День на роздуми, стр. 58

Мері чітко почула, як хтось тричі стукнув у вікно, що виходило в сад. Її всю ніби обсипало інеєм, і вона боялася ворухнутися, гукнути Френка.

Знову, але вже дужче, постукало у шибку.

— Мірро, ви вільні, як дух мій.

— А-а-а! — жахнулась Мері і кинулася з кімнати.

— Що з вами, люба моя? — злякано запитав Френк.

— Це ви?! Це ви, — зітхнула Мері й пригорнулася до Френка. — Ходімте у вашу кімнату.

«Ніхто в світі не називав мене так, як щойно назвав голос Малькольна. Це був він. Він простив мене…»

— Ви молитесь?

— За вас, Джім, — тихо, одними устами відповіла Мері.

— Я люблю вас, Мері.

— Я вірю вам, Френк.

— Яз вами, люба моя. Сьогодні й завжди.

«Я вільна, — далеким відлунням майнула думка. — Я вільна», — упевнено сказала собі Мері й сплела свої руки над Френком.

XXXIV

Телефонний дзвінок Аніти був для Каті приємною несподіванкою. Катя одразу ж вирішила поділитися радістю з Тійокою й набрала номер сусідів.

— Де пан Кукудзі? — звернулася по-англійськи, не дуже турбуючись вимовою. — Якщо його немає дома, то розшукайте і неодмінно приходьте на обід: сьогодні Павла виписують з лікарні!

— Це правда? — тільки й запитала Тійока.

— Так. Едді Мітчел, як передала Аніта, стверджує, що феномен Павлового одужання пов’язаний з біополем інопланетян.

— О, Мітчел — жартівник чи справді надто скромний лікар. Він буде на обіді?

— Так. Я запросила його з Анітою. Мітчел боїться повторного шоку, тому нам треба буде говорити про речі приємні.

— Х’ю Вундстон не заходив до Павла?

— Ми з ним зустрілися у палаті. Ви щось підозрюєте?

— Х’ю не міг привезти для Павла якісь ліки від Хілди Брайнт? Хілда — великий нейрохірург.

— А Вундстон нічого вам про це не казав? — запитала Катя й засумнівалася в тому, що тут обійшлося без Х’ю і Хілди.

— Ні, Вундстон лише обіцяв украсти мене в пана Кукудзі й зробити найзнаменитішою американкою. Зараз японкам оперують очі, і вони вже стають європейками. Кажуть, у Токіо справжній бум у лікарні Ясіното. Операція триває чверть години, а гонорар підскочив до десяти тисяч доларів. До чого дурні жінки: хіба може європейка Тійоко зрівнятися з Тійокою японкою? Як ви гадаєте, Кет?

— Я люблю вас такою, як ви є, і не хочу бачити іншої Тійоки. Я просто розчаруюся і гірко страждатиму за вами, місіс.

— Кет, ви велика хитрунка, але я все прощаю вам і ладна виконати всі ваші забаганки.

— Ви великий майстер японського ритуалу чаювання. До того ж ви якось пропонували мені унікальний посуд…

— Прекрасна думка, місіс Кет, — зраділа Тійока, котрій трохи жаль було прощатися з своєю реліквією, що дісталася ще від батькової бабусі. Але там були чашки великі, чоловічі, і Тійока не знала, як ощасливити в умовах Ранчо Кукудзі, котрий завжди казав: «У вас, Тійока, є справжнє сіно, але я не можу ним скористатися, бо пити чай з такого посуду треба тільки удвох. І неодмінно з чесною людиною. Або мені треба знайти тут справжнього друга, або швидше діждатися до’рослого сина. Шкода, що ви привезли цей посуд у таку глушину, де, окрім нас, ніхто вже не цінує справжнє сіно». Тому Тійока вирішила подарувати посуд Острожним, сподіваючись купити собі старовину в антикварному магазині Токіо. — Ви самі подасте чай, місіс, — запропонувала Тійока.

— Я зовсім не знаю ваших звичаїв.

— Не хвилюйтесь. Я буду поруч і завжди непомітно підкажу.

— Домовились, — сказала Катя. — Ви не помітили, які ми балакучі?

— Це тому, що ви сьогодні щасливі, Кет.

— Я дуже щаслива, місіс.

— Атож. До зустрічі, Кет, — мовила Тійока.

Любити свою націю, її звичаї, прощати й ненавидіти так, як уміють люди, на чиєму прапорі палає велике червоне сонце — символ беззастережної щедрості й тепла, бути японкою — це головне, до чого прагнула Тійока. Можливо, іноді її бажання межували з фанатизмом самурая чи камікадзе, але якби її посвятили в самураї, якби вона бачила, що нікому більше стати на захист вітчизни, вона сама сіла б у літак, щоб згоріти в полум’ї помсти. Але вона була жінкою і сама була проти наглої смерті від меча друга чи заряду ракети, хоча й пишалася, що лише в Японії є неповторні ритуали чоловічої доблесті.

