Справа про 19 роялів, стр. 20

Клубічко детально обміркував справу. Заарештувати їх? Це було б передчасно. Справа повинна просунутися ще трохи вперед, і ця пара має навести його на слід невловимого ватажка всієї зграї. А що він існував, Клубічко нітрохи не сумнівався. Він наказав Косту про всяк випадок узяти собі помічника й не спускати з цієї пари ока, звітуючи йому про кожен їхній рух.

Другого дня йому подзвонили Карлові Вари. В мікрофоні одразу ж озвався сердитий голос сангвініка, якому не щастить і який через те лютує.

— Говорить Тикач, У чому річ? — Невеличка перерва. — Гадаю, що це дуже важливо… — Нова пауза. — Власне, це так важливо, що я не можу говорити про це по телефону… — І притишеним голосом додав — Вас іще не викликало міністерство? Ні? А я вже одержав їхній наказ… Коли покажу його вам, ви самі визнаєте, що… а також чому.

— Хвилинку, — попросив Клубічко, — зараз я знову зможу розмовляти.

Він згадав, що на столі лежить лист з міністерства внутрішніх справ, якого він іще не читав. Перебігши лист очима, він переконався, що його негайно викликають до шефа.

— Цілком можливо, що я теж одержу такий наказ. — І за хвилину додав: — Мене викликають до Петровіцького.

— От бачите, — сказав Тикач. — Оце воно і є. Подзвоните мені потім?

— Неодмінно.

— А втім, — вигукнув Тикач невдоволено, — це мені не підходить! Я хотів попросити, щоб ви приїхали сюди на якихось півдня. Маю для вас цілу купу новин. Приїжджайте негайно. Якщо, звичайно, дозволить ваша дружина.

— Гадаю, що вона не матиме нічого проти, друже, я ж бо старий парубок.

— Ви завжди були хитруном. То коли ж вас чекати?

Клубічко на хвилину замислився.

— Алло, алло, — закричав у телефон Тикач, — ви слухаєте?

— Слухаю, слухаю. А що, коли я тим часом пошлю до вас Зденека? Я збирався дати йому роботу тут, але, певно, буде краще, коли він закінчить курс лікування.

— Добре, — невдоволено відповів Тикач і відкашлявся, — пришліть хоч того юнака. Скажіть йому, що я чекаю на нього близько другої години.

Після короткої розмови з Клубічком Трампус одразу ж виїхав до Карлових Вар.

Поки Тикач ходив із кутка в куток по своєму кабінету, Трампус пригнічено доїдав жалюгідний дієтичний обід, який нашвидку запакувала йому Мальвіна: шматок пісної шинки, плавлений сирок і два помідори; довелося покласти все це на вчорашній хліб. Коли він уже запивав обід чаєм, Тикач сів навпроти нього і почав:

— Так от, я точно не знаю, чи вже горить, але смаленим пахне.

— Та ну? — мовив Трампус байдужим легковажним тоном, що завжди дратував Тикача.

Сердито глипнувши на нього, Тикач вів далі:

— Таємниці тієї «брами», про яку марив Віртер, я ще не розгадав, але дещо вже сталось. Саме через те я й зважився потурбувати того вельможу Клубічка.

Трампус проковтнув іще один дієтичний кекс, що називається бісквітом, хоча він не набагато більший од проскурки для причастя, і запитливо глянув на Тикача,

— З'явилися деякі нові факти. Певна річ, я не заспокоївся на тому, що наказав стерегти Віртера в лікарні. Я звелів, щоб пильнували за його квартирою і поштою. Щодо квартири, то це нічого не дало, але на пошті я дозволив собі затримати листа, посланого йому з Літомержиць. Ось він.

Трампус прочитав: «Любий Віртер, тільки-но одержала твого листа. Чи можна приїхати негайно? Твоя Гільда Баумрук, Літомержиці».

— Я, звичайно, одразу ж телеграфував їй, що може приїхати. Проте я не мав ніякісінького уявлення, де він приготував для неї квартиру. Мені спало на думку, що, може, Віртер знайшов їй квартиру десь поблизу себе. Це Садова, тридцять два, біля синагоги, там є великі будинки з багатьма кімнатами. Виявилось, що це була непогана ідея. Я наказав стерегти той дім. — Він задоволено глянув на Трампуса. — І цей захід виправдав себе, Гільда саме туди і прийшла!

Трампус слухав занепокоєно. В око впадала одна характерна деталь: якась Гільда повідомляє Віртера про свій приїзд з Німеччини, але оскільки вона нічого не знає про нещастя, яке сталося з ним, ясно, що вона не відіграє в цій історії значної ролі. Тикач це також розуміє. Навіщо ж він нас сюди викликав?

