Зоряне вітрило, стр. 24

…Зореліт наш здригнувся, наче від поштовху. Капітан Савіров сказав:

— Не може бути, посадка пройшла цілком нормально!..

Але в ту ж мить зореліт здригнувся від нового струсу. Антигравітрон було вимкнуто. Більшість з нас залишили пневмокрісла. Тож під час струсу не втримались на ногах. З-за обшивки корабля до нас долинув страшенний гуркіт. Потім його заглушив металевий скрегіт. І ми відчули, що наш корабель нахиляється і нібито падає.

— Увімкнути камери зовнішнього огляду!..

Наказ капітана був виконаний негайно, але на екранах системи “Телеоко” панував суцільний морок.

— Що б це могло бути? — хрипким голосом вигукнув я, розтираючи забиту під час падіння руку. — Капітане, чому екрани темні? Де ми? Що це все означає?

Мужнє обличчя Савірова було непроникним. Тримаючись за пульт керування, він ледве зберігав рівновагу: внаслідок нахилу корабля підлога в головній рубці зорельота нагадувала шлях на Еверест.

— Не може бути! — знову вигукнув Савіров.

— Невже при посадці вибухнули двигуни?

Капітан мовби й не чув. Та за хвилину, відірвавши погляд від індикаторів, пильно глянув мені в очі:

— Гадаю, сталося найгірше…

І дійсно, трапилось те, чого ми найменше сподівалися: Яо виявилася крижаною планетою. Проте не можна сказати, ніби ми нічого не знали про сріблясту красуню у сузір’ї Фозар. Звичайно, дещо нам було відомо. Але, як всі справжні красуні, Яо виявилася на диво підступною.

“Крижана планета!” — значилося навпроти назви Яо у довіднику розвідників далекого Всесвіту. І все. Більше ніякої інформації. Крижана, отже, вкрита шаром льоду. Ллє що саме вкривав той лід?

Відповідь на це ми здобули зовсім не емпіричним шляхом. Товстий шар льоду Яо вкривав величезну масу води. Планета — океан? Океан під суцільним шаром льоду!

Щоправда, на фотознімках планети з космосу було видно кратери.

— Але вони зовсім не планетного походження, — з певністю досвідченого мандрівника зауважив капітан Савіров. — Це автографи зоряного обстрілу…

— Хіба Яо використовувалась як ракетний полігон?

— …обстрілу метеоритів!

Під час нашої посадки сталося неймовірне: один із метеоритів спричинив величезний струс, крига Яо тріснула і океан проковтнув зореліт, що сів на його крижаний панцир.

— Чекати на порятунок немає від кого, — підсумував капітан Савіров, зібравши екстрену нараду. — Поки що положення зорельота стабільне. Екіпаж має шість годин на перепочинок. Рятуватися доведеться самим…

Наступного дня, коли я увійшов до командної рубки, то не повірив своїм очам. Система “Телеоко” працювала! Велетенський екран сяяв блакитним світлом. Зображення було стійким: вода. Навкруги вода! Але посеред цієї водної стихії відкривалася панорама якогось дивовижного міста.

Химерні кулеподібні будинки погойдувались у воді на довгих стеблах-фундаментах, що нагадували стебла водяних рослин. Літальні апарати (чи, може, плавальні підводні апарати) обрисами схожі на наші земні літаки. Все це світилося, вигравало блідо-зеленим (певне, штучним) світлом. Але найголовніше — істоти! Місто на дні океану Яо було повне живих істот. Вони пливли до своїх будинків, деякі вели з собою подібних до себе істот, тільки менших у кілька разів (певне, дітлахів), ще інші пливли в екіпажах, схожих на старовинні земні кабріолети.

Одна з таких машин зупинилася навпроти телевізійної камери зорельота. З неї вийшла, точніше випливла, істота — я не повірив своїм очам — як дві краплі води схожа на професора Ігрекова. Хіба що вбрана вона була не у традиційний білий халат, а в комбінезон, немовби виготовлений з риб’ячої луски. Та замість пальців на руках у неї були плавці.

Істота зависла у товщі води перед телекамерою і з цікавістю роздивлялася зореліт.

Я мало не зомлів. З екрана на мене дивилися знайомі Ігрекові очі.

Неначе відчувши, що за нею стежать, істота зробила привітний жест рукою, або, точніше, плавцем.

— Хто ви? — зібравши залишки сил, гукнув я у мікрофон системи зовнішнього сполучення. І враз крізь булькотіння води почув підсилений електронікою голос: “Професор Вокергі!”

“Негайно повідомити екіпаж! — майнула думка. — Але ж це… Це зустріч із позаземною цивілізацією! Та ще й якою! Невідомого підводного типу…”

— Ви, професор?.. Професор, ви…

— Ти не впізнав мене, Андрію?

Прибулець з підводного міста якимось чином проник в рубку зорельота і міцно потиснув мені руку.

…Я розплющив очі. Поруч стояв професор Ігреков. Він торсав мене за руку.

— Тобі щось снилося? Ти кликав мене.

— Я? Вас? Я кликав професора Вокергі. А він махав мені плавцями…

— Який Вокергі? Які плавці? Андрію, ти мариш?

— Ні.

І я розповів професору про свій сон.

Ігреков слухав уважно. Тільки уточнив:

— Але ж зореліт справді провалився на дно океану Яо? І панцир планети справді був крижаним?

— Все так і було, — відповів я. — Ніколи не вибралися б з отієї жахливої пастки, коліт б не загін астрорятівників, що наспів вчасно.

— Самі б не вибралися?

Я сумно пожартував:

— На допомогу підводної цивілізації Яо сподіватися не доводилось.

— Помиляєшся, Андрію.

— Що?!

— Я ж обіцяв, повернувшись з лабораторії, розповісти останні новини. І от… — Ігреков показав висновки, зроблені комп’ютером. — Всередині океану Яо існує… життя!

— Життя?!! Хіба таке може бути?

— Вони говорять, — Ігреков кивнув у бік лабораторії, де над проблемами води з Яо чаклували його колеги, — що температура води в океані Яо, цієї загадкової планети, коливається від 0° до +80°, а тиск від 1000 до 10 000 атмосфер. Отже, температура у верхньому шарі верхньої мантії Яо гака, як на десятикілометровій глибині наших океанів. А у нас там існує життя!

— Професоре, але ж хіба можна говорити про якусь цивілізацію?

— Хто знає? — знизав плечима Ігреков. — Речовини для молекул життя могли з’явитися на Яо ще з протопланєтної хмари. А хімічні речовини, що спричинили появу органіки, могли виникнути завдяки і ектопічній активності планети, розпаду радіоактивних елементів, зміні тиску і температур…

— Але ж у Яо немає атмосфери.

— Льодовий панцир краще за неї захищає живе від радіації і космічних променів.

— Отже, на Яо можливе життя?!

— Думаю, все ж таки воно там існує! Аналіз води з контейнерів зорельота можна сприймати як свідчення того, що планета-океан сповнена життя!

Останні слова професора мене вразили найбільше. Звичайно, пригоду, яку ми пережили, інакше як жахливою не назвеш. Та коли треба буде полетіти на Яо ще раз, я запропоную свою кандидатуру одним із перших. Бо хто знає — можливо, підводний мудрець професор Вокергі і справді потисне мені коли-небудь руку!

А як ви гадаєте, чи не помилився у своїх висновках професор Ігреков?

Чи може існувати життя всередині планет-океанів?

На яких наукових відомостях грунтується ця смілива гіпотеза?

ПОМИЛКА РОПСА