Справа про 19 роялів, стр. 22

Тикач пополотнів. Тридцять років!

— Справа з роялями — його побічне завдання, — вів далі Пальмер. — Я так розумію, якщо все скінчиться щасливо, це буде його посагом. Він заручений з дочкою Кодета. Оце й усе, що хотів вам сказати, пане Тикач.

— Ще хвилиночку, дорогий пане Пальмер. Ви сказали, що пам'ятаєте його ще з тих часів, коли він тут громив нашу партію.

— Так. Але той чоловік був не схожий на типа, що розмовляв з Віртером. Постать така ж, але обличчя, наскільки я встиг помітити, було зовсім інше.

— Ніби пожмакане, так?

— Скоріше я сказав би — позшиване. Погано позшиване. Той був красень, а цей просто потворний. А чому ви про це питаєте?

У Тнкача були для цього причини. Вчора дружина забула на столі фотокарточку чоловіка, якого ще й тепер кохала, хоч він її покинув. В нього не було мочки лівого вуха. Мабуть, позбувся в якійсь бійці. Тикач запитав про це Пальмера.

— А, справді,— відповів той. — Шматочка лівого вуха у нього й справді не було.

Зовсім забувши про Трампуса, Тикач з тягарем гірких думок блукав без мети по місту, аби тільки не йти додому. Коли нарешті викликав Зденека, то виглядав так, ніби постарів на цілих десять років.

— Загляньмо сьогодні вночі на квартиру до тієї Утєшилової.

Тикач більше не зважав на заборону Петровіцького. На це його штовхнула тривога, викликана розмовою з Пальмером.

18

Він постукав у двері, потім ще раз. «Це, певно, нічна пташка, — буркнув, — не будемо ж ми чекати на неї до ранку». І скористався відмичкою. Тьмяна лампочка освітила жалюгідну кімнатку пансіонату. Здавалося, в ній ніхто не живе. На умивальнику не було ні зубної пасти, ні мила, ніде жодної речі жіночого туалету. Заглянули в шафу, в комод — нічого. Лише на столику у вазі стояло кілька сумних, як і вся кімната, жоржин. Це здивувало Трампуса.

— Тикач, гляньте, жінки так не роблять. Вони дбають про квіти більше, ніж про своїх чоловіків.

Тикач торкнувся квітів, і вони одразу ж розсипались.

— Таке враження, що ця жінка вже давно тут не живе. Я бачу, ми тут нічого не довідаємось. Треба розбудити Плєснівого.

Плєснівий сказав їм, що бачив пані Утєшилову лише один раз, коли вона прийшла по ключ. Змалював її портрет: елегантно одягнена, трималась як аристократка, говорила тихо, поводилась ввічливо, заплатила наперед за чотирнадцять днів. На вигляд років сорок, очі великі, щоки підфарбовані.

— Тільки уста завеликі,— додала його дружина. — А в кутиках великі борозни, чи зморшки, чи як їх ще назвати.

Тикач зиркнув на Трампуса. Невже Ізабелла? Потім ще запитав, коли вона зникла. Цього Плєснівий не знав, але його дружина згадала, що бачила її ще раз після того, як стало відомо про замах на Віртера. В руці в неї була валізка із штучної шкіри.

— Туди вмістилися всі її речі? — спитав Трампус.

— Коли б вона приїхала на два дні, то це не було б дивно, — відповіла пані Плєсніва. А потім призналась, що їй самій це спадало на думку, а що її ключ підходить до кімнати Утєшилової, то вона й дозволила собі туди заглянути. І знайшла в шафі три вечірні сукні, одну комбінацію, письмове приладдя та туалетне мило з рушником.

— Це означає,— вголос міркував Тикач, — що вона жила десь-інде, а цю кімнату найняла лише для того, щоб зустрічатися з Віртером. Мені здається, юначе, що я нарешті починаю дещо розуміти. Утєшилова знала, що Віртера збираються порішити в «Імперіалі», і, коли вийшов промах, вона одразу ж накивала п'ятами.

— А Баумрук? — запитав Трампус. — Куди її доточите?

— Цього я ще не знаю, — відповів Тикач, — але кудись упхну, не турбуйтеся. Бачу, що нарешті підтвердиться моя версія. — Очі його сердито блиснули. — Я не люблю нічого відкладати, а тому їдьмо зараз до неї.

Не встиг він закінчити, як у двері постукали і до кімнати, приємно посміхаючись, зайшов Ленц.

— Чого ви сюди прийшли? — накинувся на нього Тикач.

