“Галатея”, стр. 28

Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.

Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, підіймались кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе сине небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.

Я знав: це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.

На мить у мені ворухнувся дивний спогад: здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…

Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Галатея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.

Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце видавалось чорним: саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатись більше не варто.

Але то було наяву, а “Галатея” перекрутила все по-іншому.

…Я озирнувся і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, посміхнулася до мене, простягла руки.

А я все дивився й дивився на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь, незнані навіть для мене, подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ оцієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!

Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію Космосу, то там хоч ішлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов, її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку, і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.

Справді, що робить одну чи одного наймилішими, найдорожчими у світі, заради якого людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і ладна віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього? Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?

Я недарма запитую про це. Я намагаюсь зрозуміти дію “Галатеї”. Зрозуміти, щоб іще раз застерегти: створювані нею міражі у стократ сильніші за реальні сприйняття. Я й досі відчуваю смак губів і запах Галиного волосся, хоч ніколи не цілував її насправді; мною й досі володіє запаморочлива скорбота за втраченим почуттям незміряної і невичерпної любові… якої в дійсності не було. Але що з того? Вона живе в мені, і відтепер знаю: навіть якби я лишився живий, то не зміг би вже покохати ні одну жінку, бо жодна реальна жінка не зможе піднятись до рівня мрії.

І все-таки я спробую ще раз відновити в собі оту повінь почуттів. Марево кличе мене, манить, як струмок у хвилину нестерпної спраги.

Яку любов подарувала мені “Галатея”?.. Безмежну. Безкраю. Невичерпну. Вона вмістила у собі все — від тваринного реготу пітекантропа до натхнення творця музичної симфонії. Саме так я тільки й можу визначити: в мені одному ніби з’єдналися воєдино міліарди кохань тих, хто жив і хто ще житиме на Землі. Чи була вона світлою, ота моя феєрична любов? Ні, вона була як райдуга — від найчорніших спалахів лютих ревнощів, аж до рожевої глупоти; в мені жили Ромео і Отелло, раб і Цезар, Дон-Кіхот і Дон-Жуан; я був здатний і вбити свою кохану, і віддати за неї життя. Здавалося б, до кого мені ревнувати, якщо я найсильніший, найкрасивіший, найрозумніший? А я ревнував її до сонячних променів, що пестили її золотаву шкіру; до вітерця, який шарпав її сукню; ревнував її до самої неї, якщо вона замислювалась хоч на мить. Але то були легкоплинні напади люті, — мабуть, просто необхідні в коханні, щоб після них радість і піднесеність були ще яскравішими.

Я кінчаю. Мене кличе до себе солодке забуття, непоборна отрута. Мені дедалі важче стримувати себе. А я ж повинен розповісти все до кінця.

Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше ввімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не, хочу я й їсти: тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я не хочу нічого. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне пекуче бажання тріпоче у мене в грудях: швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!

Я ще тримаюсь, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.

Автомат щойно повідомив мене: запас мезоніту вичерпано. Це значить, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль, я не набрав і десятої частки міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій ВЛ-3 ще міг би стати в пригоді людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.

“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Лева Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять чи й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзновенніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфи Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; я “перетворювався” на мешканців інших світів і на первісних ящерів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Беру ці слова в лапки лише для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це — страшно.

Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн та всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!

Прощавайте!

Довічні муки пекла

Земля не відповідала. Мовчали Венера й Плутон, Марс і Меркурій. Тільки ледь чутні сигнали маяків астероідної смуги свідчили, що апаратура працює нормально. Та саме це й показувало, що слід облишити безрезультатні спроби, бо аварійному лазерові не вистачає потужності. І все ж Кім уперто не кидав апаратної, сподіваючись на неймовірний випадок влучання скерованого променя в якийсь із рефлекторів інформаційних центрів Сонячної системи.

Нічого страшного, власне, не сталося: в п’ятому сторіччі Атомної ери зорельоти безвісти не зникають. Звичайно ж, ще дві доби тому, коли на “Сіріусі” зненацька вийшла з ладу станція далекого зв’язку, Головний Кібер астероїдного кільця дав наказ автоматам безпеки взяти корабель під найпильніший нагляд, і зараз навздогін йому мчить швидкісний зореліт рятувальної служби. Але в тому-то й справа, що рятувальники не знайдуть “Сіріуса” на заздалегідь прокладеній траєкторії. Трапилась безглузда, незбагненна пригода: кіберштурман зорельота, бездоганна електронно-обчислювальна злагода, що орієнтується за найскладніших обставин цілком самостійно і скоряється тільки Головним Кіберам відповідних зон польоту, раптом свавільно ухилився від заданого курсу, скерував “Сіріус” до забороненої астероїдної смуги і посадив його на велетенську мертву кам’яну брилу. Кім не міг перешкодити цьому: телепні з Астроцентру таки добилися затвердження закону про так звану “абсолютну безпеку”, згідно якого в критичну мить усе управління зорельотом беруть на себе кібернетичні пристрої, бо людина, мовляв, при такій ситуації конкурувати з машиною не може.