Зоряне вітрило, стр. 6

ЗАГАДКА ДЖОКОНДИ

Спершу я не хотів іти на ту виставку. Бо сінлш, як все це відбувається: біля входу — довжелезна черга, треба вистояти кілька годин. А повз те, що тебе цікавить, пройдеш за лічені секунди. Навіть не встигнеш роздивитися той портрет як слід, а ззаду тебе вже єхидно підштовхують: “Громадянине, ви що, закохалися?..” Та й не такий вже я знавець живопису, коли казати відверто. Перегорнути сторінки добре виданого альбому з репродукціями для мене цілком досить, аби скласти уявлення про творчість того чи іншого художника. Тож священного трепету перед полотнами музейних раритетів, про який стільки говорено і писано, як правило, не відчуваю.

Але того разу випадок був особливий. Восени у нашому місті відкрилася незвичайна виставка. Незвичайна тому, що вся вона складалася з одного портрета. То була славнозвісна Джоконда. Отже, хоч і не хотілося витанцьовувати на вітрі у тій довжелезній черзі, цікавість таки взяла гору, і моєму другові професору Ігрекову не довелося мене довго умовляти.

Під’їхати до Національного центру науки і мистецтва виявилося не так просто, бо навколишні вулиці були перекриті, їх заповнювала юрба диваків, які наївно сподівалися, ніби хтось продасть свій квиток. Отже, геліомобіль нам довелося лишити за два квартали, і поки ми пробиралися крізь натовп до галереї, нас раз у раз зупиняли: питали, чи немає зайвого квитка. Все це — і натовп, і запитання, і передчуття зустрічі з твором великого італійця — вплинуло на мене якось особливо. Уява у мене щедра, і вона швидко намалювала мені, як художник розтирає фарби за власними рецептами, кладе їх на полотно, і як, нарешті, па полотні з’являється бентежний погляд темних очей, ота загадкова усмішка, і я зустрінуся з нидій, хоч між мною і тією жінкою пролягли століття…

Мої думки перервав дощ. Довелося стати в чергу, піднявши комірці плащів, і терпляче очікувати, хто виявиться шляхетнішим: черга, яка просунеться під козирок галерейного під’їзду, чи вітер, який віднесе вбік дощову хмару. Зате доля сама допомогла нам вберегтися від дощу. Нас запросив під парасолю худорлявий чоловік у сірому капелюсі, схожий на викладача школи Міжзоряних сполучень або ж науковця. Він стояв у черзі попереду нас і люб’язно переказав останні відомості про виставку: картину привезено у броньованому сейфі спеціальним літаком, гіда на виставці не буде, для побачення з Джокондою кожному громадянину відведено рівно п’ять секунд. Отже, якби Джоконда вміла говорити, вона не встигла б вимовити й двох слів… “Все, що вона хотіла б сказати, ми зрозуміємо по очах”,— пожартував професор. Я добре запам’ятав ці слова.

…Портрет ми побачили у напівтемній залі. Світло падало лише на картину. Творіння італійського майстра відокремлював невеличкий бар’єр. За ним обабіч картини стояли охоронці. Лиш одному з відвідувачів адміністрація дозволила підійти до картини ближче. То був репортер транссвітової програми телевізійних новин. Певне, він вів прямий репортаж, бо раз у раз звертав своє усміхнене обличчя в той бік, де світилося вічко телекамери. Поки наближалася паша черга, ми спостерігали, як він щось жваво промовляє у мікрофон, а потім підніс його до вуст людей з черги, які ще тільки підійшли до заповітного бар’єру, пропонуючи у такий спосіб обміняти п’ять секунд побачення з Джокондою на можливість з’явитися на телевізійному екрані. Звернення його були несподіваними, тому нікому не вдалося зробити вибір на користь чарівної італійки. Та коли ми опинилися навпроти портрета, репортер раптом голосно мовив: “А тепер інтерв’ю з нашою гостею…”, — і підніс мікрофон до портрета. В залі запала тиша. Всі аж наче затамували подих, ніби й справді сподівалися щось почути. Немов портрет міг видати якісь звуки.

Я поглянув на портрет Монни Лізи. Мені видно було лише її обличчя. Нижню частину картини затуляла рука репортера з мікрофоном. І тому у відведені для мене п’ять секунд я бачив обличчя жінки, що жила сотні років тому, немов обличчя якоїсь сучасної естрадної зірки: загадковий погляд, зімкнені вуста, а перед ними мікрофон. Мабуть так її бачили в ту мить і телеглядачі.

За інших обставин мене б це роздратувало, і я, пам’ятаючи про ціну кожної з п’яти відведених мені секунд, без зайвих церемоній попросив би репортера відсунути руку. Та, зустрівшись поглядом з Джокондою, не спромігся вимовити й слова: обличчя на портреті виглядало так природно! Здавалося, зараз вуста розімкнуться, і мікрофон вловить ніжний жіночий голос.

Буває так, що коли думаєш про щось довго, здається, думка вже зайшла у безвихідь. Але раптом, звідкись із глибин мозку несподівано випливає рішення. Чи не тому, що перед тим я напружено думав про голос Джоконди, щось подібне трапилось і зі мною. Це було так несподівано, як поява зображення на телеекрані. Ви вмикаєте відеофон, чуєте, що він працює, але екран темний. І раптом з маленької світлої цятки в центрі виникає, розходячись віялом, кольорове зображення. Отак і я в одну мить збагнув, що саме необхідно зробити для того, аби почути голоси художника і жінки, зображеної на портреті. Думки миттєво промчали у моєму мозку.

Але спробую викласти їх послідовно.

Я пригадав, як колись виготовляли грамофонні платівки. На поверхні диска з пластичного матеріалу ковзає голка рекордера, що сполучається з мембраною. Вона вловлює коливання повітря і передає на голку. А голка залишає на диску борозенку, глибину і профіль якої визначає записуваний звук. А що як замість диска — полотно в рамі, а замість голки — пензель художника? Можливо, що й тоді відбувається щось подібне: звукові коливання повітря викликають тремтіння полотна чи волосків пензля. Отже, малюючи картину, художник мимохіть записує голос того, хто говорить, на пластичних мазках фарби. Лишається тільки відтворити той запис. Але як?

…Коли я розповів професору про свою ідею, він був у захопленні. І ось уже майже півроку він з учнями досліджує дві можливості звукозапису: на глиняних горщиках, що обертаються на гончарному крузі, і на мазках фарби, накладених на полотно. Хочте вірте, хочте ні, результати подають нам надію, сподівання на успіх! Адже методам відтворення звуків допомагає кібернетика.

Лиш одне мене бентежить. Сьогодні під час перерви я завітав до лабораторії професора. Вмостившись у м’яких кріслах, ми пили каву і вголос мріяли про майбутнє відкриття. Потім я увімкнув радіоприймач. Так ніби хтось смикнув мене за руку, щоб увімкнув. З динаміка полинув і враз заповнив кімнату мелодійний жіночий голос. Мені аж серце похололо, рука з чашкою затремтіла… Так могла говорити лише вона! За мить пролунали слова диктора: “Ви чули голос Джоконди!”

Передача кінчилася. Хто відтворив його? Невже нас хтось випередив, розкривши таємницю Леонардо?

А як ви оцінюєте ідею відтворення звуку за коливаннями волосків пензля? Чи реальне її здійснення з погляду на досягнення сучасної науки?

Чи можна відтворити голос людини за її портретом?