День на роздуми, стр. 52

— Це вже політика, а я не люблю політиканів і попів, — скривився Мітчел. — Мене зараз цікавить інше. Ночами, коли стихає вітер і згасає шемрання піску, я чую дивні удари підземного молота. І з кожним днем вони дужчають. Це непокоїть не тільки мене, сер. Я хотів би знати, чи не загрожує це тим, хто з доброї волі, а не з престижу, поселився на Ранчо Доута?

Х’ю здивовано подивився на Мітчела.

— І ви питаєте в мене, Едді? У ваших руках зараз не тільки доля Ранчо, а й, можливо, нашої цивілізації.

Якби я належав тільки собі, містер Х’ю, я б не церемонився з вами, хоча й ви, кажуть, теж належите до великих людей. Не будемо грати в піжмурки: ви прекрасно знаєте, про що я говорю, і на Острожному світ клином не зійшовся. Чому досі не приїхав містер Макларен і не зупинив того молоха, який не сьогодні-завтра вирветься з підземелля і втрамбує нас у пісок разом з примарним раєм нашого Ранчо? Хоча мені хотілося б умерти разом з Оултом. Можете йому переказати, бо я, на жаль, не маю щастя побачити свого благодійника.

— Менше жовчі, Едді. Ви мало спите. А ще ця спека. Я вас не впізнаю. Я не впізнаю того Едді Мітчела, якого мені рекомендували на Ранчо Доута.

— Що з Малькольном?

— Я певен, ці стіни не такі прозорі, як у кабінеті Острожного. — Вундстон набурмосив брови.

— У нас однакові гарантії, сер. Ми американці, і тому навряд чи хто інший скористається таємною інформацією з моїх чи з ваших уст, сер.

— Розумію, — підтакнув Вундстон і з болем в очах глянув на співрозмовника. — Малькольн став частиною диявольської хвилі, Едді. Про це не знає навіть нещасна Мері. Я тішу її надією, що Малькольн лежить у закритій клініці Атланти.

— Макларена пожерла ця потвора?..

Вундстон добув з внутрішньої кишені товсту сигару.

— Нам ледве вдалося врятувати Мері. Тепер ви розумієте, що вся надія на Острожного?

— Ви певні, Острожний знає, як зупинити хвилю?

— Мені так здається… Як, по-вашому, він скоро повернеться в лабораторію?

— Не раніше, як за місяць.

— Будемо сподіватися на краще, — сказав Вундстон, ніби йшлося про безнадійно хвору і близьку людину. — Ми ризикуємо не тільки життям містера Острожного, а й власною головою. Такі правила гри, Едді. І ми з вами знали, на що йшли, бо там, де великі гроші, там і не менший ризик укоротити собі вік.

— Тільки я не здогадувався, що в цій грі здаватиме карти містер Острожний, — докинув Мітчел.

— До того ж він виявився людиною з іншого світу, — зітхнув Вундстон і з неприємністю згадав Джіма Френка, з яким ще сьогодні доведеться мати неприємну розмову. — Саме з того світу, Едді, який не визнає умовностей і законів бізнесу.

— А ви заздрите Острожному, містер Х’ю, — зловтішно посміхнувся Мітчел.

— У чужих очах навіть горе здається дитячою забаганкою, — ухилився від відповіді Х’ю й важко звівся на ноги. — Приємно було з вами особисто познайомитися. Не по анкеті. Радий, що ми порозумілися. Якщо ж інформація про Малькольна дійде до мене через треті вуха, нічого втішного вам не обіцяю.

— Американці завжди пунктуальні в погрозах. — Мітчел показав на високі двері Павлової палати. — І тому ми потай заздримо містеру Острожному, який нам іноді здається мало не інопланетянином.

— Ви маєте рацію лише в тому, що нам стає тісно на одній планеті. Напевне, росіяни народжені не для Землі — грішної і приреченої на вічний канібалізм. Як це страшно, Едді, - з щирим сумом зауважив Х’ю й подав Мітчелу свою важку руку з пітною долонею. — Не проводжайте мене, Едді. Шкода, що я лише сьогодні з вами познайомився ближче. Та й то за дивних обставин. Пробачте…

— Ви ніби прощаєтесь назавжди, містер Х’ю, а мені б хотілося з вами зустрітися не в стінах клініки.

— Ви теж мені симпатичні, Едді, - признався Х’ю. — Усе залежить від того, хто запалив вогонь і для чого ти гориш, — виголосив власну притчу. — Можливо, ми з вами ще не вуглинки, Едді, - додав і рушив до дверей.

XXX

— Ви чимось схвильовані, міс?

