Пацики, стр. 49

13

Зранку сідаємо з Ринею в тролейбус і ідемо в бурсу. Він виглядає пригніченим, каже, швидко пролетіло літо, навіть погуляти по–людськи не встигли, добре, що хоч в Естонію зганяв. Не відповідаю, бо після вчорашньої пиятики в ресторані «Світанок» біля Збаразького повороту почуваюся галімо. Штормить конкретно. Ще з шостої ранку, коли я, наче ненормальний тинявся по квартирі, на газ поставив чайник, хлопнув дві кружки гарячого міцного чаю без цукру, потім добре постругав, знову ліг, але нестерпний біль не дав заснути. Мене дратує штовханина роботяг у тролейбусі, які їдуть на Текстильну до своїх станків, дратують балачки жіночок, які пашталакають про свої сім'ї, про малі зарплати чоловіків, дратує сусід ліворуч, який всівся й придавив мене до Рині. Мене злегка морозить, хоча я ковтнув цілу купу таблеток, накидав усього потрохи: чотири штуки активованого вугілля, анальгін, і навіть від срачки, бо з п'ятої ранку бігаю, як ненормальний. Риня каже, це від бодяжної водяри. Мовчу й підозріло прислухаюся до процесів у своєму шлунку, тільки б довезти все це діло, куди потрібно.

З нагоди першого вересня нас виводять на пе–теушний пляц за адміністративним корпусом, ми шикуємося групами й слухаємо нудну промову директора. Потім говорить наш викладач історії, поважний в Тернополі старий рухівець, який хвилин п'ятнадцять триндить нам, що ми є майбутнє свого народу, що ми повинні продовжувати відважні справи своїх батьків, як це робили Сагайдачний, Хмельницький, Сірко, Мазепа, Шевченко, Франко, говорить про складні часи, що випробують кожного з нас, про великі переміни. Біля мене стоїть Коновал і кривиться від нудьги, ранкове сонце б'є йому в обличчя, і він ніде не може від цього сховатися. Ну, то слава Україні, каже Коновал і позіхає, рядами котиться легкий сміх. Нарешті нас відпускають, і привітання з новим навчальним роком закінчуються.

— Яка перша пара, Сава? — звертаюся до нього, той порпається в дерматиновій папці, дістає папірця, дивиться в записи: допуски і технологія вимірювань.

— Шо за біда? — морщиться Риня і питає, чи піду я на цю пару.

Вирішуємо йти. Нам читає миршава курка російською мовою, з пожовклими дрібними зубами й маленькими, як шпарини, очима. У неї неприємний, тонкий і колючий голос, який нас смішить, і ми насилу себе стримуємо, аби не пирсну–ти. Ця маленька жіночка, голова якої крутиться, як пропелер, двічі робить нам зауваження через наші з Ринею перешіптування й урешті виходить із себе, вибухає, як ураган, і виливає на нас весь свій гнів, на який тільки здатна, каже, шо ми:

ПОКИДЬКИ СУСПІЛЬСТВА

ВСІХ ВАС (це вже до цілої групи) ПОВИГАНЯЛИ ЗІ ШКІЛ

ВИ НЕ ЗДАТНІ ВЧИТИСЯ З НОРМАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ

ВИ ВІДСТАЄТЕ ВІД РІВНЯ РОЗВИТКУ ВАШИХ РОВЕСНИКІВ

НА БАГАТЬОХ ІЗ ВАС ЧЕКАЄ ТЮРМА

ЄДИНИМ ВАШИМ ПОРЯТУНКОМ Є УЧИЛИЩЕ

ЦЕ ОСТАННІЙ ВАШ ШАНС І НЕ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ З СЕБЕ ГЕРОЇВ

ВИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ

ВИ — МАЛЕНЬКІ ЗЛОЧИНЦІ

ШПАНА

ВАМ У ЖИТТІ НІЧОГО НЕ СВІТИТЬ.

