Легенди про зоряних капітанів, стр. 16
Колись Клод Бернар сказав: “Не бійтесь протилежних фактів: кожен з них — зародок відкриття”. Але в нас надто багато суперечливих і протилежних фактів. Часом мені здається, що ми просто створили недосконалу машину…
Чи — все правильно?
Ось як я гадаю:
Не можна порівнювати машину з людиною. За нашим уявленням роботи — це майже люди, яким притаманна або машинна злість, або машинний надрозум. Дурниці! Наївне запитання, чи може машина мислити. Треба одразу сказати і “ні”, і “так”. Ні — бо мислення людини формується життям у суспільстві. Так — бо машина все-таки може мислити і відчувати. Не як людина, а якась інша істота. Як машина. І це не краще і не гірше, ніж мислення людини, а просто — інакше.
Машина може визначити температуру повітря з точністю до тисячних часток градуса, але вона ніколи не відчує й не збагне, що таке вітер, який пестить шкіру. А людина ніколи не відчує, що таке зміна самоіндукції, не відчує процесу намагнічування. Людина і машина — різні.
Машина тільки тоді зможе мислити, як людина, коли вона матиме все те, що має людина: батьківщину, сім’ю, здатність по-людському відчувати світло, звук, запах, смак, тепло і холод…
Але тоді вона перестане бути машиною.
Нудний капітан
Кравцов подарував мені п’ять кульових блискавок. Дві з них збереглися в мене до цього часу. Одна — завбільшки з помаранч, у неї м’яке бузкове світло, — висить у вітальні. Думаю, що ця блискавка проживе ще з півроку. В неї, як сказав би Кравцов, дуже мила і спокійна вдача. Друга блискавка не більша від волоського горіха. Вона лимонно-жовта на колір, але інколи стає червоною і дзижчить. її ніяк не можна втримати на одному місці, вона намагається прослизнути в найнесподіваніші сховки. Якось вона опинилась в кишені мого плаща. Я виявив це тільки на вулиці. Тепер я тримаю цю блискавку у вазі з-під квітів, накритій зверху двома товстими книгами. З вази вже їй не вибратись!
А втім, я даремно завів розмову про блискавки. Розповідь про Кравцова треба починати з його порятунку.
Це було рік тому, восени. Аварійно-рятувальне судно “Грім”, на якому я служив старшиною водолазів, стояло на бакинському рейді. Сигнал біди ми прийняли опівночі, якраз коли розгулявся шторм. Треба сказати, що бакинська бухта наче спеціально влаштована, аби перечікувати шторми…
Проте тієї ночі навіть у бухті коїлося щось неймовірне. Вітер тільки те й робив, що змінював напрямок, налітав поривчасто, наче примірявся, як погубити суденце. Видимість була препогана. Над хвилями злітала густа водяна пилюка. Міські вогні, такі ясні і яскраві, затягло пеленою. Над морем здійнялася невиразна червонувато-зловісна заграва.
Як я вже сказав, сигнали біди ми прийняли опівночі. Капітан викликав по радіо аварійно-рятувальне управління і — щоб не гаяти часу—наказав зніматися з якоря. В команди одразу підскочив настрій. Ми знали: тепер шторм швидко вгамується. Звідки ми це знали? Справа тут не в метеорології, а в нашому капітані — Миколі Олексійовичу Горобейчику. Капітан Горобейчик був схожий на бухгалтера. Ще молодого (йому йшов тридцять четвертий рік), дуже ретельного, акуратного бухгалтера, який з часом обов’язково стане головним бухгалтером. У капітана було м’яке, навіть сором’язливе веснянкувате обличчя (зовсім не обвітрене і не засмагле, смага не брала Горобейчика, не знаю чому), білі брови, старанно зачісаний на проділ світлий чуб. Говорив Горобейчик стиха, якимсь скрипучим голосом. Думаю, що такі слова, як “будь ласка” або “будьте ласкаві”, він вживав частіше, ніж усі, які є, капітани з усього Каспійського пароплавства.
