивився і усміхався, він квапливо, нервовими рухами потягнувся до свого портфеля, дістав сіру течку з паперами. — Ось тут я все написав про ці джерела… Візьміть… Я бачу, ви справжній журналіст, а я все одно із цими рядками нічого не зможу… Я все життя опікувався іншим… Ходімте…

Микола Юрович першим прочинив двері купе.

Всі попростували за ним.

Червоно відсвічувало штучне світило. М’який килимок вистилала під ногами інканська синтетична трава. Блакитний хробак пасажирського состава зупинився перед тунелем, з якого нестримним потоком виривалися клуби пари й потоки води…

Олександр Шарварок

КРОВ ДЛЯ БЕЗСМЕРТНИХ

1

Звістка приголомшила всіх. Убили Сірка! Лагідного й сумирного навіть тоді, коли хтось із хлопчаків-одчаюх чіплявся на його бивню, немов на гілляку. Сірка мали за наймудрішого з мамонтів, бо він і головки капусти не дозволяв собі взяти з громадського поля. Підніме, бувало, хобота і закричить — загуде тужно і благально. Тоді й приносив йому Костя попоїсти. І ось тепер Сірка не стало.

Сказати б, що любили мамонтів, то — ні, ще й побоювались трохи. Але щоб руку підняти?.. В таке ніхто не міг повірити. І Костя, помітивши світло у вікнах сусіди, поспішив до нього про все розпитати.

Петро Павлович сидів за охайним столом, байдужий до вечері. Все його дратувало, навіть дружина, яка настаралася знову, наготувавши вареників із картоплею і хтозна-де взявши півмиски свинячих шкварок. Іншого разу він подумки похвалив би її, сьогодні ж, похмурий і неуважний, мовчки сидів за столом. Непочата їжа красномовно свідчила, що в нього знову негаразди на службі, якийсь великий клопіт у голові. Степанида тільки махнула рукою і мовчки сиділа на дивані, терпляче ждала, коли ж її Петрик або обізветься до неї, або зволить з’їсти шкварки і вареники.

У цей час і нагодився Костя. Увійшов не стукаючи. Петро Петрович так різко повернувся огрядним тілом, що зачепив миску з варениками, і вона, ковзнувши по клейонці, опинилася у подолі Степаниди. Поволі отямлюючись, Нечеса не зводив з хлопця очей, а потім сердито мовив:

— Тьху на тебе! Рости великий та здоровий. Чи не знаєш, що стукати треба, влетів, як комар у носа… — Єгер Нечеса любив слово, мов круто зварене яйце, тому й не відвідував зборів, де говорили однаково підстрижено і прилизано — “як асфальт стелять”. А що не кожен його афоризм розгадувався однозначно, то виникали конфузи, а часом і непорозуміння, внаслідок чого доводилося писати пояснення, де він, знову ж таки афористично, не міг нічого пояснити, але з власного досвіду знав: справа не в тому, щоб пояснити, а в тому, щоб пояснення було — документ. І йому писали не раз… І він не читав, знаючи наперед, що нічого там не вичитає…— Битися чи миритися будемо, га?

— А це побачимо, — хлопець мимоволі підхопив жартівливу інтонацію, але, миттю згадавши, чого прийшов, нашорошився, як горобець на вітрі, і, з невластивою для себе твердістю в голосі, запитав:

— То що, вбили Сірка?

Степанида вийшла з кімнати, прихопивши з собою вечерю, тільки окраєць хліба лежав на столі, як сліпий кріт, якому хотілося довідатися про таємницю, а потім розтеребити її по всіх підземельних усюдах.

— Убили…

— Хто?..

— Ти ба, який швидкий! Закон скаже, як зав’яже. Тоді й я взнаю.

Костя здогадувався, що дядько Петро, якщо й знає, то не скаже, а якщо не знає… Тільки тепер дійшло до нього, що може й не знати, а може, й ніхто не знає і не взнає ніколи. Але ж це несправедливо! Його душа волала спрведливості. І — покари! Суворої! Негайної! Бо Сірко, вважав, був його мамонтом. Приходив до нього, і вони йшли гуляти за річку, до лісу, далі від людей, за що добряче перепадало від батька: “Як отако-о й далі, нащо тоді і в школу ходити. Будеш мамонтам хвости крутити — не інакше…”

Степанида сиділа в кріслі перед прочахлими варениками і шкварками, знехотя перебираючи в’язальними шпицями. Час від часу за стіною то розливався баритон чоловіка, то дзвінко випурхував нетерпеливий дискант Кості. Вона не вслухалася, раптова байдужість оперезала тіло, навіть в’язання не радувало. Небіжчик Сірко (думала про мамонта, як про людину) і її непокоїв дуже. Краще б він крізь землю провалився, залетів на десяті небеса, щезли й попропадали б всі мамонти — й крихтиночки жалю не подарувала б світові, не сказала б, та подумала: “Хоч дихну вільно”. Мо’, і не так вільно, як хотілося б, але ж, люди добрі, не маєте ви чоловіка єгеря, не знаєте, як це щодня потерпати, чи живі, чи здорові, бо куди ж не кинь — Червона книга… І лебеді, і раки! Жаби — й ті під охороною. А хто ж охороняє? Єгер. її Петрик. А кому ж, як не їй, знати, що в чоловіка крутять суглоби, крутять-викручують, лікарі кажуть: серце треба берегти. Отак — серце. А його усі шарпають, без нього й кроку не ступи, а тут — на тобі! — ще й убили!