Пацики, стр. 2

Зранку встаю і думаю про Ірусю: старша на п'ять–шість років, ця тьолка мене страшенно заводить; згадую вчорашній епізод і ніяк не можу забути, як це мудило Артур силоміць кинув мене на неї.

У квартирі густий неприємний запах перегару й нечистих шкарпеток. Вітчим знову прийшов серед ночі п'яним, хоча я це погано пригадую, бо спав; він викрикував, бурмотів, човгав важкими черевиками по коридору, на кухні відкрив кран, через шум води було чути нестерпний гуркіт, здається, розбилася банка, потім вітчим курив, і сморід від дешевих цигарок проник навіть у мій сон. Запитую в матері, коли цей придурок вилікує свої смердючі ноги, а вона тільки сумно відводить очі й знизує плечима. Мене, блядь, вже заїбали його срані ноги, його сраний грибок, хай щось робить зі своїми каліками, може йому краще жити в стайні зі свинями? «Не матюкайся при мені!» Пауза. Він же може їх лікувати нітрофунгіном і дубовою корою, хіба це так важко щодня парити в ній ноги, а? Матір каже, щоб я заспокоївся і не галасував. Добре їй казати — заспокойся; пауза; мене вже дістала ця срана конюшня цей гівняний зоопарк ця лінія фронту яка триває в моїй хаті вже кілька років це постійне опускання ця суча мордяка алкаша якого рано чи пізно я завалю або покалічу ма чуєш мене це вже дістало ти доганяєш шо я говорю чи в тебе з мозгами проблеми ти шо не бачиш у якому гівні ти живеш тобі ним голову кожного дня мажуть а ти терпиш де твоя гордість чи її вже обісрали. Вона мовчки йде на кухню готувати сніданок, услід кидаю, що через такий сморід тільки хворому на голову захочеться їсти.

Заспокоююся. У ванній поспіхом чищу зуби й думаю про Ірусю, я ще ніколи так близько не був біля кобіти, це торба, я ще ніколи не торкався красивої старшої тьолки… тільки після вчорашнього випадку, коли відчув тіло Ірусі, раптом розумію, наскільки смішні наші балачки про бабасьок, бля — я торкався її тіла, йо, ніхто не повірить. Ти запізнюєшся в бурсу, каже матір, відповідаю, що на першу пару не піду, бо в нас суспільство й людина, а мені минулого разу поставили п'ятак. Вона обурюється й дорікає, що на батьківських зборах керівник групи знову відкриє хліборізку (це слово матір хапнула в мене, прикольно), так само, як минулого разу, коли я розбив у вестибюлі училища скло на стенді. Ніхто не буде тебе сварити, заспокоюю її, я в дєдушки в автарітєтє, кажу про викладача суспільства й людини, бо один можу з ним поговорити на парах про Горбачова, Верховну Раду та іншу біду, ма, не кумарь, всьо буде нормально. Нічого собі «нормально», визвіряється вона, я за той дурнуватий стенд зарплату віддала, а ти мені «нормально», скільки тобі казала — не роби дурниць, не показуй із себе чортзна–що, он Жорка тьоті Ані вчиться тільки на п'ятірки і ніде не встряє… Я сміюся: ма, так він же плуг, ним пахають… Що? що ти сказав? це вас у петеу цьому навчили? Ма, не грузи… Як ти зі мною розмовляєш, де ти цього всього набрався, Толя? дивись, я тебе давно не била, а візьму тріпачку і відшмагаю, мати стоїть переді мною у войовничій позі із гнівними палаючими очима. Дивлюся на неї й сміюся ще дужче, ма, але вона перебиває, Толя, я не жартую; пауза; ясний перець, ти не жартуєш, розвертаюся до неї спиною і скидаю з себе труси: на, бий.

— Що ти собі дозволяєш! — вона обурена, очі блищать, а ніздрі гнівно роздуваються.

— Мася, ти якась дивна… не розумію я тебе. …пауза. Вона каже — в хаті ні копійки, я тебе щодня благаю — вчися і не роби ніяких дурниць, ніяких дурниць, бо допомогти нема кому, а ти, ти… говорить розгублено і жалісливо, мені стає її шкода, я одразу м'якшаю, мася, обіймаю її. Чого підлабузнюєшся? У мене серце пече, а ти… тільки завдаєш мені прикростей, вона навіть трішки схлипує, через це мені стає соромно й ніяково. Ну, більше не буду, не плач. «Не буду», перекривлює мене, хотіла тобі нові штани купити, а довелося за стенд все віддати, навіщо було битися, за це ж могли вигнати з училища, навіщо? Хіба я винен, що той лосяра мені на ногу став! а? хіба я винен? мусив же я дати йому по балді? Толя, сумно дивиться на мене, зараз такий неспокійний час, будь трохи стриманішим, у тюрягу можна потрапити — навіть не помітиш, я тебе прошу, будь обережнішим, обіцяєш? Да, цілую її.