— Це вам здалося, сер, — лагідно заговорила Аніта й з жалем подумала про те, що Мітчел не дозволяє Павлові одягати темні окуляри. — У вас не болять очі? Ви не наполягаєте на захисних окулярах? Я гадаю, лікар надто вимогливо ставиться до вас.

— Я мушу звикати до сонця, міс Аніта, — пояснив Павло. — Звідки пахне м’ятою? Я давно не чув її холодного аромату.

— Я вирішила лікувати вас травами. Вам треба побільше пити чаю з холодної м’яти. Це найкращі ліки моєї бабусі. А ще вам треба їсти зелений кріп. Завтра обіцяли привезти кропу й петрушки. Кажуть, навесні змії прокидаються зовсім сліпими, і тільки листя молодого кропу повертає їм зір.

— Але ж я не змій, — розсміявся Павло й зіперся на лікті. — До того ж зараз не весна, міс Аніта.

— Як для кого, містер Павел, — з щасливою усмішкою сказала Аніта.

— Якщо я справді вгадав наміри свого жорстокого лікаря, то чи не скажете, коли нам з Катею прийти на ваші заручини?

Аніта зашарілася.

— Едді справді попросив моєї руки.

— Тоді на заручини я вже спізнився, — зітхнув Павло. — Зате до весілля я піднімуся. Несіть кріп, петрушку, м’яту, кропиву, німицю, привозьте сюди вашу бабусю — робіть усе, що хочете, але я повинен бачити вас з Едді на власні очі й станцювати гопака на вашому весіллі. Тепер у мене є точні строки, і я ні дня не залежуся тут. Сьогодні ж почну ворушити свої ледачкуваті ноги.

Аніта тихо розсміялася з Павлового оптимізму і потай від Острожного діткнулася голкою його ноги. Павло сіпнувся й ледь не закричав з радощів:

— Міс Аніто, я відчуваю біль. Ви мене вкололи?

— Вам справді боляче? Я зараз же покличу Едді. Тепер я вірю, що ви скоро почнете ходити. Криза минула, містер Павел, і вас незабаром відпустять додому, а ми знову сидітимемо без діла.

— Гадаю, Едді Мітчел знайде для вас роботу. До речі, ви не збираєтеся поступати в інститут?

— Заради чого? — щиро здивувалася Аніта. — Лікарів з дипломами вистачає. Вища освіта — це ще не бізнес, сер.

— Я не історик і не соціолог, міс Аніта, але мені здається, що тільки освіта дає людині право назвати себе вищим створінням природи. А мати розум і жити задля втіхи — прояв витонченого садизму над природою самого буття.

Аніта промовчала. Її радісний настрій несподівано згас, і вона здогадалася, що це від заздрощів до Павла Острожного, з яким вона повинна няньчитися і якому не треба думати про власний бізнес, а тому його розум не переобтяжений страхом банкрутства і завжди вільний для великої науки. Аніта знала майже всіх жінок на Ранчо Доута, іноді сходилася ближче з пані Тійокою, і вони розуміли одна одну, разом журилися над невизначеним майбутнім, і тільки місіс Острожна не знаходила з Анітою спільної мови й часто сміялася з того, що лякало Тійоку. «Росіяни навіть у злиднях кричатимуть про свій рай», — говорив Аніті Едді Мітчел, коли заходила мова про Острожних.

— У вас є тюрми, містер Павел?

— Є, - швидко відповів Павло й зашарівся.

— Я була неуважною до вас, сер, — тихо вибачилася Аніта й підкотила масажний столик до ніг. — Вам не можна хвилюватися, сер. Зараз ми трохи розімнемо ваші ноги.

— У мене олімпійський спокій, — заперечив Павло, відчуваючи з радістю, як по ногах перекочуються гумові валики. — Вас чомусь зацікавили наші в’язниці.

— Я хотіла знати правду, сер.

— Про що?

— Про вашу країну рівних людей.

— Ви так добре знаєте Радянський Союз, що вам бракувало саме цих відомостей? Ні, немає у нас солоденького раю, де всі ходять у рожевих окулярах або намагаються переконати себе в тому, що навкруги суцільна благодать. Бо не в кожній людині можна здолати, як віспу, чорні заздрощі до багатства, розбещеність і лінь.

«Для чого я почав з нею ці балачки? — невдоволено скривився Павло й раптом відчув, як у спині ожив невідомий досі пекучий біль, що розпеченою горошиною покотився до ніг. — На нашій планеті, міс Аніто, не знати з якого часу з’явилися інопланетяни з торбами золота, і це, по-моєму, найстрашніша трутизна, що вбиває розум землян». Чорний сніп вогню жахко вдарив в очі, й Павло здивувався, що вперше бачить чорний вогонь…