День сірої хвилі, стр. 23

— Добрий день, Миколо Гавриловичу, — схвильовано заговорив Усольцев. — Ми не мали змоги випустити радіобуй, адже біостанція весь час маневрувала…

— Де Хоменко?

— Начальник біостанції зараз нездужає. Разом з професором Грассаром вони виходили на дно і перебували там надто довго. В обох надзвичайне нервове виснаження. Мене турбує стан здоров’я професора Грассара. В нього хворе серце. Дуже потрібні лікарі. Сподіваємось, що вони скоро прибудуть. Ми весь час проводимо вимірювання в районі скупчення контейнерів. За нашими даними, жоден із них ще не вибухнув. Ми не зафіксували появи ні в глибинах, ні в приповерхневих водах штучної істоти.

— З якою швидкістю рухається лава?

— Важко сказати. Вона то сповільнює, то прискорює рух. Хоменко та Грассар перенесли з долини на борт біостанції двадцять вісім контейнерів. Вогненний потік уже заповнив те місце. Поміж дальшим скупченням контейнерів та лавою лишилася невеличка нейтральна зона. Треба поспішати.

— З Владивостока вилетів гідроплан з лікарями. Дайте точніші координати. Він сяде на воду поблизу біостанції. А годин через сім прийде судно “Михайло Ломоносов”. Ми направляємо досвідчених спеціалістів. Вони мають на борту акватрони А-2. Плануємо також використати потужні широкозахватні драги. Із Арказанії нам повідомили, що їхня біостанція вже перетнула екватор. Арказійці з науково-дослідного судна спустять на дно роботів, керованих за допомогою гідроакустичних сигналів. Незабаром у вашому районі буде тіснувато — ідуть ще чотири кораблі, серед яких — французьке судно “Жюль Верн”.

— А що нам робити? — запитав Усольцев.

— Продовжуйте спостерігати за вулканом, визначте шляхи поширення лави. Спробуйте позначити на карті найбільші скупчення контейнерів.

— Чи не треба повідомити додаткові дані про живу істоту — тварино-рослину? Ми вже багато знаємо про неї.

— В цьому поки що немає потреби. Воронцов та Пітер Рід вже надіслали радіограми урядам найбільших країн світу. Поліція вже вилучила секретні матеріали про генетичні експерименти вчених, підкуплених арказійськими ділками…

Радіозв’язок з далекою Москвою урвався. Голова Комітету по освоєнню багатств океану, очевидно, дуже поспішав. Усольцев ще трохи почаклував біля рації, а потім сів у крісло. Запанувала тиша.

— Отже, епопея ще не завершилась, — прошепотів біолог. — Подивимось, як там вулкан…

Олег нічим не міг допомогти Усольцеву. Він лише спостерігав за діями біолога. Коли Усольцев розшифрував результати нової ехолокації, з’ясувалося, що лава пройшла ще з півкілометра. Інтенсивність теплового випромінювання дедалі зростала. Виверження вулкана тривало.

Усольцев ще раз розгорнув карту морського дна. Довго придивлявся до вузької долини, яка петляла в сітці координат. Біля одного її кінця зірочкою позначено вулкан. Біолог олівцем окреслив площу, яку вже зайняла лава. Десь за кілометр од вогненних язиків лави мали лежати контейнери. А якщо швидкість просування лави збільшиться? У цьому ж місці долина глибшає — вогненний струмок потече швидше.

— Кепські справи, — сказав Усольцев. — Доки прибуде поміч, один із контейнерів може вибухнути. І тоді всі наші зусилля підуть намарне.

Олег промовчав. Що він міг сказати? Біолог червоним олівцем провів на карті кілька стрілок. Вони майже зійшлися в центрі долини. Хлопець заперечливо похитав головою:

— Ні-ні… Лава туди не встигне дійти.

— А я так не думаю, — сказав Усольцев. — Почекай мене. Треба навідатись до Хоменка та професора Грассара…

Усольцев повернувся в зал керування хвилин через п’ять. Кинувши погляд на обличчя біолога, Олег зрозумів, що нічого лихого не сталось.

— Їм стало легше, — мовив Усольцев. — Мене тепер турбує вулкан. Давай міркувати. Вийти з біостанції ми не маємо змоги. Між тим час не чекає. Твої пропозиції, Олег?

Хлопець похнюпив голову. Якщо вийти на дно і підбирати контейнери вони не можуть, то… треба зупинити виверження лави, щоб вона не сягнула смертоносних контейнерів.

