Справа про 19 роялів, стр. 17

— Мені шкода Тикача, — сказав Клубічко, коли вони з Трампусом їхали до Праги. — Дуже важко щось зробити через отого Петровіцького, навіть коли є шанси. А їх дуже мало, якщо боятися підняти хоча б краєчок отієї завіси політичного злочину, за якою ховається вся ця справа. Нам теж доведеться на це зважити.

— А що, цей Петровіцький і справді погана людина? — спитав Трампус.

Клубічка розсмішила така наївність.

— У нашого шефа кепський характер, та це ще не так страшно, бо він не дуже-то кмітливий. Але ми з усією нашою кмітливістю нічого ні можемо проти нього вдіяти, бо в його руках влада. Візьмемо хоч би й випадок з Віртером. Люди, певне, думають, що ми тут для того, щоб ловити убивць та інших злочинців, а не знають, що ми часом не сміємо й пальцем торкнути декого з них, якщо тільки Петровіцький накладе табу.

— Я щось не зовсім розумію…

— Бо не цікавились політикою. Це велика помилка. У світі збирається буря, і першу блискавку випустив Гітлер. Наші політики сподіваються, що Європа стане цьому на заваді. Але деякі впливові групи, навпаки, раді були б нападові Гітлера, аби тільки він відгородив нас від нестримного впливу радянських комуністів. Міністр внутрішніх справ про це тільки й мріє, а тому дав Петровіцькому наказ не зачіпати тутешніх гітлерівців. Припустімо, що Тикачеві й справді пощастило б знайти злочинця, який напав на Віртера. Що з того вийшло б? Це, безперечно, був би нацист, отже, генлейнівці зчинили б галас, що їх переслідують. І Петровіцький негайно звелів би Тикачеві, вибачившись, випустити злочинця на волю.

— Невже й справді не можна нічого вдіяти? — гірко спитав Трампус.

— Моя життєва філософія, на щастя, далека від Шопенгауерової, а тому я переконаний, що завжди можна щось вдіяти. Так само і в цьому проклятому випадку. Ми повинні заскочити Петровіцького зненацька. Подати справу так, щоб він не смів навіть писнути. Я вже кілька днів сушу собі голову, як це зробити, бо передчуваю, що в Празі ми спіймаємо другу групу цієї зграї скоріше, ніж Тикач розмотає тут клубочок.

— Може, й так, але ж Петровіцький може наказати й вам, щоб ви стали сліпим і глухим.

— Треба все влаштувати так, щоб він не зважився на це. Цілком можливо, що нам стане в пригоді Маурін.

— Цей фантазер і невдаха? — недовірливо запитав Трампус.

Клубічко кивнув головою.

— Хоч ти про нього й поганої думки, а таки мусиш погодитися, що його «Провісник» може стати гаубицею, котра злякає навіть міністра з нечистою совістю.

На це Трампус не міг сказати нічого.

— Поясни мені, чому тебе зацікавив той план? — спитав по хвилі Клубічко.

— Що? План? Поки що все це — як у тумані. Здається, — додав він раптом стурбовано, — що я змушений буду повернутися до Карлових Вар.

— Можливо, ти поїдеш туди вже за два дні.

— О боже! Знаєте що, відкладімо цю розмову на потім.

— Гаразд. Я вийду на Бартоломейській, а тебе одвезуть до Мальвіни.

Коли Трампус прийняв ванну і пообідав, Мальвіна засипала його запитаннями, і насамперед, чи були в Карлових Варах гарні жінки!

— Здається, що ні. А може, й були. Але через ту воду та сир і самої Венери можна було не помітити, навіть коли б вона йшла поруч.

— Якось мені спало на думку, — замислено промовила Мальвіна, — чи Венера теж фарбувалася.

— Я міг би дати відрубати собі голову, що це так. Мабуть, це йде ще від Єви. То байка, ніби господь дав їй фіговий листок, щоб покрила свою наготу! Листок, ревне, вигадала сама Єва, як перше негліже.

Мальвіна глузливо глянула па нього. Помовчавши, мовила:

— А щодо «Орфея», то це зробила не Ільза і не той убивця…

— Чого ти так думаєш? А я, навпаки, гадаю, що вони обоє до цього причетні.

— Можливо. Але справжній — це той, про кого згадував, марячи, Віртер.

— Таж він сказав лише одне слово, Мальвіно. Брама.

— А я саме не й маю на думці. Рояль, який шукають, сховано біля якоїсь брами. Віртер з дурного розуму сказав про це тим бандитам. Скажімо, саме Ільзі. От вони його і прибрали, щоб не ділитися з ним.