Вона просить запам'ятати її слова. Затичка тріперна! Одразу розумію, що з цією вівцею будуть серйозні проблеми, й невідомо, чи складу її сраний залік у кінці навчального року. С–сука, каже з притиском Риня. На перекурі підхожу до Лободи й наказую, щоб змотався в магазин за кефіром, бо я себе погано почуваю, шлунок барахлить. Цей лох ламається, як дєвочка. Не встигаю сказати й слова, як до Лободи підвалює Риня й дає йому по балді; підар, вали в гастроном. Ображений Лобода йде. Риня довго на мене дивиться й каже, шо все це, Толян, твоя доброта, вони тебе вже слухати не хочуть. Твоя правда, відповідаю йому, треба частіше давати їм по кардану. На другу пару — етнографію та фольклор рідного краю — йти ломи. Лобода приносить мені кефір і хоче здиміти. Риня зупиняє його й каже, тебе ще не відпускали.

Розгублений Лобода не знає, що робити. Лобода, звертаюся до нього, попроси дозволу піти. Лобода мнеться, віднікується, Риня хапає його морду пальцями, стискає, як гумову грушу, я тобі табло порву, ублюдок. Лиши його, кажу Рині. Лобода проситься піти, і ми його відпускаємо. Пауза. Минає півпари, нас ще більше підхарює нудьга.

Риня пропонує знайти Таню й затягнути її в тир. Да. Йдемо шукати Таню, за розкладом у неї зараз всесвітня історія, підіймаємося на третій поверх, але Тані ніде нема. Як на зло, закінчується перерва, сцикухи з її групи йдуть в аудиторію. Нарешті помічаємо Таню, яка наближається з боку сходів до нас. Риня обіймає її за стан, замалажує, але Таня намагається вирватися, каже, шо вже почалася пара. Яка в дулі пара! Ми тебе хочемо. Нє, нє, відмахується Таня, в мене зараз пара, і взагалі… я вийшла заміж. Таня, сміється Риня, ти гоніш, який в дупі заміж, пішли. Риня, в мене чоловік тут, в общазі чекає, як я можу, каже вона. Спостерігаю за нею з відстані кількох метрів: покращала, морда стала ніби свіжішою, рум'яною, Таня помітно підтягнулася й трішки схудла, що її зробило стрункою; єблі дають своє. Риня просить, сюсюкає до неї на вушко, каже, йдемо в тир, всьо буде нормально, маленька, згадаємо старі добрі часи. Таня довго думає, врешті не витримує: ти, на–вєрно, тупий, Риня, да? я замужем! ЗА–МУ–ЖЕМ! нє, ти, канєшно, мені нравишся, але… я вроді бєрємєнна… Ох ти йо! — мало не падаємо на сраки. Таня усміхається: хочете, я вам дєвочку порекомендую, Іванку? Пауза. Ми в осаді. Да? шо за Іванка? давай Іванку! Таня раптом стає серйозною: тільки шоб ніхто не знав, чуєте? щоб ніхто не знав. Да, да, щоб ніхто не знав, нема питань, на, всьо буде нормально. Таня йде і приводить Іванку, свиня — так собі, заканає. Ми швидко спускаємося на перший поверх, потім сходами йдемо ще нижче — в тир, Риня витягує ключ до дверей, але, срань господня! — ключ не підходить, змінили замок. Риня матюкається, грюкає у двері. Я швидко його заспокоюю, тіпа, розслабся, придурок, нас можуть почути. Іванка поривається йти, каже, що сьогодні не може, я, в натурі, мальчікі, сьодні навєрно не вийде. Риня її не відпускає і тягне в каптьорку Ігоря–електрика, яка біля спортзалу. Ми завалюємо до нього, так і так, пояснюємо всю біду. Ігор, який возиться з купою дротів, несподівано стає злим, переляканим, віднікується, тіпа, таке робіть де завгодно, тільки не в мене. Я дивлюся на нього й мені стає противно, а колись цього лоха я поважав. Риня випадає в осад, він не може вкурити, що Ігор нам відмовив, і в чому? — на двадцять хвилин дати свою галіму барлогу. Лох! І ми його ще пригощали планом, деколи, урода, поїли… Ігор виправдовується, пацани, на мене насів дєрік, грозився, що вижене, зрозумійте, я не можу, я… Але ми не слухаємо його виправдання і виходимо, їдемо до мене, звертаюся до них, на Київську. Іванка встає на роги, нікуди я не їду! в мене тут чоловік! а якщо мене з вами побачать і йому скажуть? ви про це не подумали? І в тебе чоловік? Здуріти можна. Нє, ми про це не подумали. Риня не знає, що робити. Ми відпускаємо Іванку й мовчки дивимося, як вона віддаляється до мантелеп зі своєї групи. Закурюємо. От вівця, всю тягу наламала. Свиня — і в Африці свиня.