— Біжи на пару. Синок, біжи.

— Добре, — знехотя відповідаю. Настоячки п'ю чай і дивлюся у вікно. — Сьогодні може бути дощ.

— Візьми парасолю. Небо похмуре. Тепло одягнися.

— Не треба.

Похапцем одягаю футболку, старі потерті ка–тони, розірвані на колінах, натягую кроси і вибігаю з квартири. Через ці катони я постійно маю проблеми з училкою української мови й літератури Балицькою. Ця курка знала мого батька (може, він її натягував?), коли той давно–давно жив з нами, а тому взяла наді мною таке собі шефство: перепиняє в коридорах, розпитує, як матір, чи підготувався до наступної пари з української літератури, чи прочитав Панаса Мирного, або накидається на мене, чого підстригаюся налисо чи навіщо одягаю старі подерті джинси; одного разу вона застукала мене п'яним із цигаркою біля бурси (ми наглюкалися тоді портвейну в підвалі, де тир) — пилососила, курва, по повній програмі: «Я все розповім твоїй матері, а в неї хворе серце». О, так, так, у неї дуже хворе серце, на хуя їй тоді розповідати, а, вівця тупорила!? Колись її обов'язково треба буде послати. Насилу сідаю в переповнений тролейбус і їду в бурсу на Текстильну. Після восьмого класу, коли мене відмовились перевести у дев'ятий через «нехорошу» поведінку, я не знав куди піти. Половина таких, як я, поступали або в 1–у бурсу біля центрального стадіону (туди, правда, дуже незручно добиратися), або в 9–у, котра на моїй вулиці Київській, або в 2–у. Були ще такі, які поступали в 4–у (на будівельника), 3–ю (на шевців) чи в технікуми, але з моїх знайомих не згадаю нікого. Мати вхопилася за радіотехнікум, бо їй один знайомий мудак із роботи сказав, що це пристойно; вона захопилася цим через те, що я в середніх класах ходив на гурток «юного радіолюбителя» і деколи паяв удома всілякі підсилювачі, вона так і сказала, синок, тобі буде там легко, бо ти знаєш всі оті транзистори, діоди, мікросхеми, а після закінчення зможеш влаштуватися на радіоламповий завод чи на «Ватру», а «Ватра» нині знаєш яка, ого, всесоюзного значення, їхні світильники всюди відомі. У сраці я бачив радіоламповий і «Ватру»! У сраці! Я запротестував через те, що в той технікум їхати треба аж на околицю Тернополя, півдня хуяриш туди, а потім півдня назад. Тоді матір вчепилася до мене з бурсами. «Поступай удев'яте училище, воно під самим носом». Але 9–а бурса мене давно кумарила, як і 1–а, бо в них погані спеціальності: будівельники, муляри та інша біда, це для плугів із колгоспів. Бажання поступити в 2–у бурсу виникло несподівано. Мати поговорила з сусідкою, син якої вчився у цьому училищі, й накинулася на мене, синок, після закінчення будеш працювати на текстильному комбінаті, а там у майстрів знаєш які зарплати високі, ого–ого, а ше коли станеш начальником… я за тебе буду спокійна. Я погодився через те, що в тій бурсі тільки дві групи хлопців — електрики та слюсарі–ремонтники, а все решта — кобіти. Лафа. Так я поступив на слюсаря–ремонтника текстильного обладнання.

На суспільство й людину я не піду. Дідок, який викладає, ні хєра не бачить і не чує, а тому один із пацанів за час переклички, як ми це зазвичай робимо, вигукне моє прізвище, і викладач мене не відмітить. Виходжу на зупинці біля гастроному й завертаю у двір хрущовки–п'ятиповерхівки біля нашого навчального корпусу з майстернями, тут ми проводимо більшість часу: граємо в карти, тріпаємо язиками, куримо, п'ємо пиво або просто сидимо на лавці. На нас деколи скоса поглядають мешканці будинку, їхні невдоволені обличчя, особливо дідів і бабусь, можна помітити у вікнах, але ми на них не звертаємо уваги, оскільки не ламаємо замків у гаражах, про що ті переживають, не грабуємо їхні підвали і нікого не чіпаємо. Тут ми просто прогулюємо пари. У дворику бачу самотнього Коновала, він на мене не дивиться, сидить на гойдалці, затягується цигаркою і задумано випускає дим. Вітаюся. Він каже, що всі наші пішли на пару, хвилин десять тому, нам замінили суспільство й людину на іноземну мову, дідок захворів.