День на роздуми, стр. 83

За звичкою, Павло прокинувся до сходу сонця й швидко вбрався в сірі шорти й кремову сорочку. Вступив у пробкові сандалі й легко збіг крутими сходами у двір. З-за горбатої спини океану вихоплювалося огниво сонця, червона мла все дужче й дужче заливала невидиму росу неба, розгонила своїм світлом останні залишки туманів.

Павло дивився на чистий горизонт над океаном, на яхту, що, ніби вмурована у важке скло води, непорушно стояла в бухті.

З-за яхти виплив оранжевий човен. У ньому сиділи двоє. Передній гріб до берега, і його весла здавалися лапками довгастого жука.

«Напевне, хтось завозив на яхту свіжу воду й харч», — подумав Павло. Він уже зняв з плеча махровий рушник і кинув його на брезентовий лежак під стріхою тенту, як з човна замахали руками. Павло із здивуванням впізнав Мері Френк. Вона була чимось збуджена.

— Сьогодні вночі було дивовижне небо, — заговорила до Павла, тримаючись за його руку й вибираючись на місток маленького човнярського причалу. — Марк Баррет висловив припущення, що це звістка про землетрус або виверження вулкана. Я злякалася і поїхала ночувати на яхту. На воді не так страшно. Правда ж? — Мері заглядала Павлові в очі, намагаючись помітити бодай тінь тривоги на його обличчі. — На яхті, кажуть, можна врятуватися навіть під час цунамі. Я читала, як військовий фрегат «Сан-Фармін» забрало хвилею цунамі з порту й на сотні кілометрів занесло в глиб країни. У порту Кальяо майже всі загинули, а корабель уцілів.

— Ви дуже добре вчинили, Мері, що перебралися на яхту. Однак даремне хвилювалися: після такої тиші, як сьогодні, землетрусів не буває.

— А як ви гадаєте, Павел, наша яхта витримає в шторм? Ми ніколи не плавали на ній навіть при свіжому вітрі: Джіма дуже заколисує на хвилі.

— Це океанська яхта. Якщо вчасно прибрати вітрила, можна випливти й з бурі.

— Ви, мабуть, добре знаєтеся на морській справі, Павел?

— Я виріс на воді. Колись захоплювався яхтами середнього класу.

— Ви були справжнім яхтсменом? — просяяла Мері. — Тоді сьогодні будете капітаном «Гілеї». А чому ви раніше про це мовчали?

— Ви ніколи не цікавилися моїм минулим, — здвигнув плечем Острожний. — Якщо ви не поспішаєте, то зачекайте. Я тільки пірну кілька разів на глибині.

— Скупайтеся. Я посиджу тут, на причалі. Уявлятиму себе дружиною рибалки, котра чекає чоловіка з океану.

— Це важко уявити, Мері, - холодно зауважив Павло. — Вам легше згадати недавні трагедії, ніж грати роль плакальниці на березі жорстокого океану.

— Ви немилосердні, Павел. Чому? Так, чого доброго, ми ще посваримося, — швидко заговорила Мері. — Нам не можна забувати істину про приреченість таланту. Я дуже багато втратила, щоб загубити ще й вас, Павел. Ходімте краще звідси. Викупаєтесь увечері. Я боюся за вас, Павел! — Мері пройнялася справжнім страхом перед тим, що має статися після того, як Павло Острожний і Кукудзі Тонако піднімуться на борт «Гілеї».

— Жінки завжди перебільшують реальну небезпеку, — відповів на застереження Павло й залишився стояти поруч з Мері, вдивляючись у чіткі обриси яхти з високими й тонкими щоглами.

Здавалося, яхта справді прикувала увагу.

Мері краєм ока стежила за Павлом і запитувала себе: «Про що він зараз думає? Невже здогадується про наші заміри? Якщо тільки Кукудзі не злякається і не відкриється Острожному, росіяни ніколи не вивезуть звідси таємниці гравіталу». Несподівано спитала:

— Ви не читали інтерв’ю з містером Урбаном?

— Останнє?

— Так. Містер Урбан обмовився, що любить допомагати дружині, миючи на кухні брудний посуд і перучи білизну. Це бравада чи правда, Павел?

— Кожен чоловік на землі повинен уміти поратися. Кожен, якщо він не каліка, — відповів Павло й показав на яхту: — Подивіться, як там поєдналися робота і талант! І сталося це тільки тому, що хтось узяв потрібний інструмент і витесав дерево.

