Кришталеві дороги, стр. 33

Сергій з Галею вступили до автодорожнього інституту. Почали вчитися. Кінчили три курси, перейшли на четвертий. І за весь цей час між ними і хмаринка не пробігла. Жилося важкувато — і їй, і йому, — та їх підтримувала надія на краще майбутнє. Вони вже домовилися: одружаться, як тільки перейдуть на п’ятий курс, — щоб не було мороки з призначенням на роботу. Видавалося: ніщо в світі не може зруйнувати їхньої любові… І все ж її було зруйновано.

Понад три з половиною роки Сергій не бачив Марата Кандиби, та й не шкодував з цього приводу. Переказували друзі, що вступив Марат у військове училище, що приїздив у відпустку — енергійний і звабний; що змінився в кращий бік, — навіть не впізнати. Не вірив у таку зміну Сергій, бо знав Марата краще, аніж будь-хто.

І ось якось перед Жовтневими святами Марат Кандиба завітав до студентського гуртожитку автодорожнього інституту і своєю появою викликав справжній фурор. І без того вродливий, він у новісінькій формі лейтенанта авіації був справжнім красенем. А якщо зважити, що це було невдовзі після запуску першого в світі радянського штучного супутника, коли перед юнацтвом розкрилася запаморочлива за своєю дерзновенністю можливість виходу людства у космос, можна було зрозуміти бідолашних інститутських дівчат, які побачили такого хлопця!

Дівчат Сергій, звичайно, зрозумів зразу… та от не розумів, що скоїлося з Галею. Чомусь нервує, не знаходить собі місця, пропонує то те, то інше.

Відтоді Марат став частим гостем у гуртожитку: його частина була недалеко від Києва, отож візити не забирали багато часу. Так, він змінився: став стриманіший, мужніший. Тактовніший… І підступніший. Сергій це бачив, а Галя, мабуть, ні. Вона вже нудилася, коли Марата довго не було.

Якось опівночі Марат запропонував гайнути на лижну прогулянку, — ніч, мовляв, надзвичайно чудова! І саме Галя, — розсудлива Галя, яка не терпіла лиж, — першою схопилася за цю пропозицію.

Ніч була й справді прекрасна, — залита зеленкуватим місячним промінням, оздоблена казковими візерунками інею. Галя реготала, пустувала, вимагала їхати все далі й далі…

Сергій не впізнавав коханої: вона була як п’яна.

— Що з тобою, Галю? — запитав він, коли Марат вирвався вперед, а дівчина спіткнулась і впала, регочучи.

— Що зі мною?.. — вона різко урвала сміх, провела рукою по чолі. — Нічого. Просто дуже хороша ніч.

Галя знітилася після цього, немов Сергієві слова впали на її душу важким тягарем. Почала скаржитися на втому. На зворотному шляху не гасала заметами, а йшла мовчазна й засмучена, притискуючись до Сергія.

Вона вже боролася з собою. Боролася з тим неконтрольованим почуттям, з хворобою, яка може бути водночас і страшною, і привабливою і проти якої ліків нема.

Симптоми цього нездужання Сергій помітив уже давно. Але що він міг зробити? Перешкодити її зустрічам з Маратом?.. Це буде тільки на гірше. А вона ж не знає, що становить собою Марат Кандиба насправді. Розповісти їй усе?.. Він довго не наважувався. Потім розповів… та й пошкодував про це.

Сліпе кохання вороже ставиться до всього, що намагається його пригасити. Найпереконливіші докази збігають марно, бо їх пропускають повз вуха. Тільки згодом, коли минає радісне сп’яніння і настає важке похмілля, доходить до свідомості людини те, на що вона мала б звернути увагу давно.

Мовчки, байдуже вислухала Галя пристрасний монолог Сергія. Кивнула головою на прощання та й пішла. А наступного ранку він одержав від неї коротеньку записку: “Пробач за все. Прощай. Цілую востаннє. Галя”.

Наступного вечора Марат Кандиба прийшов, наче нічого не сталося. Він мило жартував, розповідав цікаві історії. А вибравши момент, коли довкола зібралося чимало студентів, запитав Сергія:

— Ну, як тобі сподобався наслідок учорашнього матчу? Я ж казав, що наші завжди і скрізь виграють!

Невинна фраза, — кожен з присутніх міг би заприсягтися, що йдеться про вчорашнє хокейне змагання. І тільки двоє розуміли смисл кожної крихітної паузи, кожного наголосу в словах. Яким зловтішним торжеством було пронизано оте “Наші завжди і скрізь”!

І Сергій не витримав. Він, чемпіон-самбіст спортивного товариства “Буревісник”, сипонув по прекрасному обличчю лейтенанта авіації Марата Кандиби таким градом ударів, що коли б його не скрутили — міг би вбити.