— Може, й так, дівчинко, та тільки у Карлових Варах немає жодної брами.

— Вона може бути десь-інде.

— Тикач уже напевно розшукує дім, що має або мав у своїй назві слово «брама».

— На твоєму місці я знову поїхала б туди, — раптом сказала Мальвіна.

— Боже милостивий! — злякано скрикнув Зденек. — Щоб мене знову послали до дієтичної їдальні й напихали сиром?

— Але ж тебе ніхто не може примусити їсти сир.

— Це правда. Можна кидати його в Теплу на поживу рибам. — Потім додав: — Ту браму я, може, й знайшов би, якщо тільки її не знайде Тикач. Ти не знаєш цієї людини. Він завзятий, як тореадор.

Саме в цей час Тикача викликав до себе Кршікава.

— Мені дуже шкода, — сказав йому директор поліції,— але я мушу вам знову нагадати, що ви не виконуєте моїх інструкцій.

— Тобто?

— Я одержав протест, вельми рішучий, від дирекції готелю «Імперіал». Що там, власне, сталося?

Вислухавши рапорт про події в готелі, Кршікава довго не роздумував.

— Мені здається, — мовив він у своїй звичній ввічливій манері,— що ви кваліфікуєте цей випадок як кримінальний?

— А як же ще можна його кваліфікувати?

— На мою думку, — відповів директор з незмінною доброзичливістю, — це випадок суто політичний. Спроба таємного вбивства. Зрештою, у нас це не вперше. Я дивлюся на це так: дві групи тутешніх німців вирішують свої суперечки. Мені дуже неприємно, що вони вчинили це саме в нас і так брутально, але це ніяк не може позначитись на виконанні інструкцій, які ми одержали від вищих інстанцій. — Він замовк і запитально глянув на Тикача.

— Ви хочете сказати, що я не повинен далі займатися цією справою? — запитав Тикач, ледве стримуючись.

— Слово — не повинен не зовсім тут доречне. Краще було б сказати лояльно — не буду.

— Лояльно! — роздратовано вигукнув Тикач. — Я гадаю, що присяга, яку ми давали, вимагає від нас насамперед лояльності до законів. Я допитав пана Дітріха, адміністратора з «Імперіалу». Він не зміг заперечити, що збрехав мені по телефону, сказавши, ніби Віртер замовив снотворне. Через це я згаяв півгодини, а за цей час злочинці встигли утекти. Я вимагаю дозволу на арешт Дітріха.

Кршікава мовчав.

— Далі ми встановили, що якийсь невідомий із дивним обличчям виїхав з «Імперіалу» по спіральному шосе в автомашині, яку за день до цього було вкрадено у тутешнього лікаря. Я хотів би почати розшук того чоловіка.

— А я іншої думки. Через голі підозри ми не повинні здіймати галас довкола цієї неприємної історії. Зрештою, якщо ви не згодні з моєю думкою, викладіть це в письмовій формі. Я надішлю ваш рапорт до відповідної інстанції.

Тикач не склав рапорту, який все-одно потрапив би в кошик для сміття у Кршікави, і припинив дальше розслідування таємниці «Імперіалу». Проте він вирішив обрати такий напрямок, де Кршікава не зможе заткнути йому рота. Він постарається розгадати значення слова, яке вимовив Віртер, — слова «брама». Передусім він наказав дати йому іменний список карловарських будинків. Там він знайшов усякі дивовижні назви: «У трьох ягняток», «У негра», «Під золотим яблуком», було там із півтори сотні ще існуючих і вже ліквідованих назв будинків, але жоден з них не називався, приміром, «Біля Празької» чи «Біля Віденської брами». Власне кажучи, слово «брама» у цьому списку не зустрічалось. Він уже збирався піти з цієї катівні, яку чомусь називали кабінетом, коли Овтрата, що вже одужав після отруєння, приніс йому список місць розваги. Тикач, який взагалі добре ставився до своїх людей, але, розв'язуючи складні справи, часом ставав нервовим, накинувся на нього:

— Якого дідька ви лізете з цим до мене? Чи, може, ви ще й досі не прочумалися? Хіба в мене відділ місць розваги?

Та Овтрата мовчки показав пальцем на одне місце в списку, і Тикач глянув у список очима, ще каламутними від несправедливого гніву. Коли б Трампус міг прочитати цей рядок, його страх перед новими відвідинами Карлових Вар одразу б розвіявся. Бо в рядку, до якого Тикач посміхався тепер майже ласкаво, стояло: «Біля Дечинської брами».