Пацики, стр. 45
Ляня стає вологою й гарячою, злегка скрикує від незначних конвульсій, що пронизують її, треться об мене, стікає гарячими соками й схлипує. Тебе так довго не було, так довго, задумано каже згодом. Я слухаю й не перебиваю, здається, Ляня хоче мені зізнатися. Чьо ти мовчиш? — горнеться до мене й водить пальчиком по моєму вухові. Не знаю, мляво відповідаю, бо неохота зараз говорити. Ні — ти знаєш, зітхає й дивиться в стелю, знаєш, сумно повторює Ляня, просто не хочеш сказати. Здивовано зиркаю на неї. Да, замовкає вона; пауза; я здогадуюся, про що ти зараз думаєш. Про шо? Ти думаєш про те, чи я була весь цей час… ха–ха–ха, починає сміятися, а мені й справді цікаво, а? Толян, як ти думаєш, чи був у мене хтось? Не знаю, відповідаю глухо, бо насправді про це багато думав. Не будь таким серйозним, Ляня хапає мене пальцями за щоки й починає ними злегка трусити, ну, скажи… скачуть бісики в її очах, які я бачу навіть у темряві. У тебе дашок поїхав, знехотя кидаю. Що–о–о! — вискакує на мене, хапає мої руки й закидає за голову на кути подушки. Ляня до чортиків красива, від чого навіть щемить трохи у грудях, адже… я ніколи не буду з нею. Раптом здригаюся від цієї правдивої і страшної думки. Я НІКОЛИ НЕ БУДУ З НЕЮ. З одного боку — божевільно хочу її, хочу, щоб вона була поруч, щоб ми бачилися, але… але розум шепоче, бля, все це не те, все це туфта. Дурачок, чьо ти мовчиш? а? ти зараз був такий страшний, по–дитячому каже вона, що мені аж стало не по собі, щось не так, да? ну, скажи мені, що ти мене любиш? Скажи. — Я тебе люблю. Нормально?
— Нє, ти це не так сказав, ти це сказав, бо я попросила.
— Маленька…
— Невже ти думаєш, що я така дурна? да?
— Ляня, я тебе люблю.
— Не любиш…
… пауза; лежимо, мовчки слухаємо тишу, шум за вікном, хоча там, мабуть, і нічого не шумить, лише поодинокі звуки далеких машин чи випадкові викрики на нічній Київській. Озивається телефон; точно мати, думаю про себе. Ляня пропонує підняти слухавку, каже, може, це Риня, може, в нього щось сталося. У нього нічого не сталося. Бо це не Риня. Ляня каже, що до першої їй треба повернутися, я сказала мамці, що піду на скачки на «Оріон», а вони закінчуються о пів на першу. Здається, Ляня дрімає. Несподівано чуємо гуркіт, насторожуюся, бо відчиняються вхідні двері, потім пирскає дівочий голос, за ним лунає сміх і чути Риню. У нашу кімнату вривається смуга коридорного світла. Риня голосно співає:
Ой на ліжку перина, на перині Марина, на Марині Миколай, йому, Боже, помагай!
Капуста кричить: народ, вставай! Ляня протирає сонні очі й невинним, тихим голосом каже: при–ду–рки. Поспіхом одягаємося й виходимо до них на кухню. Капуста сидить у Рині на колінах, і вони цілуються. Хочу вина, каже Іра, ану, Толян, наливай Ляні. Ми сідаємо за стіл, Ляня дивиться на годинник і каже, пора йти. Іра й Риня затримують її, підеш потім, нічого не станеться, якщо на годину прийдеш пізніше, Толян тебе відведе, не переживай. Випиваємо. Капуста пиляє Риню за те, що той, поц останній, за місяць жодного разу не подзвонив. Риня усміхається й мені підморгує. Ляня підквакує, що всі мужики чьмошні. Бабйо заводиться й стає революційним. Толян, може підемо покуримо, каже Риня, а вони собі хай потриндять. Мовчки потягую цигарку й думаю, що мені робити з Лянею, як із нею бути далі. Після перекуру Ляня знову вилуплюється на годинник і підводиться, аби здиміти. її ніхто не може втримати, в неї наче падає планка й вона зациклилася на запитаннях, що скаже матір, чи буде сварити. Ми підводимося, прощаємося й виходимо.
