“Галатея”, стр. 22
Прошу, не розпитуйте його про подорож у майбутнє. Він дуже не любить цієї теми. І все ж мені здається, що Альфред таки готується до Екзамену на мужність. Ну, що ж— хай йому щастить!
На закінчення можу сказати, що Альфред тепер не п’є. Горілка отруює організм.
Міст через безодню
Заходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювали урвища й розколини, тужавими струнами пронизували хмарки в долині. Отакими надвечірніми годинами суворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим чи теплішим, але в ньому виникало щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.
Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряного неба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідси він здавався іграшковою спорудою, нікому не потрібною і не вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його сталеві опори зводяться більш як на двісті метрів, а мережана металева чаша — параболічна антена телескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.
Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер велика гордість обіймає професора Чухрая: надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший у світі прилад для вивчення зоряного Всесвіту.
Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щораз втрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка — красуня Венера.
Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі, завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа помчать у безмежжя Космосу потужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори, пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальші закутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!
І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.
То було суворого й величного тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній невеликій залізничній станції поблизу Курська.
Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісінько вмоститись на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодять пошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.
Чухрая збудило виразне татакання телеграфного апарата.
Ще в напівсні, нездатний проаналізувати що до чого, телеграфіст звично прошепотів:
— С…т…о…с… — і раптом схопився. — “Стос”? А може, “SOS” — сигнал лиха?
Він кліпав очима, не розуміючи, в чому справа, потім кинувся до приладів.
Ні, зв’язок не відновлено. Як і раніше, до апарата приєднано лише кілька кілометрів телеграфного дроту, який нікуди не веде. То хто ж може телеграфувати?
А сигнали не припинялись. Вони звучали то голосніше, то тихіше, але тепер в них не можна було добрати смислу, — так, ніби якийсь хлопчак заволодів телеграфним ключем та й бавиться, вистукуючи казна-що.
Ось пролунали окремі уривчасті сигнали… А потім, після довгої паузи, апарат випустив довжелезну чергу крапок.
Це було нез’ясовне, дивне явище, і Чухраєві навіть моторошно стало. Він підійшов до канапи, неголосно покликав:
— Товаришу командир!
Той одразу ж схопився:
— Що — лінію полагодили? То передайте в Курськ, нехай…
— Ні, товаришу командир… Діється щось чудне: зв’язку немає, а апарат працює сам… От послухайте.
— Та-ак… — зосереджено насупивши брови, командир прислухався до сигналів. — Дивно… А втім, стривай!
Він витяг з планшета компас, поклав його на стіл. Стрілка, що має неодмінно вказувати на північ, наче сказилась: хиталася на всі боки, повертала своїм синім кінцем то на захід, то на схід, а то й на південь.
— Розумієш? — запитав командир, усміхаючись.
— Ні, — щиро признався Чухрай.
— Магнітна буря!
Це знову ж таки нічого не пояснило Чухраєві. Він знав звичайну бурю, шторм, бо лише півроку тому його списали з флоту на берег через важке поранення; ще на кораблі він вивчив азбуку Морзе, а за апарат узявся тільки три місяці тому. Телеграфіст з нього був поганенький.
— Ну, гаразд, — сказав командир. — Я поясню тобі. Ходімо перевіряти пости.
Вони вийшли на перон. Навкруги була чорна ніч. Мовчали гармати на вогневих позиціях. Не чмихали паровози. Прифронтова станція заснула на часинку тривожним сном солдата переднього краю.
А над напівзруйнованою станцією, над журливим похмурим степом, над усією покопирсаною снарядами та мінами країною мерехтіли великі яскраві зорі — холодні й чужі, далекі від людських страждань і турбот.
І саме про оці зірки й почав говорити молодий командир робітничого загону, колишній петроградський студент.
Він пояснив, що на Сонці — такому блискучому й ясному — подеколи з’являються темні плями. На його поверхні закручуються велетенські чорториї, на величезну висоту здіймаються хмари розжареної речовини. Заряджені частинки долітають аж до Землі, і тоді тут танцюють магнітні стрілки, порушується радіозв’язок, а біля полюсів спалахують надзвичайної краси полярні сяйва.
Але такі заряджені частки долітають не тільки від Сонця. Наше Сонце — крихітна порошинка Всесвіту серед незліченної кількості таких самісіньких, а то навіть і далеко більших тіл. Навколо кожного сонця кружляють планети — може, такі, як Земля, — на тих планетах, можливо, живуть такі люди, як ми, і — хто знає! — може, ті люди вже давно винищили своїх буржуїв і встановили комунізм…
Так говорив молодий командир. А Микита Чухрай, чоловік з двома класами освіти, слухав, роззявивши рота. Перед ним, колишнім батраком, вперше розкривалися величні, навіть страшні поняття: безмежність простору й часу, можливість існування інших світів, інших людей.
Він розпитував і розпитував, пожадливо вбираючи в себе почуте. Так спрагла земля під час першого дощу вбирає життєдайну вологу.
Розмова обірвалась несподівано: на станцію вдерлася ворожа кіннота. Відбувся бій. В тому бою молодий командир загинув, а Микита Чухрай був тяжко поранений.
Так і не дізнався Микита, як звали того командира. З часом подаленів, розплився його образ, — згадувалися тільки непокірна, буйна чуприна та сірі задумливі очі, які, здавалось, бачили недосяжне для інших. А от його слова, його віра у всемогутність науки вкарбувалися у мозок Чухрая назавжди. Він вирішив стати вченим.
Важко було йому спочатку. Часом навіть зникала віра в те, що можна одержати перемогу над власним незнанням. Та його підтримувала світла мета, велична мрія, яку посіяв у його душі один із безіменних героїв громадянської війни. І він таки переміг.
Мрія встановити зв’язок з інопланетними людьми не залишала Чухрая, хоч і видозмінювалась одночасно з тим, як колишній батрак набував знань.
Ще студентом Чухрай висунув проект сигналізації на Марс за допомогою геометричних фігур. Просто й мудро: насадити смугами ліси посеред степу у формі трикутника чи зірки. Смуга завширшки п’ятдесят і завдовжки тисячу кілометрів уже спостерігалася б з Марса у потужний телескоп.
Але зразу ж виявилось: такий проект не новий, та й взагалі нікому не потрібний. Наука встановила, що вищих розумних істот на Марсі немає. До того ж, навіщо такі жалюгідні спроби, коли є радіо?
Перед другою світовою війною професор Чухрай обладнав тоді єдину в світі радіообсерваторію. За допомогою найпотужніших як на той час радіоприладів він обмацував кожну точку небесної сфери, сподіваючись прийняти сигнали з Космосу: адже якщо у Всесвіті є розумні істоти, вони обов’язково користуються радіозв’язком! Радіохвилі, як і світло, поширюються на мільярди мільярдів кілометрів, отже, їх можна перехопити.