Справа про 19 роялів, стр. 30
— Здається, ви й справді знаєтесь на цьому, юначе. А ціна? Мене цікавить ціна.
— Це не можна одразу визначити. Десь від п'ятдесяти крон до десяти тисяч.
— Кажете, десять тисяч? — вигукнув Тикач і швиденько полічив чохлики. їх було п'ятдесят три. — Якщо те, що ви кажете, правда, то їх тут… щонайменше на півмільйона! Але ж хіба можуть оці кілька камінчиків коштувати півмільйона?
— Якщо це йде на аукціон, то зацікавлені накидають ціну. Часом значно. Є люди, які вважають оці камінці ціннішими за діаманти…
— Вони таки й справді красивіші…
— Отож за такий камінець можна одержати десять-двадцять тисяч. Це вже як пощастить… — Він витяг ще один камінець. — Сапфір! — вигукнув побожно. — Ніколи не бачив чогось кращого. Щоправда, я особливо полюбляю синій колір. Це також самець, бачите он ту майже непомітну ясно-брунатну цятку?
— Ну, бачу. Але ціна, юначе, ціна?
— Як і в рубіна. А може, й іще більша. Та ви вже мені не докучайте з тими цінами. Адже я вам сказав. Може, п'ятдесят крон, а може, й двадцять тисяч.
— Якщо це так, то, виходить, ми маємо ще один мільйон?
Трампус люто зиркнув на нього і заходився розпаковувати інші камінчики. Боже! Опал і ще п'ять опалів, смарагд завбільшки з пташине яєчко, що мерехтів зеленим блиском, знову два рубіни, шість необроблених сапфірів… Коли все це опинилося на столі, їм здалося, що камінчики моргають до них, сміються, радіючи зі свого визволення. Трампус мимоволі засунув руки в їх мерехтливу купу, але відразу вийняв їх і показав Тикачеві, що жоден камінь не заліз йому під ніготь.
— Гаразд, — сказав Тикач, байдужий до того блиску, — Я хотів би лише знати…
— Скільки все це приблизно коштує?
— Коли ваша ласка, юначе, то я справді був би не проти. Бо, правду кажучи, мені крони набагато миліші, ніж оті аукціонні примари.
— Так може казати хіба варвар! — обурився Трампус. — Крони! Краса набагато цінніша, ніж крони.
— Ну що ж, — усміхнувся Тикач, — я запропоную Петровіцькому, щоб вам замість зарплати видавали троянди. Хоча, як би там не було, усе це належить Празі.
— Авжеж, — погодився Трампус.
Тикач буркнув щось про стару матір міст, але раптом йому на думку спала нова турбота.
— Так, але щоб вона могла все оце взяти, його треба якось їй передати.
— Хіба це справді буде так важко зробити?
— Важче, ніж зараз пообідати. Адже скоро четверта година.
— Невже? Я й не помітив, що минуло стільки часу.
— Бо ви, мабуть, ситі від споглядання тієї краси, але в мене варварський шлунок, і мушу сказати, що я вже добре-таки зголоднів.
— Я також.
— Коли людина голодна, вона повинна наїстися. Знаєте що, юначе, ходімо до закусочної-автомата, це недалеко звідси.
— Чудово. Хоча там, мабуть, уже не буде нічого дієтичного.
24
Тикач узяв капелюха й сказав:
— То ходімо.
— А протокол? — зупинив його Трампус.
— Ага, так, протокол, — згадав Тикач і хотів уже знову сісти до столу, Але потім махнув рукою і сказав: — Тепер на черзі шлунок, а протоколи зачекають. Це потребує часу. Ці два-три мільйони будь-як не оформиш. Протокол має бути ефектним, щоб у панів нагорі аж слинка потекла. Ми маємо позаписувати силу-силенну різних граф. Роботи, мабуть, вистачить години на три. Як ви гадаєте?
Трампус погодився:
— А може, й на більше.
— Отож. Але до того часу шеф тутешньої служби безпеки вмер би з голоду. А тому ходімо перекусимо трохи, а потім повернемося сюди й утнемо цю штуку.
— Може, в тому буфеті знайдеться хоча б холодне курча, — уголос подумав Трампус.
Тикач усміхнувся.
— Я б не сказав, що не їм курчат через те, що вони гарненькі і мають право на життя; я не їм їх тому, що вони мені не смакують. Знаєте, що я собі замовлю, юначе? Ошийок, молодий, із прорістю. І кухоль пива. В тому буфеті буває часом будейовицьке пиво. Це зразу видно, бо тоді там стоїть черга.
— Як ви можете їсти такі важкі й нездорові страви! — з відразою вигукнув Трампус.