Ніч густа, тиха, тепла. Нічого не видно. Йдемо повз мій будинок, під'їзд, біля якого на лаві спить п'яненьке тіло. Я тримаю Ляню за руку, вона мовчазна й трішки напружена, шось собі, мабуть, кілішкує, бо час від часу кИ–дає на мене нетерплячий погляд і відвертається. Пірнаємо в цілковиту темряву, окутану деревами, крізь крони яких не проникає навіть блиск зірок. Густим коридором під аркою гілля й листя прямуємо навпростець через Б#м до її будинку. Ляня важко зітхає. Повітря пах–не вологою та каналізацією. Я кажу: напевно, буде дощ. Раптом і справді гримить, зривається вітер, сполохане листя шумить. Несподівано небо пронизує тріщина блискавки, за нею інша. По руці вдаряють кілька важких краплин. І — починається злива. Ляня насторожується, притискається до мене й запитує, що будемо робити. Сміюся, відповідаю: нічьо. Метрів за тридцять перед нами з веселим галасом пробігає четверо наших ровесників, накривши голови куртками, вони несуться вниз по вулиці в бік Чалдаєва й зникають. Відчуваю, як краплини пробиваються крізь товщу листя над нами і все частіше падають мені на плечі, футболка невдовзі стає мокра. Ля–ня каже, треба кудись заховатися. Обіймаю її й сміюся, що дощ теплий. Через п'ять–десять хвилин ми вже мокрі до трусів. У тебе хтось був? — несподівано запитує Ляня, і я розумію, що вона має на увазі (мабуть, Капуста їй розтринділа, що бачила мене біля озера з донецькою дівахою). Пауза. Да, відповідаю знехотя. Ляня замовкає й починає ридати. Ми зупиняємося, я обіймаю її й гладжу по голові, а вона, занурившись обличчям у мене, ридає ще дужче. її мокре волосся збивається в пасма, по ньому стікають дощові краплини. Ляня підводить голову й дивиться так, наче від мене залежить її подальше життя. Толя, пошепки каже, ми будемо разом? Пауза. Я цілую її в кумедні, заплакані оченята й відповідаю «да». Повертаюся, ніби мішком прибитий, на душі галімо; чьо я їй брешу?
10
Виїжджаємо з вечірнього Тернополя на чернівецьку трасу двома колимагами: на білій «трійці», яку веде Діма Дефіцит, і на вишневій «дев'ятці», за кермом якої знайомий штемп зі Східного, який згодився нам допомогти — зробити повне Дахау лохам із села Дружба. Нас їде десятеро: я, Дефіцит, малий Машталір, Риня і Коновал — у першій машині, наші другани зі Східного — в наступній. Проїжджаємо Березовицю(Селище поблизу Тернополя на чернівецькому шосе) у містечку Залізничників(Частина Березовиці) «дев'ятку» зупиняє фараон, хвилин десять довелося потратити на тьорки з ним), а потім селища Мишковиче й Микулинці(Селища між Тернополем і Теребовлею). Пацани, каже Коновал, уявляєте, як ті лохи говорять: «чьмо» вони вимовляють як «чмо», а «чювак» як «чувак», от бичяри… Ха, ха, ха, регочемо. У Дружбу зарулюємо, коли на вулиці темно. Де їх шукати? — дивиться на мене малий Машталір. Не знаю, нада подумати. Де в них той йобаний клуб? — запитує Риня. Он там, показує Коновал. Ми тихенько під'їжджаємо, зупиняємося на віддалі, глушимо двигуни й прислухаємося до навколишніх звуків. Біля входу до клубу — темнота, хоч вибий око. От плуги, лампочку навіть не можуть вкрутити, каже Дефіцит. Але там відчувається метушня, ми придивляємося уважніше, чуємо тиху музику, розмови й легкий дівочий сміх. Вирішуємо під'їхати ближче. Ну шо, пацани, бриєм? — говорить Риня, і ми виходимо з колимаг. Відкриваємо багажники, дістаємо біти, дерев'яні саморобні дубін–ки, а Діма хвалиться, що у свого старого позичив велику киянку, класна штука, пацани, особливо добре виходить по голові. Тихо, ти! — сичить Риня. Боже, допоможи, шепотом каже Бодьо Машталір і цілує маленький нагрудний хрестик. — Міша, це ти? — каже один із лохів, які сидять під клубом.
