Кришталеві дороги, стр. 23

Ще піднімаючи гаманець, Віктор відчув, що це — зовсім не його річ: замість потертого капшука з грубими металевими застібками він одержав справжній мистецький утвір з тонкого сап’яну, модної форми, з перламутровими кнопками.

“От тобі й маєш! — розгублено подумав хлопець. — Ще скажуть, що вкрав!”

Його власний гаманець лишився в машині, звичайно. В ньому п’ятдесят карбованців, — біс із ними. Але ж там лежить і перепустка!.. Все, хлопче. Вважай, що ти вже спіймався! Отож тобі сьогодні й було так негаразд на душі! Існує тільки одна можливість викрутитися: негайно мчати до Зоряного провулка, може, вдасться зустріти Будку.

Віктор занепокоєно озирнувся круг себе. Куди його чорти занесли — невідомо. Скидається, ніби це Сирець. А може, Нивки?.. І як вибиратися звідси о другій годині ночі? Тільки на таксі.

Він шарнув по кишенях. Ні копійки! Наважився зазирнути в чужий гаманець — позичить звідти, а потім віддасть.

В першому відділенні було три десятки і якийсь чудний металевий карбованець. Віктор підійшов ближче до ліхтаря, придивився пильніше. Здивовано знизав плечима: то не карбованець, а долар. Стривай, а що ж у другому відділенні?.. О, та тут значно цікавіші речі: кілька металевих футлярчиків завбільшки з сигарету, якісь камінчики, загорнені в прозору пластмасу… і чотири мініатюрні фотокасетки.

Він зняв кришечку одного з футлярчиків. Звідти визирнув кінчик скляної ампулки. Покрутив у руках касетку — приплескуватий чорний циліндрик заввишки з сантиметр. Трошки дужче витяг з щілинки хвостик фотоплівки. Похапливо закрив гаманець і запхнув до кишені.

Звісно ж, найвірогідніше було б припустити, що нічого підозрілого в цьому гаманцеві немає, що ці ампули і касетки належать скажімо, лікареві, який захоплюється фотографією, або фотографові-фахівцеві, який змушений завжди носити з собою ліки. А долар — просто як дивина. Але коли людині ще неповних дев’ятнадцять, та до того ж і уява в неї буйна, насамперед думається про шпигунів.

“Що ж робити? — гарячково міркував хлопець. — Передати цей гаманець куди слід?.. Але як поясниш, де взяв його?.. Ну, та гаразд, можна буде викрутитися. А от свій гаманець треба виручати негайно, бо інакше і вся справа провалиться, і халепу матимеш таку, що й не здихаєшся”.

Йому пощастило: трапилося вільне таксі, яке домчало його до Зоряного провулка за п’ятнадцять хвилин. І майже зразу ж по тому під’їхала чорна “Волга”, № 40–14. Загальмувала.

— Що сталося, Вітько? — злякано прошепотів Будка. — Шухер зчинився?

— Та ні, все гаразд. Дай-но я пошукаю ключі від хати. Мабуть, також випали.

— Тьфу, роззява! Шукай, тільки швидше!

Віктор шарнув на сидінні. Ось він, нещасний гаманець, — у самісінькому куточку був.

— Є!.. Паняй, Будко!

Поставили машину на місце, замкнули її, якийсь час постежили здалеку, чи не підійде хто до неї та чи не назирає за ними якийсь випадковий свідок, а потім розійшлися по домівках. Про свою знахідку Віктор навіть не натякнув.

Мати, як завжди, нагримала на нього, а він сьогодні тільки махнув рукою, не огризаючись. Сяк-так повечеряв, пішов до своєї кімнати, замкнувся зсередини, сів до столу і поклав перед собою таємничий гаманець.

Настрій у хлопця був урочистий і похмурий. Серце калатало, мов скажене (“Стукало енергійно й сильно!”). По спині перебігав морозець.

Він відчував себе зараз майже слідчим, який натрапив на ниточку, що веде до клубка страшних злочинів. І поводив себе саме так, як і годиться поводитися досвідченому детективу: переписав номери та серії радянських грошових знаків у кількості трьох штук (правда, одна десятка була з його власного гаманця, бо “оригінал” довелося розміняти в таксиста), з побільшувальним склом у руках глибокодумно дослідив долар (на якому не виявилося ніяких потаємних значків) та всі три ампулки з прозорою рідиною (теж без позначок). Пильно оглянув камінчики. Коли б це були самоцвіти, вони, мабуть, зацікавили б його менше. А то навіщо б, сказати, кожен з цих камінчиків, схожих на уламки напівпрозорого сіро-зеленого високовольтного ізолятора, загорнений у пластмасову плівку окремо? Але найдужче його увагу привернули, звичайно ж, касетки з фотоплівкою. Вона була вузенька, майже як магнітофонна. Блакитнувато-сіра на колір. Мабуть, експонована, якщо судити з заломлених хвостиків. Видавалося, що на цій плівці якийсь мерзенний ворог радянського ладу зафіксував наші найважливіші таємниці, — може, навіть креслення стратегічних ракет!

