“Галатея”, стр. 36

Продана душа

— Зачекайте!.. Хвилиночку!

Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:

— Ну?!

— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.

— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!

— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?

— Гаразд, — погодився Боб, м’якшаючи. — Тільки знай, що в мене три доби й ріски в роті не було.

— Не було й ріски — з’їси три миски! — реготав товстунець і тицьнув пальцем у запалий живіт Боба. — Інженер?

— Самогубець-невдаха.

— А перед тим?

— Збирач недокурків та шукач недоїдків.

— О, та тобі ще зарано стрибати в Іст-Рівер! В тебе ж іще збереглося почуття гумору!

— Заощаджував на скрутний час.

Отак розпатякуючи, вони йшли довжелезним Бруклінським мостом, і з кожним кроком у Боба Керроуна світлішало на душі й легшало на серці. Справді, навіщо поспішати на той світ? Скрутно, сутужно, неймовірно тяжко, та все ж — живеш. Дихаєш. Мислиш. Мрієш. Сподіваєшся… А там — нічого. Одна хвилина огидливої агонії, коли все єство одчайдушно чіплятиметься за згасаючу свідомість, а потім безмежне Ніщо… Та хай йому біс!

А коли Боб ум’яв здоровенний біфштекс та вихилив дві чарчини віскі — світ взагалі засяяв усіма барвами веселки.

— Ти — хороший хлопець, Джо! — реготав він, ляскаючи по черевцю свого рятівника. — Хороший!

— Не хороший, а чу-дес-ний!.. — товстунець теж реготав і наливав ще. — Стривай, якої ти заспіваєш, коли я тебе ще й на роботу влаштую!.. Адже ти інженер, кажеш?

— Інженер, асенізатор, перекладач, радист, токар, перукар, вчитель, сапер… Мало?.. А ще можу…

— О, о, о!.. Досить! Цілком досить! Саме те, що потрібно!.. Я тебе, дорогенький мій, кілька місяців шукаю!.. Тільки…

— Ой Джо, не вимовляй оте “тільки”!.. Ну, що — “тільки”?.. Впораюся з якою завгодно роботою!.. Ти знаєш, хто я? Боб Керроун?.. Та ні, зовсім ні! Це мене тут так перехрестили… Бо-рис Ко-ро-він!.. Зрозумів?.. Росіянин!.. Боїшся росіян?.. Росіяни все можуть!.. Кажи — боїшся?

— Любенький мій, дорогенький мій! Не боюсь, а — люблю! Хай хоч і до ФБР потягнуть — люблю!.. Так вип’ємо ж за Росію!

— За Росію?.. — Борис Коровін насупився, пхикнув. — Ні!.. Вип’ємо за росіян!.. Хай живуть так звані “переміщені особи”!

— Хай живуть! — охоче підхопив товстунець. — Та ще хай до-обре живуть!.. Будьмо!

Мабуть, саме ця чарка була зайвою, бо що відбувалося далі — Борис не запам’ятав.

Наступного ранку він прокинувся на топ-чані в зовсім незнайомій квартирі. Довго й тупо пригадував події минулого вечора. В голові гуло, шлунок вивертало, на душі було важко й огидно.

— Ну, прочухався? — товстунець моргнув йому, посміхнувся. — Добряче врізали ми з тобою вчора!.. Вмивайся та похмелимось, а то душа палає!

Борис підвівся на топчані, пошукав очима, його лахміття ніде не було.

— Свій фрак шукаєш?.. Гай-гай, нема… Вкрали! — товстунець підійшов до шафи, подлубався там, шпурнув на топчан купу одягу. — Бери!.. Собі купував, та бач — черевце виросло.

— Дякую… — Борис був зовсім збентежений. Ну, хай учора товстунець Джо нагодував і напоїв його з філантропічних міркувань. Але одяг… Тут пахне десятками доларів, а якщо судити з обстановки кімнати, Джо аж ніяк не мільйонер… Ні, тут щось не те!

“Щось не те! — повторив він подумки, коли почав одягатися після ванни. — Якщо незнайома людина простягає до тебе обійми — пильнуй кишені!”

Про свої кишені Борис міг не турбуватися — вони були порожні. А от те, що Джо збрехав, — непокоїло: цей новісінький одяг модного крою йому не належав ніколи… То що ж криється за такою підозрілою щедрістю?.. В Америці ніхто й не чхне задарма.

