“Галатея”, стр. 4
— Кнопка! — вигукнув я. — Кнопка!
Поглянули б ви тієї миті на американця! Його обличчя враз стало попелястим, він за один стрибок опинився біля столу, схопив у оберемок чемодан і не оглядаючись побіг до дверей.
І тільки тепер він, а одночасно з ним і я, помітили, що дверей не існувало.
Так он як помстився Кребс перед смертю!.. Кімната немов одягнулася в сталевий панцир: простінки й вікна було затягнуто суцільними плитами.
Грюкнув чемодан об підлогу. Посипалися папери. Американець кинувся назад, але скриньки на стіні побоявся торкнутись; знову побіг до колишніх дверей, почав грюкати ногами й руками в метал.
— Не нервуйте! — сказав я зловтішно. — Старий людожер був, мабуть, непоганим конструктором. Ваші клопоти даремні: за годину ви перетворитесь на атоми. Чи не треба вам духівника?.. Без особливого бажання, але все одно можу вислухати звіт про ваші мерзенні справи.
Американець, певно, не чув мене. Він учепився в волосся руками і шепотів:
— Чорт забирай!.. Чорт забирай!.. — потім підбіг до мене й закричав: — Скажіть, ви — інженер?.. Так, так, знаю: інженер, та ще й фахівець, бо інакше б вас не послали сюди!.. Я вас розв’яжу зараз. Беріть собі всі креслення! Забирайте хоч увесь Крейцвальд! Зробіть тільки так, щоб ми вибралися звідси!
Він розплутував мотузки, що стягували моє тіло, але пістолета з рук не випускав.
— Тільки швидше, швидше! — майже благав він. — Лишилося мало часу… Я зараз випатраю сейф — може, пощастить знайти схему вмикання фугасів… Якщо знайду креслення “мислячої машини” — віддам вам, слово честі!
Щиро кажучи, я й сам стрімголов кинувся б до тієї скриньки з кнопками, бо таки неприємно знати, що десь з невблаганною точністю крутяться коліщата годинникового механізму, який ось-ось ввімкне струм у “пекельну машину”. Але я не квапився: гра не скінчилася, хоч козирі й потрапили до моїх рук.
Крім крихітного кишенькового ножа, що його дав мені Кларк, я не мав жодного інструмента, тому чимало поморочився навіть, аби витягти пристрій з футляра. Схеми, яка б пояснила що до чого, — не було. Але загалом я зрозумів: це — пристрій миттєвої дії. Натисни на кнопку, бодай легенько, — і щось десь ввімкнеться. А тоді вже хоч натискай, хоч не натискай — все одно. Отож, якщо годинниковий механізм “пекельної машини” почав працювати, порятунку нам немає.
Звісно ж, я не поділився цими думками з американцем. А той стояв поруч і шепотів:
— Ну, як?.. Ну, що?.. Чи вдасться щось зробити?
Я з поважним виглядом копирсався в складній схемі і багатозначно гмукав. А очі мої нишком оббігали кімнату: де б узяти якусь зброю?
На килимі я помітив стріляні пістолетні гільзи. Цілком машинально, за звичкою розвідника, полічив їх. Дев’ять… Дев’ять? Я мало не підскочив з радості: в обойму мого пістолета входить саме дев’ять набоїв; Кларк випустив їх усі, — отже, в його руках тепер не смертоносна зброя, а звичайний шматок металу!
— Мені потрібний якийсь важіль! Швидко! — скомандував я.
Кларк з усіх чотирьох кинувся на пошуки. А я вже помітив те, що було мені потрібно. Я згадав: на стіні кабінету висіла колекція старовинної зброї. Саме вона мала врятувати мені життя.
— Шпагу!.. Ні, не ту… Оту, що праворуч.
Кларк підозріло зиркнув на мене, але я гримнув:
— Швидше! — і він, тримаючи пістолет напоготові, простягнув мені вузький пружний клинок.
Скажу вам: ніколи доти я не тримав у руках шпагу, фехтувати не міг, і вигляд я мав, напевне, дуже кумедний. Але тоді мені було не до сміху.
— Ну, досить гратися! — сказав я, наставляючи проти його грудей вістря шпаги. — Лягайте!