Тійока готувалася стати жінкою. Вона навчилася робити все, що повинна японка, котра з повним правом носить кімоно. Проте Тійока прагнула ще бути особистістю, над нею тяжіло жадання слави, вона ненавиділа в собі цю рису, але не змогла її подолати й завжди шукала нагоди вознестися над іншими. Тому й стала дружиною набагато старшого Кукудзі, щоб в ореолі його слави побачити німб величі і над своєю головою. Тут Тійока трохи розчарувалася, бо Кукудзі захопився ідеєю надпотужних енергій. Не всі повірили в його геній ученого, а Тійока не знала, чи встигне він за життя здобути лаври переможця. Ти нетерпеливилося ще замолоду обезсмертити своє ім’я. Вона шукала чогось виняткового, такого, що породжує легенди про подвиги утаємниченого героя, і це спокусило її стати шпигункою під іменем Кароліни. У неї не було ні прізвища, ні адреси, вона вміла трохи гамувати страх й іноді блискуче грала роль жінки-монстра, яка мала насолоду від роздвоєння свого єства, сподіваючись, що колись історія довідається про її високу місію в ім’я Японії.

Тійока починала кар’єру Кароліни з найнижчих сходинок шпигунського ремесла, але не втрачала надії стати тією жінкою, котра вирішуватиме долю цілих держав. Її трохи здивувала поведінка Вундстона, який звелів залишити дружину Острожного й стежити лише за тим, з ким зустрічаються Кукудзі і Павло, запам’ятовувати, а по можливості й записувати все, про що вони говорять при особистих зустрічах. І при цьому залишатися чарівною жіночкою, до якої не байдужий і сам Х’ю Вундстон.

Потай Тійока плекала мрію добути головні відкриття на Ранчо Доута і з цим скарбом повернутися додому. Тоді вона доведе і містеру Вундстону, і Хілді Брайнт, що вони не зуміли розпізнати справжній талант вродливої японки. Починала з найпростішого — заводила знайомства. Охоче ходила в гості, підтримувала чоловічі розмови, знаючи, що вродлива жінка матиме успіх там, де безсилі чоловіки з їхнім розумом і хистом.

З цими думками Тійока підійшла до іншого телефонного апарата з програмним набором чисел, викликала лабораторію й задивилася на пульсуючу лампочку індикатора, намагаючись уявити Кукудзі біля лазерного випромінювача, про який він говорив, як про живе створіння.

Лампочка загорілася рівним світлом, і Тійока почула знайому швидкомовку:

— До ваших послуг, панове.

— Вас турбує Тійока, любий, — лагідно мовила Тійока, щоб бодай голосом не зіпсувати настрою завжди заклопотаному Кукудзі. — Сьогодні повертається додому містер Острожний, і Кет запрошує…

— Ви нічого не наплутали? — перебив дружину Кукудзі. — У мене є для нього цікаві новини. Дещо треба вирішувати негайно, інакше… Ні, це не для ваших вух, Тійоко.

— Про все скажете особисто. Але, прошу вас, не нагадуйте йому про недавню хворобу. Попереджаю зараз, щоб потім не забути застереження Едді Мітчела.

— Йду негайно. — Кукудзі вимкнув живлення, прислухався до глухуватих ударів скаженіючої хвилі гравіталу й заквапився до ескалатора. Він був задоволений тим, що Тійока не знає про загрозу, яка нависла не тільки над підземними лабораторіями й над Ранчо Доута. Кукудзі пам’ятає, як зблід Вундстон, коли опустився в підземелля й прислухався до гарматних ударів спресованої води. «На вас уся надія, — сказав тоді Вундстон. — По-моєму, все легше руйнувати, ніж створювати. Феномен відкриття Павла Острожного треба залишити в таємниці, а його хвилю поховати в стінах лабораторії». — «Ми випустили джина, містер Вундстон, і не так легко його вблагати ввійти в свої береги. Руйнувати можна місто, світ, але не енергію». — «Якщо ви не знайдете іншого способу, ми вивеземо звідси людей і проведемо підземний ядерний вибух». — «А ви не допускаєте того, що ударна хвиля ядерного заряду може стати для гравіталу тим батогом, яким підганяють дзиґу?» — запитав Кукудзі, і Вундстон не зміг заперечити. «Що ви пропонуєте?» — «Чекати одужання Острожного або негайно проконсультуватися в містера Макларена», — підказав Кукудзі, не знаючи, що сталося з Малькольном.