— Я, на хуй, я, — відповідає йому Дефіцит. Ми підбігаємо до клубного входу й помічаємо, що в темряві на лавці тусується приблизно п'ять селюків, а в них на руках їхні подруги. Вони курять, слухають «Ласковый май» і розмовляють.
— Вали сучяр! — кричить один із пациків, які їхали за нами у «дев'ятці».
Гуп! Гоп!
— А–а–а!!!
— Люди!!! Гуп!!!
— Не треба, я прошу вас, не треба!!!
— Закрий їбало, чювирло! Гуп!
— Мій тато вас всіх повбиває! — каже плаксивий голос.
— Мовчи сука, бо вб'ю! — кричу переляканій курці й дубінкою заряджаю їй по балді, вона скрякує й перевалюється за лавку в кущі. Несподівано з темряви вибігає озвірілий лох і кидається на Дефіцита, але той встигає киянкою влупити його по шиї, бик падає з криками на землю, вхопившись руками за горло. Метрів за шість від мене Коновал сумлінно валить нерухоме тіло ногами й погрожує, що всіх тут заасфальтує. Я помічаю, як на лаві сидить зашугана самотня вівця, тримає на руках магнітофон. «Ласковый май» продовжує грати. Бєлиє рози, нахуй! З усієї сили б'ю дубінкою по магнітофону, вона верещить, кидає його, музика зупиняється, за секунду зривається й дьору. Дожени ту пизду! — кричить Риня до Дефіцита. Кобіта тікає, як ненормальна, я зупиняю Діму, кажу, ти її вже не доженеш. Пацани пробивають лохів на котли, бабки. Шо за хуйню вони носять, каже незадоволено Коновал і викидає допотопний електронний годинник, який скинув із лежачого дауна. Всьо, пацани, звалюємо, кричить Риня. Ми підбігаємо до калимаг, сідаємо. Вирулюємо на трасу й повертаємо в бік Тернополя. Регочемо й розказуємо, хто як кого колошматив. Красіво, щасливо каже Дефіцит і вмикає четверту передачу. Що з того, думаю про себе, били не тих, кого треба. Газу, Діма, газу! — кричить веселий Машталір. У цей час пацани на «дев'ятці» нас обганяють і вириваються вперед. Вони шо, з копит зійшли? — запитує Риня, ану, Діма, дай копоті! Дефіцит натискає на газ, і ми ідемо швидше. Газу! Газу! — кричить Бодьо. «Дев'ятка», мабуть, не чекала, що ми її наздоженемо, а тому знову виривається вперед, і ми її більше не бачимо. Газу, газу! — кричить малий Машталір. Дефіцит нервується, бо не може обігнати мудака на голубому «москвичі–комбі». По зустрічній смузі якраз пролітає ціла купа фур із причепами, і ми не можемо піти на обгін. Ці мутанти вже, мабуть, у Микулинцях, каже Риня. Да, вони відірвалися, відповідає Діма. Пауза. Хвилин десять ідемо мовчки, кожен думає про своє. Я забув вам, пацани, сказати, каже малий Машталір, учора я дзвонив до Петра Григоровича і пропонував йому їхати з нами у Дружбу, жлобів мочити, знаєте, шо він мені сказав? Шо? — насторожуємося ми. Він сказав, шо на таку фігню не має часу. Так і сказав? — дивиться на нього шокований Риня. Да, так і сказав. Коновал злобно фиркає. Більше з цим підаром ми справ мати не будемо, каже Риня. Хуй йому в сраку, лось хитрожопий. Пауза. Я давно бачив, уклинююся в розмову, шо він мутний штемп, всьо собі кілішкує, знає, з ким вигідно, а з ким нє. Та пішов він нахуй, каже Бодьо, колись, вівцю, поламаю, бля, хай тільки під руку попадеться. Пауза. Від згадки про Петра Григоровича в мене пропадає настрій, думаю про той мутняк, який був (?) у нього з Лянею.