Пацики, стр. 3

— А ти чьо не пішов? — запитую в нього.

— У мене діла.

— Тут?

— Да, скоро побачиш.

Говоримо про всяку лажу, я кажу, що голодний, зранку на кішку нічьо не кинув, йду за хавчиком. У гастрономі купую булку з повидлом і пляшку кефіру, повертаюся у дворик, біля Коновала коротко стрижений штемп, приблизно наших років. Вони дружно розмовляють, незнайомий трохи картавить, у нього кілька металевих зубів у верхньому ряду. Я підходжу, пропоную їм поїсти разом зі мною, але вони відмовляються. Невдовзі незнайомий прощається й покидає дворик. Пішли, хлопнеш мене, каже Коновал, дві кубишки підкинули. Заходимо в корпус, на першому поверсі наші майстерні, в яких ми вчимося, бляха, бути слюсарями–ремонтниками, а на другому — лекційні авдиторії. Слюсарі–ремонтники — не хуй собачий. У приміщенні тихо, тільки з привідчинених дверей однієї з авдиторій лунає хриплий голос лектора. У кінці коридору заходимо в чоловічий туалет, зачиняємося, Коновал обережно дістає із внутрішньої кишені катонового потертого куртяка двохкубовий баян з атомом, простягає мені, а сам закочує на лівій руці рукав і починає стискати й розтискати кулак, аби «підросли» вєни. На згині руки в нього кілька сантиметрових пунктирів з чорно–червоних цяток від проколів. Коновал сам вводить голку, я бачу, як вона повільно занурюється під шкіру, потім обережно знаходить вєну. Толя, на — бери, каже він і передає мені баян. Почуваюся напружено, бо переживаю, аби ненароком не порвати йому вєну. Тільки обережно, благає Коновал, обережно, бля, шо ти, придурок, робиш, ти ж мені вєну проколеш, Толя, обережно, правильно, да, да, не газуй, візьми «контроль». Я легенько тягну поршень на себе, «контроль» у нормі, до коричневої речовини в баяні вривається густа, червона кров, перемішується з нею і перетворюється в повний мутняк. Давай, каже вкляклий Коновал, наче від цієї процедури залежатиме його подальше життя. Тільки не спіши, опа… повільно, повільно, дивиться, як я міліметр за міліметром запускаю в нього ширку, аж поки поршень не доходить під голку, притримай пальцем, бля, не так сильно, дурак, не так сильно, бля, тобі на фермі треба корів доїти, придурок, не так сильно, бля, витягуй. Ясний перець, шо нада витягувати. Він затискає руку і завмирає, певний час мовчить, я закурюю і вставляю йому в зуби штахету, сильно її потягує, від чого вона, затиснута в губах, злегка підіймається вгору, ой, бля, розслаблено видихає дим і втикає, ой бля, як мене пре, ой бля. Звалюємо звідси, кажу йому, можуть почути дим. Да, да, йдемо, повільно розплющує очі, встає і напівзігнутим вивалює з туалету. Невдовзі ми виходимо з приміщення, на порозі навчальних майстерень, як на зло, нас перестріває викладач безпеки праці, грузить, чого не на парах, чого тиняємося, коли всі вчаться. А тебе їбе? — обурююся про себе. Потім дивиться на вбитого Коновала, який стоїть перед ним на півзігнутих і з приплющеними очима, запитує в мене, що з ним. Відповідаю, тіпа шлунок, да, да, в нього зловив шлунок, бачите, який блідий. Відведи його в медпункт, вже спокійніше каже мені, але після медпункту — щоб відразу на пари. Зрозуміли? Да, да, відразу на пари, хулі тут розуміти. От лосяра педальна! У сраці я бачив твої пари! Вже згодом ми згадуємо це і усміхаємося. Ти цьому гандонові класно сказанув про шлунок, мляво каже в дворику Коновал, я би не допер так збрехати, знаєш, деколи вмажешся, мозги зовсім не варять, якийсь даун до тебе чєше, а ти дивишся на нього і не чуєш, тільки рот у гандона рухається, ніби в риби, ха–ха, це так смішно. Після цього він втикає на гойдалці, вхопившись руками за металеві ланцюги, правою ногою повільно відштовхується від землі. Дивлюся на його застиглу фігуру, яка, ніби маятник, рухається туди–сюди, і вона мені нагадує мумію. Прівєт, підходить до нас одногрупник Лобода (Лобо–дець); він найменший у групі, носить великі придуркуваті окуляри, які збільшують його очі і роблять схожим на інопланетянина, а ще цей дур–белик постійно таскає з собою великий важкий дипломат; повний даун, він трохи зашуганий, бо його в групі завжди чмирять, заставляють прибирати в класі, бігати в гастроном по цигарки, пиво, водяру, а в їдальні в нього постійно відбирають порцію другого та компот з булочками.

