Пацики, стр. 56

Скидаємося. Валимо з ним у магазин. Дорогою Дефіцит скаржиться, що ми помітно від нього віддалилися (?), стали не такі, як раніше, он Риня постійно гниє на мене, підмахує, наче я йому дорогу перейшов, а я шо? я ж такий, як був, правда, Толян? хіба я змінився? я ж не змінився? а? всьо як раніше… Його не перебиваю. Ми доходимо до чергового гастроному, Дефіцит, оскільки виглядає старшим за мене, іде за водкою, а я за плавленими сирками й батоном. Він тримає в руках «пшеничну», і до нього повертається радість. Повертаємося у мій двір. Я ловлю знайомого гівняра, кажу йому, аби приніс з дому стакан, малий одразу підривається й виконує доручення. Малий Машталір пити відмовляється, мені, пацани, завтра зранку вставати, ми з Сашою бігаємо. Спортсмени, однако, сміється Риня. Нам на хвіст падає ще один штемп — мій сусід, але Бодьо грузить його, що хавчика мало, той каже «зараз» і йде додому. Невдовзі повертається з недопитою пляшкою смаги і свіжими помідорами. Гівнюк, якого я посилав за склянкою, її приносить і просить у мене цигарку. На, простягаю йому, тільки щоб мама не бачила. Гоніш, сміється він і закурює. Ти як зі старшими розмовляєш, хапаю його й по голові даю дружнього фофана. Випиваємо, і Дефіциту стає краще, він сміється, жартує, багато говорить.

— А може, забити на них великий і могутній? і більше не повертатися? а?

— Головне, не кіпішуй, — каже малий Машталір. — Тут нада всьо продумати.

— Да, да, — підтримую я, — зараз нічого не показуй.

— Діма, — дивиться на нього Риня і сміється, — а вона хоч нормально трахається? Не так, як у машині?

…пауза. Стежу за Дімою: обличчя здригається, блідне, покривається червоними плямами. Видно, ці слова глибоко його вразили. Рині не слід було це говорити. Да ну тебе, вдавано ображається Дефіцит, кляча як кляча, могла би бути краща; ви ліпше наливайте, а не пиздіть, підганяє нас, не затримуйте тару, кому нада пити — хай п'є, а не чє–ше язиком, майте совість, водка випаровується. А нас із Толяном чьо не запросили на весілля? — запитує малий Машталір. Діма невпевнено каже, що Ахінацея рогами вперлася, зрозумійте, я був не проти, але…. У темряві до нас раптово приходить Саша — старший Машталір, а шо ви тут робите? всім залишатись на місцях, паспортний контроль. Не блатуй, кидаю невиразній фігурі у світлій сорочці, яка наближається до нас і тисне по черзі правицю. Пити будеш? — запитую в нього. Знову бухаєте? — каже Саша Машталір, підходить до брата, хапає його за шию й скручує, ти чьо бухаєш? а? Малий пручається, виривається з його рук. Ну, наливай, дивиться на мене брат Боді. Отак би відразу, сміється Риня, а то прийшов, капає на мозги, втирає нам тут, підагоґ хрєновий, Саша, ти ж дивись, ми маленькі, але пару хуків… Старший Машталір випиває, закусує. У темряві не бачу його виразу обличчя, дружнім голосом він відповідає Рині, що якщо ви ще трохи поп'єте, то з вами всіма один мій малий справиться, мені навіть не треба буде вставати.

— Правда? — підхоплює Саша на руки гівнюка, який приносив із дому склянку.