Тикач засміявся:
— Кому що подобається! А ще я вам скажу ось що: в тому буфеті готують на обід юшку з хляками. Не знаю, як той кухар це робить, але юшка виходить у нього така чудова, густа, приємно легка й ніжна. А хляки як зготує — ну то вже справжній делікатес!
А коли Трампус холодно зауважив, що гидує юшкою з хляками, як стравою просто нечистою, Тикач знову засміявся й завершив свій панегірик словами:
—І так приємно пече! Він кладе туди червоного перцю з якоюсь домішкою, а з якою — нізащо в світі не хоче признатись. А тепер справді ходімо, бо я голодний, як вовк!
— Цю знахідку ви сховаєте в сейф? — запитав Трампус, радий, що тема розмови змінилась.
— Звичайно, — відповів Тикач. — Куди ж іще? Ось у цей, що стоїть у кутку кабінету.
І тут вони обидва раптом занепокоїлись, і хвилювання їх дедалі зростало. Почалося з того, що Тикач підійшов до сейфа, відімкнув його і попросив Трампуса, щоб той подав мішечки, а Трампус на це щось мугикнув.
— Вам це не до вподоби? — спитав Тикач.
— Бачте…
— Господь бог створив сейфи, певно, саме з такою метою?
— Безумовно, але…
— Я почекаю, поки ви, нарешті, спроможетеся щось сказати, — холодно мовив Тикач.
— Бачте… Сейф, це, певна річ… Але ж тут, мабуть, більш як два мільйони…
— Ну то й що? — здивовано спитав Тикач.
— Що, коли хтось візьме цей невеличкий сейф та й винесе, поки ви уминатимете ошийок та юшку з хляками?
Тикач глянув на Трампуса, потім на малий сейф, сплюнув і сказав:
— Цілком можливо. Це було б небачене зухвальство — винести сейф із кабінету шефа «четвірки», але… — Він зачинив сейф, став біля вікна й почав механічно барабанити пальцями по письмовому столу. — Це, звичайно, майже неможливо, але теоретично кажучи — що таке, власне, неможливе? Що, коли б це все ж таки сталося? Ми мали б неприємності.
— Ми? Ви, певно, хочете сказати, що ви мали б неприємності?
— Нічого такого я не хочу, сказати, бо мали б неприємності ми обидва. «Треба було хоч вам покрутити мозком, — сказали б вам, — коли вже Тикачеві потьмарилось у голові». Знаєте що, юначе, я здам усе це у великий сейф. І поставлю біля нього варту.
— Це вже краще, — відповів Трампус. — Але та варта мені дуже не подобається. Питаєте чому? Та тому, що це все одно, що піти на горобців з гарматою. За хвилину почались би розмови спершу тут, а потім і в усьому місті, що ви замкнули там великий скарб, прихований від уряду. Ні, Тикач, так не можна. Спершу ми мусимо скласти протокол й аж тільки тоді зможемо сховати все це у великий сейф.
Тикач люто бликнув на Трампуса.
— Знаєте, хто ви, юначе? Негідник! Хоч ви й маєте рацію, але саме тепер, між четвертою і п'ятою, ми дістали б там юшку з хляками. — Він ще хвилину подумав. — А мені страшенно закортіло її з'їсти. Як вагітній жінці. Я мушу її з'їсти, інакше за себе не ручуся. Знаєте, як ми зробимо? Зовсім просто. Заберем це все з собою в буфет, наїмося добре, не спускаючи з чемодана очей, а тоді повернемось назад і складемо протокол. Що я ще хотів сказати — чи є у вас револьвер?
— У «Бразілії»…
— То я вам позичу свій, — Тикач висунув шухляду письмового столу і простяг Трампусові револьвер. — Це про всяк випадок. А тепер ходімо, бо я зараз завию з голоду.
Буфет був зовсім близько, на розі вулиці Масарицької. Домовились, що першим піде по страви Тикач.
— Якщо буде курча, то візьміть мені,— попросив Трампус.
— Візьму, — кивнув Тикач, і очі в нього так і засяяли, коли він побачив, як дівчина наливає в тарілку його улюблену юшку.
Трампус стеріг чемодан. Тикач узяв ще два солоних рогалики й повернувся до столика.
—Є в них курчата? — запитав Трампус.
— Які курчата? — вимовив Тикач з повним ротом. — А рогалик сьогодні недопечений… Ах так, курча для вас! Знаєте, юначе, я так зголоднів, що бачив там тільки тарілку з юшкою. Ідіть туди, може, щось там знайдете, але заждіть, будь ласка, поки я доїм. Тоді мені легше буде стерегти.