Великий день iнкiв, стр. 44
На плече Тумаяуа лягла Ількова рука. Підсвідомо він збагнув, що індіянин потребує допомоги.
— Я поїду з тобою, — промовив Самсонов, через силу підшукуючи іспанські слова.
Тумаяуа недовірливо подивився на нього і враз широко посміхнувся.
Тоді Ілько наздогнав професора й коротко пояснив, що їм слід за всяку ціну з’ясувати, де ворог. Він просить дозволу залишитися з індіянином і зачекати наближення Ганкаурових воїнів.
— Ви їдьте, Василю Івановичу, — сказав географ. — Ми наздоженемо вас.
Він повернув свого віслюка й подався слідом за Тумаяуа.
Індіянин під’їхав до невисокого пагорба й зліз із віслюка. Те ж саме зробив і Самсонов. Тварин вони примусили лягти на землю. Віслюк Тумаяуа важко дихав і весь час поривався встати.
Десь далеко ліворуч завив койот. Потім його виття перейшло в гавкіт, який підхопила вся зграя. Самсонова пройняв моторошний холодок. Тумаяуа дивився в ніч і чекав, міцно затиснувши в руках рушницю.
Апіака вибігли з-за горба зовсім зненацька — спочатку двоє, потім ще й ще… Одразу ж весь простір, молочно-білий під місячним сяйвом, виповнився глухими вигуками, тупотом ніг. Індіяни бігли рівно, ритмічно, мов заведені механізми — в правій руці лук, в лівій — стріли. Бігли з якоюсь дивною, страхітливою нестримністю, опустивши голови, мовби наосліп. І кричали вони щось теж наче уві сні, хтозна до кого, з тупою нелюдською байдужістю.
Самсонов схопився за рушницю. Він не промахнеться, він нагонить на них страху. І Тумаяуа, мабуть, добре володіє зброєю. Зараз, зараз…
“Якщо почнемо стріляти, вони звернуть увагу на нас і тоді… — промайнуло в свідомості Самсонова, і зрадливий холодок поповз йому по спині. — Їх безліч… Ми нічого не вдіємо проти цієї дикої юрби. Значить, кінець. Відступати нікуди”.
Самсонов міцніше стиснув рушницю, примружив очі. Думки розвіялися в його голові, не було вже ні страху, ні відчаю. Тільки очі стежили за рівниною, і серце лунко карбувало час.
Тумаяуа перший звів рушницю. Прицілився…
І раптом… Самсонов аж заплющив очі. Глянув знову. Напружився, втупивши у далечінь погляд. Що вони надумали? Чого вони стали?
На місячній рівнині діялось дивне: смагляво-лискучі постаті збіглися докупи, велетенське юрмисько затупцювало на місці, завирувало, збурунилося. Потім бронзові тіла стали повільно розходитися. Ще мить, і ось колона апіака, витягнувшись довгою вервечкою, повернула назад.
Вони відступили! Все, можна встати і доганяти своїх. Сталося чудо.
В нестримному екстазі, захлинаючись від радості, Самсонов схопив в обійми Тумаяуа, почав його шалено обціловувати.
— Дорогий мій Тумаяуа! Апіака повернули назад. Ти бачиш? Ми врятовані! Хай живе добрий дух Кахуньї! Хай славиться життя!
І, закинувши на плече рушницю, Самсонов почав зводити на ноги свого непокірного, упертого віслюка.
ВЕЛІННЯ ЗЛОГО ДУХА
Нема кінця-краю тропічним нетрям. Зелене море котить у далечінь свої хвилі. Грізна тиша панує навкруги і спокій.
На кривій гілляці високого дерева куняє барвиста арара. Та враз птах сполошився, змахнув крилами, здійнявся в повітря. Око птиці побачило людину. Людина в сельві! Звідки? Хто впустив її в цей заповідний край? Чи, може, вона забула, що сельва жорстоко карає тих, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці? Може, сміливців завів у цю безмежну пустелю злий дух Курукіра? Щоб згубити?
Арара невдоволена. Арара в гніві літає над лісом і своїм криком сповіщає сельву про загін сміливців.
— Казковий край! — шепоче Крутояр, озираючись навкруги.
Навіть індіяни спинилися, зачаровані дикою незайманою красою. Тільки старий Палехо до всього байдужий. Сівши під деревом, він важко стогне.
Крутояр підійшов до вождя. Старий зміряв професора затуманеним поглядом. Спробував підняти руку, але вона безсило впала йому на коліно.
— Незаперечний симптом ріо-муру, — нахилившись до Крутояра, мовив Бунч.
