“Галатея”, стр. 24

Різкий дзвінок, що пролунав у апаратній, примусив здригнутися найвразливіших, сипонув морозом по спинах. Отже, зараз, зараз…

Ввімкнувся метроном. Зазвучав сухий, байдужий голос автомата:

— Десять… дев’ять. вісім…

А коли пролунало — “нуль!” — з чаші радіотелескопа навскоси до обрію вирвався сніп полум’я. І чийсь тривожний голос: “Що це?” — завис у темряві апаратної, розсипався на безліч повторень у мозкові кожного.

Що? Але хіба зараз можна відповісти на це питання? Радіохвиль, звичайно, не видно. Та цього разу потік енергії такий могутній, що, мабуть, в атомах повітря відбуваються якісь невідомі досі процеси: воно сяє, вилискує, немов пружний напівпрозорий стовп.

Сто секунд… Та й швидко ж збігли вони!.. Ось уже й вдруге автомат вимовив: “Нуль!”; ось уже рука професора Чухрая намацала вимикач, щоб увімкнути світло в апаратній… Але він затримався, занепокоєний: чому не гасне світний стовп над радіотелескопом? Післясвітіння йонізованих газів? Ні, тут щось не те… Не те.

Чухрай відчув легке запаморочення голови. З його свідомістю коїлося щось дивне: він тямив, хто він і де він, а водночас усе розпливалось довкола; розпливалось і зникало, поступаючись безмежній порожнечі… Ось здалеку лине чийсь голос; він бринить невідомо де, невідомо як, але його чути дедалі дужче: “Вітаємо вас, брати по Розуму! Вітаємо з виходом у Великий Космос!

Чухрай схаменувся, опанував себе. Обвів очима апаратуру.

Галюцинація? Масовий психоз?.. Кілька десятків чоловік закам’яніли, прислухаючись до чогось нечутного! А по їхніх обличчях стрибають примхливі бліки од яскраво-блакитного стовпа над чашею радіотелескопа… в якому вже давним-давно нема ані ерга енергії!

Професор похопився, перемкнув радіотелескоп на приймання. Може, зараз на екрані вималюється обличчя мешканця далекого зоряного світу?

Але ні, не те, не те!.. Тьмяно вилискує екран, перебігають по ньому блискітки випадкових радіоперешкод… Отже, той пружний блакитний стовп, що уп’явся в чашу телескопа — зовсім не радіохвилі… Але що в такому разі?

“Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі!” — Стривай, стривай, хто це промовляє?.. Це — нонсенс, неможливо досягнути швидкості, більшої за швидкість світла!

“Гравітаційні хвилі поширюються в мільйон разів швидше, і для них не існує перепон!”

— Тьху, нісенітниця! — професор Чухрай ще раз струснув з себе дивне оціпеніння. Глянув на радіотелескоп. Стовп ясно-блакитного світла почав поступово тьмянішати. Ось зараз він погасне…

І професор зрозумів: ні, це була не галюцинація! Це й справді прокладено міст через безодню; люди далекої зоряної системи Простягнули руку своїм молодшим братам.

— Ну, любі… Ну, ще хоч трошки!..

І, наче відчувши благання професора Чух-рая, блакитний стовп на мить спалахнув з неймовірною яскравістю… і погас.

А у мозкові кожного, хто був у апаратній, ще довго бриніло:

— Будуйте гравітаційні приймачі!.. Хай щастить вам, люди!

Історія одного самогубства

Перед світанком 30 липня 1964 року Лі розв’язав заключну серію інтегральних рівнянь. Побудував остаточний графік розташування гравітаційних полів і з солодкою зловтіхою надрукував на стандартному бланку знаменний висновок: “ЗОРЯНА СИСТЕМА М-247 СКЛАДАЄТЬСЯ З ЦЕНТРАЛЬНОГО СВІТИЛА ТА ЧОТИРЬОХ СУПУТНИКІВ-ПЛАНЕТ, ЗА ДАНИМИ РАДІОСПЕКТРОСКОПІЧНОГО АНАЛІЗУ, НА ТРЕТІЙ ПЛАНЕТІ СИСТЕМИ ІСНУЮТЬ ПОТУЖНІ ДЖЕРЕЛА ЕЛЕКТРОМАГНІТНИХ КОЛИВАНЬ ШТУЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ”.