Гадаю, вас не цікавить опис невеликої сутички, що відбулась між нами. Словом, легко поранений Кларк покірно ліг на підлогу і чемно дав зв’язати себе тими ж мотузками, якими раніше був зв’язаний я. Я таки переміг.
Вас цікавить, що діялося далі?.. А далі потяглися довжелезні години нестерпного чекання. Дорого дісталися вони мені — я тоді посивів. Усі мої зусилля вибратися з того каземату були марні, і ми з американцем сиділи там, як миші в пастці, аж доки лейтенант Мамиченко таки розшукав нас, а дивізійні слюсарі вирізали автогеном отвір у броньованих дверях.
На майора Кларка чекала прикра несподіванка: Радянська Армія перейшла в наступ на день раніше визначеного строку, і Крейцвальд одразу ж захопив наш повітряний десант.
Старий шкарбун Кребс не збрехав: уся територія дослідного інституту телемеханіки справді була замінована. І кнопки чорної скриньки справді вмикали спускові важельки “пекельних машин”.
Усе передбачив хижий садист. І машини його справді були бездоганні, як на той час. Не врахував він тільки дрібниці. Один його помічник, знаючи, що Крейцвальд незабаром потрапить до рук радянських солдатів, вимкнув струм у секретній мережі. Цим він врятував життя кільком десяткам людей у підземних майстернях, а також і мені.
Чоловік замовк, лукаво посміхаючись. Він знав, що на нього посиплеться злива запитань.
— А що з американцем? Його повісили? — вигукнув один з хлопчаків.
— А чи знайшли креслення “мислячої машини”? — запитав інший.
— А як дізналися, де ви є?
— А де тепер отой об’єкт “Ікс” — у американців?
Чоловік помовчав, тоді сказав:
— Американця ми передали союзному командуванню, а там були хапуги не кращі за Кларка. Ніхто його й пальцем не зачепив… Оце нещодавно ми зустрілися з ним у Лондоні. Він удав, що не впізнає мене…
Всі Кребсові папери, разом з його діючими моделями, ми передали у відповідні технічні інстанції. Тоді я не був фахівцем з автоматики і думав, що Кребс справді вигадав щось надзвичайне. Але коли після демобілізації я зацікавився цією справою, то… — чоловік посміхнувся, зневажливо махнув рукою. — Ми знайшли всі креслення й розрахунки Кребсової так званої “мислячої машини”. Як на той час, це було грандіозно: десять тисяч надмініатюрних радіолампочок, кілька десятків електродвигунів, п’ять дизельних турбогенераторів загальною потужністю вісімдесят тисяч кінських сил. Уся споруда, обладнана гусеницями, важила б сім тисяч тонн, коштувала б сотні мільйонів доларів, була б повільною, неповороткою і легковразливою… А “мислити”… Вона могла “мислити” хіба як друкарська машинка чи арифмометр — тільки дуже складної конструкції… Кребс пішов хибним шляхом. Але він, безперечно, був обдарованим конструктором: адже його автомати побудовані ще до того, як народилась кібернетика…
Чоловік замовк. А в оксамитово-чорному небі над лісом, над луками, над усією планетою, повільно пливла яскрава зірочка — свідчення безмежної сили людського розуму.
Пролісок
Море кипіло.
Ще годину тому воно лагідно лизало похмурі скелясті береги, неголосно мурчало, знічев’я перемиваючи камінці, хизувалося багряною смугою, що пролягла через нього аж ген до призахідного сонця. То було мирне, щире море — зовсім не таке, яким його звикли бачити на північно-західному узбережжі Норвегії.
Та ось наповзли сутінки, і море занудьгувало. М’яко, мов кицька лапкою, воно штовхнуло гранітні скелі, ніби запрошуючи побавитися вкупі, потанцювати під музику шквалу, який котився з півночі. Потім, ображене, випустило пазури, почало дряпати берег чимраз дужче і, зрештою, скаженіючи, полізло вперед, на штурм кам’яних фортець.
Отут в Нурлані — одній з північних областей Норвегії — вітер з моря приносить узимку тепло й дощі. Та цього разу шторм примчав, певно, з боку крижаної Гренландії. Він сипонув сухого снігу, застугонів над голими скелями, шугнув уздовж фіордів, вишукуючи все, що можна заморозити, придушити, скинути геть у прірву. Ось він учепився в якусь постать на крутому схилі фіорду, штурнув її і покотив до моря.