— Правильно, — мовив біолог, — але в який спосіб?

— Закрити чимось кратер, — простодушно сказав хлопець.

— А може, навпаки, зробити ще один? Кілька годин тому такої можливості не було. Зараз вулкан дещо притих. До нього можна підступитися, пробурити свердловину і пустити лаву в інший бік. Це наш останній шанс…

Олег зрозумів суть пропозиції Усольцева. На борту біостанції знаходився бур для добування зразків геологічних порід з океанського дна. Працював він в автономному режимі і міг проникати на дванадцятиметрову глибину. Отже, все залежало від товщини стінки головного кратера і тиску газів. Найкраще місце буріння — верхівка вулкана.

Біолог сів за пульт управління апаратом. Біостанція плавно відірвалася від дна і на крейсерській швидкості полинула до жерла вулкана. Десятки індикаторів сигналізували про наближення до вогнедишного кратера. Всі телеекрани оповило червоне сяйво. Усольцев напружено стежив за віконцем ехолокатора, де у стрімкому ритмі миготіли хвилясті лінії. У той момент, коли площини телеекранів поспіль заслала густа червона імла, Олег відчув невеличкий поштовх і затулив очі руками. Поруч важко дихав біолог. Підлога залу помітно перекосилась: апарат ліг на бічну стінку кратера. З його днища висунулось жало бура і вп’ялося в тверду кору…

Залишивши бурильний пристрій на схилі вулкана, біостанція повернулася на колишнє місце стоянки. Акванавти нетерпляче чекали результатів буріння. Чи вистачить неглибокої свердловини на вінці вулканічного конуса, щоб утворився ще один кратер і лава пішла вбік од долини? Коли через деякий час Усольцев поглянув на віконце ехолокатора, він полегшено зітхнув.

— Експеримент удався, — сказав біолог. — Відкрився новий мікрократер, і з нього вже витікає лава. Ми виграли двобій із стихією.

КІНЕЦЬ ВАЖКОЇ ВАХТИ

Усольцев чатував у каюті начальника біостанції. Він раз по раз прикладав слухавки автодіагноста до скронь хворих. Обличчя Хоменка ніби закам’яніло, ледве-ледве здіймалися груди.

— Як здоров’я Івана Макаровича? — поцікавився Олег.

— Нервова система відпочила. Годин через десять можна будити.

— А професор Грассар?

— Серце слабке. Боюся за нього…

Олег глянув на довге, ніби зів’яле тіло професора Грассара, випростане на надувній канапі, що стояла в каюті начальника біостанції…

— Іди в зал керування, — звелів Усольцев. — Чекай зв’язку з Москвою. Я не можу їх залишити. У разі чого — повідом по відеотелефону.

У залі керування па тлі сіро-жовтої стіни білів згаслий екран.

Олег зручно всівся в кріслі за пультом і поклав голову на ріжок однієї з тумб. Розумів, що зараз не час спати, але втома тисла на його плечі. Так хотілося заплющити очі. Хоч на одну хвилинку… Ні, не можна! Біостанцію ось-ось викличе Москва. Кратер, що вони пробили, виправдав себе. Частина лави пішла в інший бік. Усольцев кілька разів проводив ехолокацію дна: вогненні язики розплавленої породи обходять долину, начинену контейнерами. І щойно вони взяли пробу води. На щастя, не помічено жодних ознак присутності штучної істоти.

Акванавти чекали чергового сеансу зв’язку з Москвою. Щоб якось уникнути надокучливих думок, Олег підійшов до рації, устаткованої на візочку, з’єднав із нею лінгватрон і натиснув клавіші. Ефір аж гув від тривожних повідомлень. Останньої доби світ жив, мов у лихоманці. Загальна увага була прикута до злощасного місця посеред океану. На берегах Австралії несли вахту загони медиків та біологів. На островах Океанії горіли вогнища, на яких спалювали викинуту на берег мертву рибу. Заборонили окремі рейси через акваторію Тихого океану. Поспішали у порти риболовецькі судна. Співробітники міжнародної інспекції нейтральних вод повсюди брали проби води. Висновок утішав: штучна істота ще не потрапила у воду.

Грецький корабель, що зазнав біди, “окупували” австралійські та новозеландські вчені. За допомогою потужних технічних засобів судно витягли на берег найбільшого острова архіпелагу Танео. Всі його приміщення герметично закупорені. Над кораблем спішно споруджують пластиковий дах.