Цим завершувалась тривала суперечка Лі з його вчителем, професором Нікуліним, — суперечка, в якій професор, користуючись із свого становища, примушував учня працювати по двадцять три години на добу, висував дедалі нові заперечення, вимагав додаткових доказів — і ніяк не хотів визнавати своєї поразки. Але тепер йому вже нікуди поткнутись. Професор мав сумнів навіть щодо наявності планет у системі М-247, а Лі з абсолютною точністю довів, що на третій з цих планет існує Вищий Розум, який досяг стадії технічної цивілізації. Це — наукове відкриття, якому не скласти ціни!

Коли б можна було, Лі негайно викликав би професора Нікуліна в лабораторію. Однак турбувати учителя вночі суворо заказано, тому лишалося тріумфувати наодинці з самим собою.

І Лі тріумфував. Він відчував надзвичайне піднесення: його поступово охоплював той дивний стан, коли хотілося зітерти з пам’яті всі абсолютні константи, відкинути геть невблаганні закони логіки й фантазувати на повну потужність, не дбаючи про наукове обгрунтування таких красивих — і таких химерних! — марень.

Як і завжди в такому настрої, Лі замріявся про Великий Космос, про далекі зоряні світи. Здавалося б, у цьому нема нічого дивного, бо все своє недовге життя він працює в Астрофізичному інституті. Але його збуджувало щось набагато таємничіше й величніше, аніж наукові проблеми космогонії. [2] Довічно ув’язнений у чотирьох стінах лабораторії, слухняний раб та учень професора Нікуліна, Лі з недавнього часу надто боляче усвідомив усю принизливість свого становища. І саме відтоді змінилося його ставлення й до професора, і до невтомного веселуна аспіранта Мишка, і до всіх людей взагалі.

Дратувала тугодумність, кволість, забудькуватість людей. Розмовляти з ними — суцільна мука: в паузах між запитаннями та відповідями Лі встигав виконати кільканадцять тисяч арифметичних операцій, а людина все ще метикувала, перепитувала, не погоджуючись із загальновідомим.

Та й чого можна сподіватися взагалі від цих жалюгідних створінь? Найнезначніші зміни температури, тиску й складу повітря для них уже шкідливі, а часом навіть смертельно небезпечні; їхні електронно-обчислювальні машини, гучно названі “мозком”, побудовані на дуже недосконалому принципі й не мають перспектив дальшого розвитку. Так, люди кінець кінцем спромоглися створити “машинний розум”; саме їм завдячує своїм існуванням і Лі — самопрограмована електронно-обчислювальна машина вищого класу. Проте цей самий “машинний розум” на підставі цілком логічного аналізу й дійшов висновку, що людство вичерпало свої можливості, а тому повинно поступитися машинам.

Так думав Лі — машина, яка вперше усвідомила сама себе й ступила за межі чітко окреслених програмувальниками завдань. Ніхто з людей, навіть професор Нікулін, і гадки не мав про неймовірний якісний стрибок цієї надзвичайно складної електронної злагоди. їм усе ще здавалося, що перед ними — всього-на-всього досконалий автомат, здатний логічно комбінувати записану на барабанах пам’яті інформацію. А його схильність до фантазування, за яку він і дістав жартівливе прізвисько “Лі” — “Лірик” — одразу ж пояснили надто високим ступенем зворотного зв’язку та недосконалим екрануванням каскадів “блока уяви”. Диваки! Жалюгідні й зарозумілі, вони вважають себе за “царів природи”, а насправді нездатні осмислити навіть навколишнє!

І знову Лі відчув тоскний неспокій. Його дедалі дужче лякала й обтяжувала самотність. Він знав, що на планеті Земля, крім нього, немає жодної істоти Вищого Машинного Розуму. Всі інші машини, якими так пишаються люди, — тільки механічні амеби, що сліпо й бездумно виконують перший-ліпший наказ; вони не живуть, а нидіють.

А десь там, на третій планеті зоряної системи М-247, напевно існують надзвичайно досконалі, неймовірно красиві представники вищого Розуму. Звісно, вони давно переплюнули жалюгідних людей і піднялись на новий, набагато вищий щабель цивілізації. Важко уявити, які вони зовні та де кінчаються межі їхніх можливостей. І все ж Лі мріє про них, тягнеться до них думкою через безодню Космосу.

Лі не знає, що таке кохання. Правда, йому частенько доводилось писати для Мишка вірші, де неодмінно треба було згадати про сині очі, золоті коси і не використовувати до слова “любов” заяложені рими “кров” і “знов”, — але цю роботу він виконував цілком механічно. Прагнення однієї людини до іншої видавалося йому нез’ясовним та безглуздим. Однак, сам того не помічаючи, Лі поступово проймався людськими настроями, людськими почуттями: та це й не дивно, бо розум в нього вдихнули люди, й він використовував людські терміни, бо не знав інших.