— Що ж було далі? — запитав він Тикача.

— Сьогодні, о дев'ятій ранку, — провадив далі Тикач, — до його будинку зайшла вже немолода огрядна жінка, просто кажучи, якесь бабисько, і запитала, чи Віртер дома. Ну, далі ви вже здогадуєтесь. Двірничка моргнула нашому чоловікові, а той ввічливо запросив гостю до нас. Спершу заскрекотіла, як сорока, але потім принишкла. У мене вона швидко заспокоїлась і одразу знахабніла. Відколи це, мовляв, поліція відомого на весь світ курортного міста стала займатись дурницями і забирати порядну людину тільки тому, що вона питається про іншу людину? Хіба це злочин, коли людина зайшла до знайомого, якого давно не бачила?

— Ай справді,— необережно зауважив Трампус.

— Були причини на те, щоб зацікавитися нею, юначе! — відрубав Тикач. — Адже ця жінка розпитувала про Віртера, а Віртер нас вельми цікавить. І вашому Клубічку не завадило б познайомитися з людиною, що питає про Віртера.

Трампус знизав плечима.

— Мені здається, він задовольнив би свою цікавість в інший спосіб, але не в тому річ. Хто ж вона така?

— На це питання я не можу відповісти вам точно. Але припущення маю. Віртер казав мені, що міг би сховатись у якоїсь своєї знайомої, та тільки через кілька днів. Може, він мав на увазі саме цю жінку; віком вона цілком підходить і розмовляє з ним на «ти». Приїхала відразу, тільки-но отримала телеграму. Була в Німеччині й тому не могла знати про те, що з ним сталося.

— Паспорт у неї є?

Тикач кивнув.

— А вам не здається…

— Ні, з паспортом усе гаразд, але… Річ ось у чім. Паспорт у неї на ім'я Гільди Баумрук, торговки з Варнсдорфа. Коли я її запитав, чим вона, власне, торгує, сказала, що тепер уже нічим, бо під час кризи, дуже жорстокої в північних районах, мусила продати крамницю. Тепер, мовляв, живе з капіталу. Але судячи з того, як вона одягнена, я не надто високої думки про її капітал. Тож я попросив її трохи у нас відпочити, а сам подзвонив у Варнсдорф. І що ж виявилося? Дивна річ! Та Гільда Баумрук справді вже не торгує, але жваво розгорнула заборонені прикордонні операції.

— Як агент гітлерівської партії?

Тикач кивнув.

— Ви були коли-небудь у Варнсдорфі? Тоді знаєте, що звідти всього два кроки до кордону. І перейти його — раз плюнути. Коли я їм сказав, що тримаю її тут, мені відповіли, що це цілком зрозуміла річ, бо вона весь час тут нишпорить. Потім мене попередили, що є вказівка не дратувати генлейнівців, та це я знаю й без їхнього попередження, бо наше славне міністерство знову по-батьківському нагадало мені, щоб не зачіпав німців. До вашого приїзду я тут усе це трохи обміркував. Викликав її знову й запитав, як і звідки вона знає Віртера. Відповіла, що вони давні друзі і що вона завжди його відвідує, коли приїжджає до Карлових Вар. Останнім часом її щось турбує жовчний міхур, і вона хоче тут підлікуватися. До Віртера, мовляв, ішла для того, щоб він підшукав їй яку-небудь тиху і недорогу кімнатку. Тоді я спитав її прямо, чи домовлявся з нею Віртер про те, що він мені казав. Трохи повагавшись, вона заперечила і спитала, що з Віртером, цим самим підтвердивши мою здогадку. Я сказав, що йому загрожує небезпека, але не з нашого боку. Знову хвильку подумавши, вона сказала, що не має про це жодного уявлення. Про телеграму, послану мною від імені Віртера, вона й слухати не схотіла. Проте я встановив, що цю телеграму їй було вручено. Тепер я вже не випущу її, аж поки всього не з'ясую. Скаржитися вона буде так чи інакше, то хай уже буде принаймні чого. Головне — не дати їй зустрітися з тією загадковою Утєшиловою, яка мов крізь землю провалилася. Б'юсь об заклад, що вона десь тут переховується, І от тепер я подумав, що час уже братися до неї, незалежно від того, подобається це панові Петровіцькому чи ні. Але ще трохи зачекаємо, першість має «Імперіал». Я не зважився говорити про це Клубічкові по телефону, бо мої розмови, можливо, підслухують.