— Ви остаточно втратите себе, Павел, — поспівчувала Мері й з докором подивилася на Острожного. — Розум не може працювати так, як повинен, коли доводиться надимати жили й вергати тими ж таки пальцями всяку ношу. Треба вибирати професію вченого або докера. Бути одночасно професором і посудомийницею не випадає. Ви не тільки втрачаєте себе, Павел, ви не хочете збагнути власної трагедії фанатика з розумом генія. Ходімте снідати, сер… — Мері поволі ступила на білі дошки причалу.

— Якби подібне сказали містер Кукудзі або місіс Тійока, я вважав би це рефлексом самозбереження, — почула Мері голос Острожного, але не озирнулася й далі йшла вузьким містком наче сновида. — Я мушу тільки подякувати за вашу відвертість і винахідливість. Якби Катя спокусилася на мільйони, то цієї розмови не було б, місіс. Чи не так?

— Я не сприймаю вас як ученого, Павел. Ви більше схожі на Агасфера з червоним прапором над головою. Геніальною і такою ж безтямною головою, сер.

— Доля не вибрала мене на роль цього великого пророка волі, - сказав Павло. — Але я виріс під червоними прапорами, місіс, і тому вірю, що свободу, як і талант, не можна купити. Ми з дружиною покидаємо ваш острів: мені час повертатися в лабораторію на Ранчо Доута.

— От ми й порозумілися, — хмикнула Мері. — Але сьогодні ви ще побудете з нами, і ми зустрінемося на яхті? Шкода, якщо не побачите ритуальних танців великого племені з сусіднього острова.

— Сьогодні ми ще ваші гості, місіс…

— Ви квапитесь на Ранчо не тільки тому, що рветеся до роботи, Павел. Ви боїтеся за свою Кет…

— Я завжди боюся за свою дружину. А хіба вас не хвилює доля Джіма Френка? Ви завжди спокійні за нього?

— Я маю на увазі інше, Павел, і ви це добре розумієте. — Мері показала рукою на галявину між трьома пальмами, де Катя з Тійокою грали в бадмінтон. — Гляньте, скільки грації у вашої дружини! А ви хочете змусити Кет мити посуд…

— Вас тільки це непокоїть? Мені здавалося, ви хочете використати Кет як принаду. Але я не хижої вдачі, місіс, а Кет завжди сама вирішувала свої справи. Тож зупинимося на останньому варіанті дружнього взаємоіснування на дистанції простягнутої руки.

— Я хотіла вам добра, Павел, і вважаю, до цієї розмови ще не пізно повернутися, — сухо відповіла Мері.

— Ми завтра їдемо, міс, — повторив Павло. — Гадаю, Баррет візьме нас з собою, щоб не гнати на острів ще один гелікоптер?

— Про це ми дізнаємося завтра. Але ще треба прожити один день…

— День неодмінно мине, — не вловивши тривоги в голосі Мері, сказав Павло. — День — не вічність, з якої вже нема вороття. День завжди минає дуже швидко. Особливо останній день перед розлукою.

Баррет запросив Кукудзі до більярдної на короткий, як він висловився, поєдинок.

— Це чи не єдиний вид дуелі, де кулі летять у лузу, а не в голову суперника, — скаламбурив Баррет і запропонував Кукудзі розбивати «піраміду».

Кукудзі швидко підійшов до протилежного борту, поставив кулю на зелене сукно й коротким ударом ніби здетонував «піраміду», — дві крайні кулі опинилися в лузах.

— Як називається ваш удар? — забуваючи про мету зустрічі з Кукудзі, поцікавився Марк. — Чесно кажучи, я не бачив чогось подібного.

— Просто початок ланцюгової реакції, сер, — галантно вклонився Кукудзі. — Треба добре знати закон пружності й елементарну геометрію. — Кукудзі повторив удар, і дві наступні кулі, наче їх притягнуло магнітом, вкотилися у кутову й бічну лузи. — На решту партії я затрачу ще три удари, сер. Якщо ви, звісно, не заперечуєте… — Кукудзі ввігнав ще одну кулю в той кут, де стояв Баррет.

— Слухайте, якщо це не випадок, а закономірність, то якого біса ви займаєтеся наукою? — запитав здивований Баррет. — Ви можете стати королем більярду й нажити свої мільйони, не виходячи за поріг казино. — Баррет, мов ошелешений, водив очима за Кукудзі й не міг збагнути, як той цілиться, бо знову дві кулі тихо вкотилися в лузу. — Слухайте, містер Тонако! Ставлю тисячу доларів, якщо наступним ударом вк заб’єте он ту кулю в бічну лузу.