Тумаяуа, почувши знайоме йому слово, схопив лікаря за руку. Він благав урятувати батька. Великий вождь Палехо повинен жити. Люди арекуна будуть проклинати білих людей, якщо вони не врятують старого касіка.
Помітивши на обличчі Бунча безпорадну посмішку, Крутояр спитав:
— Невже смерть?
— Не пізніше як через два—три дні. Ця хвороба невиліковна. Особливо в нетрях.
Крутояр і сам знав, що від ріо-муру, немає порятунку. Один тільки засіб міг відігнати смерть — швидка зміна клімату. Ріо-муру не любила свіжого морського повітря. Якби була можливість негайно перевезти хворого кудись на узбережжя Атлантики, він ще врятувався б.
Крутояр сумно похитав головою. Про літак зараз нічого було й мріяти.
Загін рушив далі. Мандрівники розтягнулись вервечкою. Бунч ішов останнім. Він щохвилини фотографував рідкісні породи рослин і дерев: банани, бамбуки, ліани різних видів і різної товщини, пальми. Особливо вражали Бунча ліани. Вони заповнювали увесь простір між деревами й неабияк заважали загонові просуватися вперед.
Мандрівники йшли мовчки, ведучи на поводі коней та віслюків. Поминувши простору галявину, порослу яскравими квітами, вони наткнулися на іржаве болото. Під ногами захлюпала вода.
Тумаяуа попередив, що в цій тванюці можуть бути отруйні змії. Отож хай кожен пам’ятає про обережність. Юнак пішов першим, пробуючи кілком дно.
Зміїні голівки раз по раз виринали з запліснявілої багнюки. Олесь, що один зі всього загону їхав на віслюку, інстинктивно підтягнув ноги.
Люди проходили болото, високо піднімаючи ноги. Крутояр глянув на босі ноги своїх провідників і з острахом подумав, що справа може закінчитися зовсім погано. Краще б індіяни сіли на коней. Після того, як загін відірвався від переслідувачів, Палехо порадив іти далі пішки, щоб не виснажувати тварин лісовою дорогою. Але, на лихо, болото криє в собі стільки несподіванок. Занурюючи ноги в високих шкіряних черевиках у в’язку тванюку, Крутояр відчував під собою тверді жилаві корені й гілляки, які здавались йому гадючими тілами. “Хоч би швидше пройти це прокляте місце”, — подумав професор.
Раптом навколишню тишу розітнув жахливий крик.
Крутояр повернув голову й побачив зігнуту постать старого Палехо. Його вкусила змія. Обличчя касіка перекосилося від болю.
— Кириле Трохимовичу, сюди! — закричав щосили професор.
Бунч підбіг до нього і став поквапливо діставати хірургічні інструменти. Крутояр вийняв із патронташа два патрони й висипав на долоню порох. Але Тумаяуа швидко наблизився до професора й, не промовивши жодного слова, вдарив його по долоні. Порох посипався на траву.
Крутояр здивовано глянув на молодого індіянина. Той був зовсім спокійний. Його погляд, холодний і владний, забороняв професорові втручатися в порятування старого ватажка Палехо.
Крутояр, нічого не розуміючи, озирнувся на всі боки.
— Тумаяуа, — прошепотів він змертвілими губами. — Може, ми ще врятуємо вождя. Що ти надумав? Бунч тільки зробить невеличкий надріз і запалить на рані порох. Послухай, Тумаяуа. Що з тобою? Чому ти мовчиш?
Але молодий індіянин не відповідав. Він не зводив очей із батька. Палехо, опустившись на землю і схопивши обома руками ногу, безтямними очима дивився на рану. Вона ніби загіпнотизувала його. Касік сидів непорушний. Він не виявляв ні найменшого бажання врятуватись од жахливої смерті.
— Ви що, очманіли? — закричав Крутояр. Відчай наддав йому рішучості. Він ладен був безцеремонно розігнати молодих дикунів і припинити муки їхнього батька. — Геть звідси! Палехо загине! Тумаяуа, схаменись!
Професор знову потягнувся до патрона, щоб дістати пороху.
І тоді сталося щось дике, неймовірне. Старший син вождя Лупу спокійно дістав стрілу й поклав її на тятиву лука. Силою зброї затуркані індіяни готові були боронити смерть свого батька.
— Боронити смерть! — прошепотів у нестямі Крутояр.
Ці слова погасили в ньому всі бажання. Дивлячись на скорченого вождя, він ледве прошепотів:
— Скажи, Тумаяуа, що це значить?