— Сто пудів! — вигукує той. Клацає запальничкою, вогник освітлює його обличчя, в губах стирчить біла штахета, він повільно прикурює, наче серйозний дорослий пацик, випускає дим. От гівно мале. Старший Машталір каже йому: у твоєму віці ще треба соску смоктати і в штанці пісяти, а не курити. Не затримуйте тару, підганяє Дефіцит. Стакан іде по колу, наливають Рині. Пацани, а хто бачив Коновала? — запитує малий Машталір. Коновал кудись пропав, його вже місяць ніде не видно. Він у бурсу ходить? — дивиться на мене. Бачив на тому тижні, відповідаю йому, він — як завжди вбитий, а з ним Сава. Ми з Кнопкою вчора вашого Коновала підібрали на Дружбі й посадили в тролейбус, він був труп, каже старший Машталір, ви з ним шось робіть, бо він загинається. Пауза. А шо з ним робити? — помітно дратується Риня, він не маленький, хоче опускатися — хай опускається, Саша, звертається до старшого Машталіра, він же з нами нікуди не ходить, він проміняв нас на наркату, да, да, я називаю речі своїми іменами. Водка тю–тю, каже мій сусід, який упав нам на хвіст і приніс із дому смагу, будете смагу? Фу… ну ладно, наливай, каже старший Машталір. Після нього п'ю я, від смаги дика й неприємна відрижка, а по шарабану б'є, як ненормальна. Мене трохи накриває, помітно змінюється голос, я встаю з–за стола й переминаюся з ноги на ногу, тілом хитає, від паршивого присмаку в роті час від часу схаркую. Хочеш стругати? — питає Бодьо. Нє, всьо нормально. Так шо Коновал, продовжує Риня, думаю, вже попав. Після ще однієї порції смаги мене мало не вивертає. Ніби на автоматі, прощаюся з усіма, й мене несе до мого під'їзду, в ліфті нудить ще більше, прагну дотягнути до рідного унітазу. Мати відчиняє й дивиться на мене, як на божевільного, махаю їй рукою, що все добре, й прямую до туалету. Від гидоти звільняюся моментально, кількома ривками. У ванній полощу рота, холодною водою обтираю обличчя. Мати стоїть і тихо дорікає, а по коридору ходить вітчим у трусах і сміється. Якщо йому можна, каже він, значить, я завтра такий самий прийду. Вони сваряться, але я не маю сил їх слухати, йду спати.

З Ринею куримо за навчальними майстернями. Перша пара — технічне креслення. На неї я принципово не ходжу, оскільки молоденька карга, яка веде цей предмет, гниє на мене по страшній силі, суходрочка миршава, затичка минулорічна, піпетка триперна. Вона була би права, якби я не вмів креслити… Річ у тім, що моя мати, яка понад п'ятнадцять років пропрацювала на заводі копіювальником–креслярем, навчила мене цієї біди ще в п'ятому–шостому класах; «синок, я навчу тебе бездоганно креслити, в житті все може знадобитися». Коли я приніс додому контрольну роботу, за яку мені вліпили трійку, мати сказала, що та гівнярка (викладачка) нічого не тямить. Я принципово не ходжу тепер на креслення. Повз нас проходить Лобода, друг Сави.

— Сюда, на! — кричить до нього Риня. Лобода блідне на лиці, повертає до нас.

— Де Коновал? — питаю в нього.

— Не знаю.

— Давно його бачив? — долучається до розмови Риня.

— Давно. Вони зараз із Савою постійно разом.

— Мутять?

— Да, кожен день. На Дружбі, на Бережанській, зависають в одному особняку, звідти майже не вилазять, там цілий притон.

— Можеш іти.

Мовчки куримо й думаємо про своє, хоча я знаю, що Риня парить себе зараз Коновалом. Попри те, що Іван на нього гниє, я знаю, що йому шкода Коновала, бо ми ж не місяць–другий були разом, а багато років, ще зі школи, з ранніх класів. Да, відтоді, коли шмаркачами їздили з вудками на міське озеро ловити йоржиків, на Серет вище Тернополя — у Нижній Івачів, Кобзарівку, Вертелку, Ренів чи під Заложці, де риба — мму! — короп — на горох і картоплю, карась — на манку чи дощовичка, щука — на живця, плотва — на хліб; чи коли ходили обривати на дачах полуниці, черешні, яблука, на місці яких за останні п'ять років виросли нові спальні райони; чи коли вперше ходили в школи на скачки, де вперше билися з пациками з інших районів, коли їздили на трасу за Тернопіль до поляків — купувати в них катони, жуйки, цигарки, джіджі(Запальничка), китайські кеди, коли ми разом ходили на мотокрос у 23–ю школу на Канаді… Згадую Коновала, і мені його шкода. Думаю, він довго не протягне, каже Риня.

— Не віриш? — дивиться на мене. Риня кисло посміхається, каже, що за останні два місяці, а цього тільки сліпий може не помітити, Коновал страшно схуд, шкіра на морді пожовкла й ніби постаріла; да, я все доганяю, дуріку хочеться постійно двігатися, але ж він уже цього не контролює, скоро перестане доганяти, що робить; пауза; я майже не знаю випадків, щоб хтось у такому стані міг думати про порятунок… йому нада лягати на дурку, у клітку, довго лікуватися, потім вийти і порвати зі старим своїм життя, а це не так легко — нада нікого з наркалиг, з якими раніше мутив, не бачити, забути їх, як дурний сон, забути імена, навіть те, як вони виглядають. Думаєш, Коновал має на все це силу волі? Хуй там.

— А коли йому хоча б допомогти?