— Лобода, — мляво каже Коновал, розплющивши каламутні очі. — Лабудовий Лобода! Лох тупорилий! Ти шо, не чуєш? Бабки маєш?

— Ні, — насторожується той і хоче йти.

— Сюда, на! Якщо маєш — шо тобі зробити? Пасть порвати?

— Не маю.

— Сюда, на! — пожвавлюється Коновал. Лобода повільно підходить. Коновал несподівано зіскакує з гойдалки й хапає його за комір.

— Тобі шо, вівця, балду відірвати? Я сказав бабки!

— Ігор, я не маю.

— Вивертай кишені.

— Ігор, маю тільки трохи.

— А казав, підар, не маєш! — Коновал дає йому стусана. — Бирєнька вали у гастроном і купи мінералки. Мені твої гроші нахуй не треба. Принеси мінералку і гуляй. Шуруй в гастроном! — Лобода йде. Я закурюю, Коновал просить цигарку, простягаю, він клацає запальничкою, затягується і знову втикає. Дивлюся на нього, на жовто–білу шкіру обличчя, на якому майже не видно ознак життя, лише час від часу з ніздрів виривається невеличкий струмінь диму від потягування нерухомої штахети у стиснутих губах, вона поволі тліє, Коновалу на штани падає попіл. Думаю, навіщо він мазається кожного дня, а деколи навіть по два–три рази, спершу зранку, потім в обід і ввечері. Якого милого… Толя, озивається він, випрямивши спину, і знову замовкає; пауза; Толя, повільно розплющує сиві, як осінній туман, очі й так само повільно переводить на мене. Да, кажу йому. Цей підар приніс мінералку? Його ще нема. От гнида, закопаю, шепоче він і знову втикає.

— Він тільки–но пішов.

— Мене харить стільки чекати!

— Он він іде, — показую на Лободу, який з'являється з–за рогу будинку і в правій руці несе пляшку.

— До другої пари ще довго?

— Десять хвилин, — дивлюся на котли, хоча вони можуть відставати або поспішати. Підходить Лобода, простягає Коновалу пляшку мінералки.

— Чьо так довго?

— Як довго? — дивується той.

— Я тобі говорив, фуфєл, бирєнька!

— Ігор…

— Сунь звідси, — визвіряється Коновал. Ображений Лобода розвертається і йде до навчального корпусу з майстернями. Коновал втикає, його голова безжиттєво звисає на груди. З навчального корпусу чути дзвінок на перерву. Бики стали ахуєвші, кажеш підару зроби це, а він на тебе витріщиться, як баран, собі під ніс бубонить, ніби це його не стосується, знову озивається Коновал, затягується й викидає майже зітлілий недопалок. О, наші вивалили з пари, показую на ватагу з восьми–десяти чоловік, яка швидко наближається до нас. Позаду всіх плентається Сава (Савицький), яким я два тижні тому розбив скло на стенді в адміністративному корпусі, он ідуть мої гроші, якшо він не приніс, я його порву.

Першим до нас підбігає мій друган Риня (Іван Ринорчук): пацани, дайте курити. Коновал втикає і ніби його не чує, я простягаю пачку «Орбіти». Підходять інші — Король, тупий лось Чихаренко, який мешкає в сусідньому домі, ще кілька, а за ними несміливо показується Сава. Одразу стає гамірно, всі простягають мені й Коновалу правицю для привітання, говорять, курять. Коновал дратується, бо йому заважають втикати, а я дивлюся на Саву, який, зустрівшись зі мною очима, ніяковіє й відвертає голову. Сюда, кажу йому, але Сава на це не звертає уваги, сюда, я сказав! Сава несміливо підходить. Бабки, кажу гнівно. Сава дістає гроші, простягає, я рахую, тільки половина, шо це таке? ти шо, лосяра, з копит зійшов? Толя, тремтять його губи, кліпають очі, а обличчя покривається червоними плямами, він хоче виправдатися, але я його перебиваю — тут тільки половина, хапаю його за шкірки, де бабки? Толя, на лобі у Сави виступають краплини поту, я, я більше не маю. Раптом я усвідомлюю, що він каже правду; пауза; на мене всі уважно дивляться, певно, їм цікаво, чим усе це скінчиться. Хочеться його порвати, Сава, в тебе шо проблеми з балдою, де мої бабки? Він відступає на крок, напружується і з–під лоба бурчить, що це я розбив стенд…