Ну, а потім — виключення з комсомолу, вигнання з інституту. І — несподіваний візит Марата Кандиби.

Сергій збирав свої речі, коли раптом відчинилися двері. Зайшов Марат. Сам один. З пов’язкою на голові. Не вітаючись, сів на стілець. Сказав:

— Можеш знову полізти з кулаками, але це покаже тільки твою слабість. Отож слухай. Говоримо з тобою востаннє. За все попереднє ми з тобою квити. Один-один. Чи нуль-нуль, якщо хочеш. А на майбутнє — знай: одержуй виклик на двобій на все життя. Коли надходитиме остання хвилина — визнаємо чесно, хто переміг. Згоден?

Сергій не відповів. Він і далі складав собі речі, наче й не чув.

— Ідеться більше аніж про звичайне самолюбство. Йдеться про головну життєву концепцію. Я став льотчиком, бо вважаю, що дужий мужчина мусить обирати героїчну професію. Я стану космонавтом, і моє ім’я прогримить на весь світ. Ти станеш інженером-шляхобудівником, длубатимешся в землі. Ми обидва вибрали свій шлях самі. І якщо я позаздрю тобі хоч раз у житті — слово честі, прийду і скажу: ти переміг!

І знову промовчав Сергій, хоч у душі вирувала буря.

— Мовчанка — ознака згоди. Ну, то що ж — прощавай, піду!.. До зустрічі в майбутньому!

Виходячи з кімнати, кинув недбало:

— Можеш не пакуватися: тебе поновили в інституті. Я взяв усю вину на себе.

— Втішайся з похвали: правильно зробив.

— Я зацікавлений, щоб ти одержав диплом інженера-шляхобудівника!

Так, Сергія Альошина було поновлено в інституті і в лавах комсомолу. Звичайно, частково допомогла дуже дипломатично й розумно складена заява лейтенанта Кандиби, та найбільше зусиль доклала Галя. Дещо охолонувши, комсомольці проаналізували ситуацію дбайливіше, поглянули на скандальну подію іншими очима. Але Сергій учитися в автодорожньому вже не міг. Незабаром він перейшов до політехнічного, на другий курс; виїхала до Харкова і Галя Таран. їхні шляхи розійшлись назавжди. Їх розлучив “друг”.

І ось знову якийсь “невідомий друг” застерігає… О, недарма ж говориться: боронь боже від “друзів”, а з ворогами я й сам упораюсь!

^{РОЗДІЛ XV}

“ЦІКАВИЙ ДУРНИК” СКЛАДАЄ ЗБРОЮ

Звичайно ж, Сергій не розповів лаборантові про анонімки та провокаційні фотографії, але навіть повідомлення про викрадення фотокопій лабораторного журналу та уламка кристамуліту вистачило, щоб Петро Іванович поліз до кишені по валідол. Старий розумів: хоч Альошин звіряється на нього повністю і не закине йому лихих намірів, та все ж їх у лабораторії тільки двоє. Рано чи пізно, а Сергієві таки спаде на думку, що лаборант через свою неуважність чи не замкнув коли-небудь двері після роботи, чи якимсь чином, сам того не підозрюючи, розкрив комусь шифр цифрового замка. Ні того, ні іншого статися не могло, це Петро Іванович знав абсолютно точно. Та все ж сама можливість такого припущення пригнічувала його і ображала.

— То що ж робити, Сергію Михайловичу? — запитав старий розпачливо.

— Та що ж, Петре Івановичу, — відповів Сергій, зітхнувши. — Спробуємо ще раз стати “дурниками”. Хоч, щиро кажучи, я відчуваю, що мені бракує для цього розуму.

Він знав, що справа не в розумовому рівні, а в тому, що на “симпозіум цікавих дурників” має зібратися хоча б з десять чоловік; що потрібен відповідний загальний настрій, коли оті “нісенітниці” народжуються легко й свавільно, не контрольовані логікою. Тільки в такому разі дозволено сподіватися на змістовність хоч будь-якого з парадоксальних тверджень. А плескати з серйозним виглядом вимучені ціною довгих роздумів справжні дурниці може хіба дурень у прямому значенні цього слова.

Їхня перша спроба скористатися з “методу цікавого дурника” зазнала невдачі. В справі про зникнення платинового тигелька пацюки були реабілітовані повністю: в залізобетонній підлозі лабораторії не те що нори, а навіть крихітної щілини не було. А після найретельнішого дослідження всіх шаф, шухляд і щонайменших закапелків, де міг би знайтися — і не знайшовся — отой тигельок, справді, лишалося висувати вже зовсім безглузді припущення про можливість пересування предметів силою волі чи про здатність злодія проникати крізь стіни.