Віктора кидало то в жар, то в холод. Як кіт на сало, поглядав він на оці касетки. Йому нестерпно кортіло проявити хоча б одну з них, дізнатися, що в ній. Якщо звичайні побутові знімки — все гаразд; тим чи іншим чином можна буде повернути власникові, разом з гаманцем. А якщо ні…

Найдужче його бентежила можливість зіпсувати плівку, адже невідомо, якими хімікатами її слід обробляти. Та все ж після довгого вагання він наважився. Розвів проявник та фіксаж, у абсолютній темряві заклав плівку в бачок, проявляв, промивав та фіксував її, побожно дотримуючись всіх правил та настанов. І аж коли збігли всі визначені терміни, тамуючи подих, витяг котушку з бачка.

Ура! Проявлено нормально — кадрики проступають чітко й контрастно!

Але коли Віктор поглянув на мокру плівку крізь побільшувальне скло, йому стало по-справжньому моторошно. Ні, не побутові сценки було зафіксовано на цих кадриках, а тільки незліченні ряди цифр та безглуздий набір літер! Все ясно: він таки справді схопився за кінчик неймовірно важливої ниточки.

Як описувалося в пригодницьких романах, герой у такому стані ніяк не міг заснути, чекаючи наближення ранку. Отож і Віктор Марченко раз по раз поглядав на годинник, урочисто обмірковуючи план подальших дій… та і незчувся, як заснув, схилившись на стіл. А коли прокинувся — аж за голову схопився: лишенько, та вже дев’ята!.. Він вискочив з дому, навіть не поснідавши.

А через півгодини по тому він сидів біля столу у великому кабінеті одного з будинків міста Києва і похапливо переказував уважній людині в цивільному всі свої міркування. Тільки в одному погрішив Вітя Марченко проти істини: сказав, що знайшов цей гаманець поруч “Волги” № 40–14 біля будинку № 6 у провулку Зоряному.

^{РОЗДІЛ XI}

ФАКТИ ТЕЖ МОЖУТЬ БРЕХАТИ

Доктор Курт Гешке вперше в житті напився. Напився до такого стану, що навіть не пам’ятав, де був, що робив. Він прийшов до тями на канапі в своєму “люксі”, коли вже сонце підбилося височенько, — одягнутий, з важкою головою і невиразним усвідомленням того, що вчора вночі накоїв якихось непоправних дурниць. Тьмяно пригадувалося, що він обіймався та цілувався з якимось рудобородим, доводив йому, що не всі німці погані і не всі росіяни хороші, та все одно воювати не слід… Потім кудись їздили… Довго… Ще щось пили та їли… Потім невідомо звідки з’явилася Катрін… Так, так, її зелені очі були зовсім близько від його очей; вона щось говорила, посміхаючись… То де ж і як він з нею зустрівся?

“Стривай, а чи хоч цілі документи?” — Курт хапнувся за кишеню піджака. Бумажник є, всі папери й гроші на місці. А де ж гаманець?

Гаманця не було. Курт ще раз перевірив кишені, зазирнув під канапу, під ліжко, оглянув шухляди й шафи, переворушив чемодана — нема! Власне, в гаманці тому була якась дрібниця, карбованців тридцять, не більше. І все ж чомусь стало неприємно: він досі пишався, що його ніхто ніколи не пограбував і не обікрав. Мабуть, спокусився отой рудобородий. Ну, та хай йому біс! Адже не підеш скаржитися представникам Радянської влади, бо сам був п’яний, як свиня! Добре, хоч обійшлося тільки на цьому.

Але крізь оці розсудливі міркування пробивався невиразний неспокій. Дуже тьмяно Куртові пригадувалося, що він чи комусь дав, чи від когось одержав папірець, на якому було написано щось дуже важливе. І пообіцяв зробити якусь послугу… Яку?.. Кому?

Несподівано задзвонив телефон. Хто б це міг бути? Чи не отой рудобородий?