— Як то чого? Доповісти, що я її привіз. Тикач витріщив на нього очі!

— Кого ви привезли?

— Баумрук, як мені було звелено. Тикач безпорадно зиркнув на Трампуса.

— Хто вам це велів? Ленц показав на Трампуса.

— Колега Трампус. Подзвонив, щоб я її негайно привіз.

І почав докладно розповідати, як усе було, аж поки Тикач не схопився за голову.

— Досить! Де вона тепер?

— Їй стало погано, і я дозволив, щоб вона пересіла до водія.

Тикач з Трампусом мовчки вибігли надвір. Перед будинком справді стояла машина, у ній сидів водій, але пані Баумрук мов корова язиком злизала. Шофер прихилився до дверей кабіни, і всі спроби розбудити його були марні. Поки з ним морочились, Трампусові почулося, ніби десь удалині жіночий голос кличе на допомогу. Та за хвильку було вже чути лише гуркіт автомобільного мотора. Тикач спершу подумав, що водія вбито, проте хвилин через п'ять у бідолахи з'явилися ознаки життя, його трясли доти, аж поки він остаточно опритомнів і розповів таке: Ленц посадив Баумрук біля нього, наказав стерегти, а сам зайшов у дім. І саме в цю хвилину з горішньої частини Садової вулиці з великою швидкістю примчало брунатне авто. З нього вийшов чоловік з сигаретою і чемно спитав по-німецькому, як доїхати до готелю «Ганіка». Водій відповів. Чоловік подякував, запропонував йому сигарету і навіть підніс вогню. Далі він пам'ятає тільки, як йому запекло в носі, а потім у горлі. І більш нічого.

Тикач був такий обурений, що не міг навіть говорити. Посадив Ленца на місце водія, сам сів з Трампусом позаду і всю дорогу розлючено мовчав. Поки доїхали до «четвірки», мусили двічі зупинятися, бо водій утрачав свідомість. Коли ж його поклали на канапу, він не міг говорити, хоч очі й були розплющені. Тим часом прибув лікар. Було це вже знайоме «курча», воно перелякано поглянуло на Тикача.

— Так от, хлопче, — сказав Тикач, — цьому дурневі дали щось понюхати, і він одразу зомлів. Як ви гадаєте, що б це могло бути?

Виявилося, що «курча» хоч іще зовсім молодий хлопець, але лікар уже досить добрий. Він понюхав коло водієвого носа і рішуче сказав:

— Це наркоген.

Тикач вражено глянув на нього:

— Наркоген? Зроду не чув такого.

— Це нові ліки, — пояснило «курча» поважно. — Ми отримали його всього кілька ампул — для випробування. Домоглися успіху, давши його одному пацієнтові під час нервової кризи.

— Гаразд, гаразд! Мені треба знати лише, що це за препарат і чи не матиме він поганих наслідків для водія.

— Ні,— запевнило «курча». — Ми застосовуємо його, коли треба когось швидко приспати.

Коли лікар пішов, Тикач зміг нарешті розважити душу.

— Того мерзотника, що вчинив це, хтось попередив («Чи не моя дружина?» — подумав він), що ми поїхали на Садову, тридцять два, піддурив по телефону Ленца і видав себе за вас. Але для чого вони викрали Баумрук? Чому вона кликала на допомогу? — Він накинувся на Ленца: — Як же ви не розібрали, що вам дає наказ зовсім незнайома людина?

— Не знаю, — винувато сказав Ленц. — Він говорив так, як пан Трампус.

— Як це? Ви хіба розмовляли з Трампусом по телефону?

— Так, двічі. Я помітив, що панові Трампусові часом трохи ніби зривається голос. Оскільки ж я знав, що ви поїхали на Садову, тридцять два, мені не здалося дивним…

Тикач зупинив його помахом руки.

— Годі! Вас упіймали на гачок, підробивши голос, а водій під час виконання службових обов'язків дозволив, щоб його пригощали сигаретою… — Він подивився на водія: — Можете вже говорити?

Той кивнув.

— Тільки ще якийсь туман у голові.

— Я дивуюсь, що у вас там взагалі щось є,— пробурчав Тикач. — Можете змалювати нам портрет того типа, який так блискавично приспав вас?

— Він був у великих окулярах, на правій руці мав перстень з брильянтом, а в роті — два золотих зуби.

— Можу дати голову собі відрубати, що тепер він уже без окулярів. Він начепив їх для того, щоб ви не побачили його очей. А людей з золотими зубами є сотні. Чи звернули ви увагу на його вуха?