Мушу сказати одразу, що Горобейчик добре знався на морському ділі. Про те, що на кораблі в нас був ідеальний порядок, і говорити не доводиться. Все це так. Не мав капітан тільки морської хвацькості, і екіпаж, що складався з молодих хлопців, не міг не жалкувати про це. Інколи, знаєте, приємно почути з мостика ревіння такого собі просоленого морського вовка: “Грім і блискавка! Усі нагору, по місцях стояти, з якоря зніматись!” Без усяких там “будь ласка”… І потім, Горобейчику надто щастило. У нас твердо вірили: шторм може початися лише тоді, коли Горобейчик привів корабель у порт. І навпаки: варт Горобейчику віддати команду про вихід у море, і будь-який шторм негайно вщухне. За рік моєї служби на “Громі” не було жодної аварії, жодного НП, усе йшло тихо і гладко. З іншими кораблями могли трапитись (і траплялися!) всілякі неприємності. Інші кораблі могли попасти (і попадали!) у різні катавасії. У Горобейчика ж нічого такого не траплялося. Є, знаєте, такий порошок — від акул; кинеш у воду таблетку — і купайся, скільки завгодно, жодна акула не підпливе: запах у порошка такий, що вони його не витримують. Так ось Горобейчик був дужчий за порошок: будь-яка біда намагалась обминути його за три кабельтові…
Так сталося й цього разу. Ледве Горобейчик віддав наказ підняти якір, як вітер почав помітно стихати. А коли ми вийшли з бухти, шторму вже не було. Дув, звичайно, свіжий вітер, море вигравало, але шторм якось одразу принишк. Горобейчик сказав старпомові: “В разі чого, ви, будь ласка, покличте мене”, — і спустився у свою каюту. Однак, як ви розумієте, за ніч нічогісінько не сталося. Горобейчику, як завжди, щастило.
На ранок ми були в районі острова Зламана Щелепа. Корабель, з якого прийняли сигнали біди, затонув години за три до нашого приходу. Команду підібрав танкер, який ішов порожняком. Зник лише пасажир — єдиний на борту “Допитливого” (так називали загиблий корабель). Нам наказано було ретельно оглянути місце загибелі “Допитливого” і спробувати відшукати цього пасажира.
Капітан викликав мене на мостик. В руках у Горобейчика була радіограма. Він перечитував її, і на обличчі його було написане крайнє здивування. Таке обличчя мало бути в бухгалтера, який раптом побачив, що в розрахункову відомість вписано два рядки з опереткової арії.
— Послухайте, старшина, — сказав він, дивлячись на радіограму, — ми будемо шукати “Допитливого”… Поставимо буї… — Він узявся знову перечитувати радіограму. Потім акуратно згорнув бланк і сховав його в кишеню кітеля. — Знаєте, старшина, що в них у трюмі?
“Допитливий” був гідрографічним судном Академії наук. Я відповів, що в трюмі мають бути прилади, якесь наукове обладнання.
Горобейчик ввічливо посміхнувся.
— На жаль, ви помиляєтесь. Там у них блискавки.
— Які блискавки? — не допетрав я.
— Кульові, — спокійно відказав Горобейчик. — Чотири сотні кульових блискавок. Даруйте, якщо бути точним, то чотириста сім штук. Скажіть, будь ласка, вам не доводилось підіймати з дна… блискавки?
Відповісти я не встиг. Вахтовий сигнальник закричав: “Людина за бортом!” — і всі кинулись до правого борту.
За бортом була не людина, а надувний гумовий човен. І в ньому справді сидів чоловік. У бінокль ясно було видно великий білий напис на шлюпці: “Допитливий”. Горобейчику навіть не довелося розшукувати того, хто зазнав аварії, цей хлопець сам знайшовся. Але, клянусь вам, це був дуже дивний хлопець, у всякому разі найбільш дивний з усіх, які коли-небудь зазнавали аварії.
З усього було видно, що він навіть не дуже радів, що його відшукали. Він наспівував щось піратське, акомпануючи собі на гітарі. Час від часу він клав гітару, опускав за борт черевика, набирав води і поливав чемодан, що займав мало не півшлюпки. А потім знову брався за гітару і співав на весь голос: