Легенди про зоряних капітанів, стр. 21

А смерч бушував і все сильніше стискав свої кільця. Дрижала від напруги нейтритна броня, і стрілки приладів далеко зайшли за червону риску. Та Дедал не бачив небезпеки. Очі його, що горіли вогнем, страшнішим за вогонь Сонця, не відривались від локатора. І було видно на сріблястому екрані, як наближався корабель Ікара.

Ще шаленів огненний смерч, але притягання вже підхопило корабель і м’яко повело їх один до одного. Поштовх був ледве відчутний, і Дедал побачив на екрані: кораблі з’єдналися. Тепер навіть люта сила смерчу не могла їх розлучити. На мить погас сріблястий екран, і Дедал зрозумів — Ікар живий.

Протяжно, надривно завивав двигун, переборюючи подвійну вагу. Гримів вогняний смерч, сплітаючись кільцями навколо кораблів. Мов божевільні, стрибали стрілки приладів. І почала розпікатись нейтритна броня. Ллє Дедал вів кораблі, і серце його, вперше відчувши щастя, раділо.

Розірвавши тісні кільця смерчу, кораблі відлітали. Все швидшим і швидшим ставав їхній політ. Та разом із швидкістю поверталась вага. І знову наливалося тіло свинцем, і знову захлиналося серце важкою, мов ртуть, кров’ю.

Йшли кораблі крізь огненний вихор. Ще бушувало полум’я, та вже близько був край Сонця. І світлі диски приладів кликали: “Вперед!”

Шалено завив двигун, кинув кораблі в останній стрибок. Але вага вихопила з Дедалових рук важіль керування. І не було сили підняти руку, не було сили дотягтися до пульта, на якому тьмяно світились диски приладів.

Завмерли кораблі, повиснувши над палаючою безоднею. І серце Дедала скував страх. Але чиясь воля наказала кораблям: “Уперед!”

Тоді, забувши про страх, зрозумів Дедал: це дужа рука Ікара лягла на важіль керування.

…Настав день, і люди Землі побачили, як, тісно притулившись, кораблі відлітають від Сонця. Перебиваючи одне одного, заговорили антени: “Чи з добрими вістями вертаєтесь ви на Землю?” Цими словами вже в ті часи люди зустрічали кораблі, що прибували з Зоряного Світу.

З хвилюванням чекала відповіді Земля. І відповідь прийшла. Два голоси співали пісню старих капітанів Зоряного Світу.

Наднова Аретина

Багато віків тому до Аретини полетів корабель, який називали “Смарагд”. У ті часи люди тільки прокладали шляхи в Зоряний Світ, і кожен корабель ішов назустріч невідомим небезпекам. “Смарагд” досяг зірки Аретини. Але під час посадки на планету — єдину в системі цієї зорі — сталася катастрофа. Знижуючись, корабель зачепився за крижаний пік. Від страшного удару загинув штурман “Смарагда”, був тяжко поранений астроном експедиції, і лише капітан корабля лишився неушкоджений.

Це була похмура планета, від полюса до полюса покрита крижаним саваном. У чорному небі тьмяно світився маленький жовтий диск зорі Аретини, і холодне проміння ковзало по велетенських льодяних брилах. Під однією з таких брил капітан “Смарагда” поховав загиблого товариша. І, закидавши крижану могилу, він дав планеті ім’я “Ор”, що означає “Руйнівна”.

“Смарагд” був готовий до відльоту. Але капітан знав: летіти не можна, тому що поранений не витримає стартового прискорення.

Так “Смарагд” лишився на планеті Ор.

Час минав, і поранений одужував. Настав день, коли він зміг підійти до своїх приладів. Та, ледве глянувши у спектроскоп, він склепив повіки і довго мовчав. Потім промовив:

— В зірці Аретині майже немає водню. Вона приречена. Прийде хвилина, і це буде скоро, — вона спалахне, розшириться в тисячі разів, виллється вогнем. Така доля зірок, які називають Надновими. Сила в людини велика, але не безмежна. Ніхто не зможе відвернути вибух Наднової. “Смарагд” мусить відлетіти. Залиш мене тут.

Покрутив головою капітан, зачувши ці слова:

— Ні, ми полетимо разом або разом лишимося на планеті Ор.

Так порушив він дев’яту заповідь зоряних капітанів, яка виголошувала: “В Зоряному Світі нема нічого страшнішого за вибух Наднової. Наче мільярди сонць, що зіллялись воєдино, горить Наднова. 1 вириваються розжарені струмені матерії, спалюючи все на своєму шляху. Бійтесь Наднової, відводьте геть кораблі. Інакше — загибель”.

З крила “Смарагда” капітан дивився на зорю Аретину. Вона повільно пливла у темному небі планети Ор, і холодне проміння світла тремтіло на гострих вершинах крижаних піків. І бачив капітан: по жовтому дискові зірки, віщуючи вибух, пробігають багряні тіні.

За тих часів люди майже нічого не знали про Наднові, тому що спалахують такі зірки дуже рідко. Кажуть, що вже тоді люди мріяли розгадати найбільшу з таємниць Зоряного Світу. Але хто міг передбачити, коли і де спалахне Наднова?..

Капітан “Смарагда” не відривався від приладів. Світився на екранах жовтий диск зірки Аретини. Прилади відкривали те, про що не знав досі ніхто з людей. І з антен корабля зривались невидимі сигнали: “Люди Землі, люди Землі, у нас лишилося небагато часу, але відхилено завісу над таємницею з таємниць Зоряного Світу…”

Коли за земним часом наставала ніч, капітан ішов до пораненого. Він був молодий, капітан “Смарагда”. Він сміявся, мовби нічого й не сталося, і розповідав легенди стародавньої ріки Янцзи. Там він народився, і там — тисячу років тому — люди вперше побачили в небі Наднову.

Слухаючи капітана, астроном згадував свою батьківщину — суворий північний край. І краще від цілющого зілля були ці спогади, бо думки про батьківщину вдесятеро збільшують сили людини.

А вранці капітан вертався до приладів. Він не знав утоми. Він був молодий, капітан “Смарагда”.

Час минав. Над крижаними піками планети Ор пливла Аретина. Маленький диск її вже був не жовтий. Він горів зловісним червоно-білим вогнем, тому що зоря розпікалася. І антени корабля поквапливо кидали в ефір: “Люди Землі, люди Землі, ми розгадали таємницю Наднових… У вогненних надрах зірки електрони з’єднуються з протонами, народжуючи нейтронний шквал. Зникає електростатичне поле, і шалено рвуться нейтрони до центра світила. Так говорять прилади… Люди Землі, люди Землі, під страшним натиском нейтронів зоря Аретина спалахне і вибухне. Надходить останній день планети Ор…”

І він прийшов, останній день планети Ор.

На чорному небі сліпуче горіла зірка Аретина. її червоно-білий диск пульсував, стискуючись і розширюючись, і почали вириватися в простір палаючі факели — як вогняні руки, тяглися вони до планети Ор.

Уперше розвіявся морок над планетою. На екранах дальніх локаторів бачив капітан, як світло зійшло з вершин крижаних піків і залляло планету від полюса до полюса. Незліченні крижані кристали віддзеркалили й заломили іскристі промені. Планета Ор сяяла, наче гігантський діамант, на чорному бархаті неба.

І тоді вибухнула зірка Аретина. Вогненний диск її почав стрімко рости — швидше, швидше, швидше… Впали розжарені промені на планету Ор. І миттю згасла іскриста планета. У безгомінні падали крижані піки, і планета здригалася під їхніми ударами. Танула крига, кипіла вода, рвалась до неба пара.

В хаосі льоду, води і пари “Смарагд” підіймався над приреченою планетою. На екрані було видно: диск Аретини росте — швидше, швидше, швидше… Вогняна стіна, сліпуча, палюча, йшла до планети, і здавалося — корабель падає у безмежний океан вогню.

Дужа капітанова рука стискала штурвал, і сміло дивився він на залитий вогнем екран. Він був хоробрий, капітан “Смарагда”. Бо в ті часи зоряними капітанами ставали найхоробріші серед хоробрих. А на Землі вже тоді жили вільні, горді, сміливі люди. І не було серед них боягузів.

Безстрашно вів капітан свій корабель крізь киплячу атмосферу планети Ор. На затемнених екранах сплітались багряні вихори, жадібно рвалися вперед і вперед велетенські сплески вогню. Вогненна стіна Аретини — тепер уже Наднової Аретини — наближалась. Неухильно, невблаганно і швидше, швидше, швидше…