На третій парі мене пробиває на сон, і я мало не засинаю за партою. Риня каже, коли буде маленька перерва, звалимо, тобі, Толян, пивка нада попити, воно попустить. Ясний перець — попустить. Пивко завжди попускає. Коли чуємо довгожданий дзвінок, підриваємося й ідемо, нам на хвіст падає Король, утрьох їдемо на Київську до пивної бочки по дорозі між гастрономом «Київ» і моїм будинком. Прибуваємо на місце і помічаємо з десяток місцевих хануриків, більшість із них я знаю в лице, бо вони тут щодня зависають. Стаємо в чергу за двома підігрітими штемпами, які між собою сперечаються й розмахують засмаглими, брудними, роботящими руками. Вони беруть по два бокали й ненароком зачіпають Риню, який на них одразу гаркає. В ал–кашів падає планка, я бачу, що секунда–друга — і вони накинуться на Риню. Ми з Королем підскакуємо й починаємо валити їх одразу біля продавщиці. Риня хапає з прилавка свій бокал і виливає його в рило одного з хануриків. Я встигаю ще раз зарядити в табло іншого, як Король мене шарпає і кричить: звалюємо! Решта алкашні, яка тусується навколо пивної бочки, з недоумкуватими виразами облич підходить до прилавка й питає, що сталося. Штемпи, яким ми щойно відвішали, ревуть, як воли, й тикають на нас пальцями. Ми підриваємося й даємо дьору в бік 9–ї бурси. За нами з дикими криками женеться чоловік вісім сорокарічних алкашів. Біжимо повз гастроном «Київ», переслідувачі помітно відстають, лише один, кінь педальний, мало не наздоганяє Короля. Розвертаємося! — кричить Риня. Алкаш, мабуть, цього не чекав — тільки–но він встигає отямитися, як наражається на купу ударів по ногах, мармизі, корпусу. Штемпи, які біжать за ним, ревуть ще дужче. Ми знову тікаємо. Позаду верещать, що нас поріжуть, гімнярі вам ласти по одному вішати будемо за яйця ста–ять сюда ублюдки руки й ноги поламаю ви трупи вас тут ніхто не врятує. Риня знову кричить, щоб розверталися. Ми кидаємося назад, біжимо назустріч прудконогішому й починаємо його валити на місці, він репетує, як ненормальний, а Король наносить прямий за прямим у почервонілу харю, на, сука, на. Алкаш звалюється на землю, з його носа юшить кров, і ми гасимо його ногами. Уйобуєм! — кричить Риня, бо до нас устигають добігти інші переслідувачі. Ми залітаємо в двори міждев'ятиповерхівками й несемося, куди бачать очі. Пробігши через кілька дворів, зупиняємося аж біля будинку Ляні. Падаємо за невеликий столик і відхекуємося. За кілька хвилин відходимо. Несподівано Король регоче, а за ним і ми з Ринею.