— Ну, чи довго ти там? — гукнув з-за дверей товстунець.

— Кінчаю… — Борис підійшов до люстра, обсмикнув на собі піджак. Як улитий! І — сто чортів! — надає зовсім іншого вигляду! Худорлявий — так це нічого. Сиві скроні — так зараз це навіть модно!.. Словом — хай живе!

Коли він вийшов з ванної, товстунець Джо сплеснув у долоні:

— Любенький мій, та ти ж — фігура!.. Ні, ні, я не шкодую, що стримав тебе вчора від купання в Іст-Рівері!.. Ти таки зробиш свій бізнес, великий бізнес!.. Запевняю: тебе візьмуть обов’язково!

— Куди візьмуть?

— Побачиш! — загадково посміхнувся товстунець. — Ось поснідаємо та й подамося.

— Попереджаю тебе, Джо: ні шпигуном, ні диверсантом я не стану. З мене досить.

— Любенький мій, про це не буде й мови!

— Тоді — гаразд.

Чверть віку перебування на чужині навчили Бориса Коровіна нічому не дивуватись і всього остерігатися. Прискорювати хід подій немає ніякого сенсу: за кожним, здавалося б, незбагненним фактом кінець кінцем криється великий чи дрібний бізнес, і треба тільки не дати себе обшахраювати. Отож Борис майже заспокоївся, цілком логічно визначивши, що сьогоднішній сніданок значно важливіший за завтрашній клопіт.

Вони добряче попоїли, але випили мало: Боб Керроун мав стати перед майбутнім шефом з ясною головою.

— Ну, поїхали! — сказав товстунець.

Дорогою Борис ще раз спробував випитати, куди вони їдуть та на яку роботу слід сподіватись, однак Джо тільки багатозначно посміхався у відповідь.

Чи то й справді дорога була така заплутана, чи Джо петляв навмисне, але Борис зовсім утратив орієнтацію. Вони їхали вже кілька годин, а й досі перебували в межах Великого Нью-Йорка. Та ось, нарешті, драндулет зупинився біля довжелезного приземкуватого будинку з скла і металу. Коровін прочитав вивіску над входом і легенько свиснув: “Ю.С. Роботс Інкорпорейтед”! Фірма, яка захопила в свої руки всю кібернетичну промисловість Сполучених Штатів!.. Кепська справа!

Неспокій, що охопив його, мав уже зовсім іншу базу. Борис Коровін збрехав про звання інженера. Його спеціальна освіта увірвалася після закінчення третього курсу, в 1941 році. Інженером він назвався уже тут, в Америці, і ладен був називатися навіть чортом, аби заробити на шматок хліба. Голод — енергійний стимулятор: Боб Керроун таки непогано справлявся з роботою… якщо її вдавалося знайти. Але досі від нього вимагалося тільки одне: дати фірмі зиск. Промисловцям наплювати, чи має містер Керроун диплом та чи вміє розв’язувати інтегральні рівняння. А в “Роботс Інкорпорейтед” на шармака не пролізеш…

Борис уже намірився чесно зізнатися товстунцеві про своє самозванство, аж той випередив його:

— Так ось, Боб… Тебе прийме сам шеф, містер Хілл… Дуже прошу: на всі його запитання відповідай тільки правду!.. Може, буде неприємно, прикро, соромно, але благаю — не бреши навіть у дрібницях!.. І знай: якщо тебе й не візьмуть, все одно ти за кожну відповідь одержиш долар. Зрозумів?

— Цілком. З дитинства люблю щедрих сповідачів!

— Гаразд.

На них уже чекали. Мовчазний чолов’яга у вестибюлі потиснув обом руки, запросив до ліфта. На якомусь надцятому поверсі повів довжелезним коридором, зупинився перед масивними дверима:

— Прошу!

Коровін одчинив їх і нерішуче став на порозі.

Кабінет був величезний. Уздовж його лівої суцільноскляної стіни середньовічними лицарями виструнчилися людиноподібні рекламні роботи, по праву руч гарячково мерехтіли міріади кольорових вогників індикаторного табло електронно-обчислювальної машини. А просто перед ним, десь далеко-далеко, темніла постать чоловіка за столом.