День на роздуми, стр. 49

— Ти охолонь, — мовив Урбан. — Сам же читав, що там у них — як на полігоні. І нам з тобою не треба думати про власні козирі, а можливо, слід починати з нуля, щоб потім перед нулем поставити одиницю, Семене. Якщо хочеш, бери мене в компаньйони.

— Даруйте, це несерйозно, — відповів Федак, — Моя докторська «на мазі», ви закінчуєте монографію. Нехай цим Череп займеться. А ми підключимо Гулька…

— У такому разі, давай прощатися. Може, на вечірній кльов устигну, — невдоволено забурмотів Урбан і встав з крісла.

— Ви з ким їдете? — примирливо запитав Федак.

— Їду сам. Хочу бодай один день на тиждень побути серед мудрих людей.

— Не розумію…

— Інтелігентна людина ніколи так не розмовлятиме зі старшим, Семене Сильвестровичу, — зауважив Урбан. — А тікаю я від вас тому, що всі ви занадто талановиті. А я люблю мудрих. Нехай і не вчених. Спілкування з ними допомагає іншими очима дивитися на світ — на річку, на дерево, на мураху, на вас, Семене Сильвестровичу, і на дітей. Кожна людина, щоб ви знали, повинна хоча б раз на день дивитися в очі дитини. Інакше душа зашкарубне, проросте скверною і не зможе сповідатися перед власною совістю й честю.

— Самодослідження — це розкіш філософів. Ученому зараз не до того.

— Знання без філософського прозріння — це і є Хілда Брайнт. Ви ще не забули про неї, Семене Сильвестровичу? Острожний не може всього розтлумачити, бо ви б тоді взагалі не одержали цього листа, що проходить там не через одні руки. Скажіть, хто схоче народжувати дітей для того, щоб вони стали двоногими істотами, здатними жити по програмі «Баранячі лоби»? Істотами набагато примітивнішими, ніж роботи останнього покоління.

— Звідки у вас така поінформованість про Хілду Брайнт? Досі я її вважав просто великим ученим, жінкою, якою повинна пишатися планета.

— Щоб знати те, що зрозумів я, вам треба видати себе за француза й зголоситися поїхати на екскурсію в підземелля містера Гленда.

— Де це?

— Неподалік Атланти.

— Вам пощастило там побувати?

— Там був мій колега з Парижа: «У підземеллі Гленда починається рай для блазнів, — сказав він. — А блазнями стають усі, хто ступив за межі того пекла».

Федак сидів незворушно. «Насолода, радість любові, приязнь до ката, відраза до книги й невситима жадоба до роботи — все в руках однієї суперлюдини, яка стане реальним богом над живим світом? Але в ім’я чого? В ізольованій самотності можновладці теж здичавіють, і від цивілізації залишаться лише шпичаки телевеж і піраміда Хілди Брайнт, яку витешуть і складуть для неї найсмиренніші раби нейронної ери».

— Василю Олександровичу, ви ніколи не дорікали собі за якусь похибку в житті?

— Боїтесь, що вам докучатиме власна совість? — перепитав Урбан. — Я не зробив того, що хотів і що міг зробити як учений, але я знав, що, коли сидітиму в кріслі директора інституту, тоді такі, як ви й Острожний, зроблять набагато більше. Нема нічого страшнішого, Семене Сильвестровичу. ніж влада в руках дурня.

— А мені здається, ви ніби жалкуєте за чимось назавжди втраченим.

Може, й так. Чуже око завжди бачить сховані тобою гріхи. Але не про мене річ, колего. Я вже не зможу розгледіти істини в хаосі модних гіпотез. Переобтяжений досвідом розум може тільки вчити, а не відкривати, — у нього немає відваги провісника і самозреченості аскета. На жаль, тепер мало аскетів, а більше модників з ідеями й ідейками. Мода в науці… Про неї говорять навіть на захисті кандидатських і докторських дисертацій. Вам, бачу, теж не хочеться відстати від примхи нашого старезного віку.

— Я люблю їсти свій хліб, — проказав Федак. — Беріть мене до свого гурту, Василю Олександровичу. Я у всякому ділі страшенно везучий чоловік.

— Ну, якщо так, Семене, якщо ви справді починаєте з нуля, то я не заздрю ні Хілді Брайнт, ні її зброєносцю Х’ю Вундстону, — дружньо заусміхався Урбан і заквапив: — Ходімо підвечеряємо, то ще й на вечорові лови встигнемо. Може, й на сома замахнемося. Там, кажуть, є по пуду й більше, — жартував Урбан.

XXIX

— Тільки ніяких негативних емоцій, — попередив Мітчел, проводжаючи Катю до просторої палати, в якій лежав Острожний. — Нам пощастило вивести його з шоку, але він ще дуже слабий.

— Я мовчатиму, містер Мітчел. Мені тільки його побачити, — тамувала сльози.

— Ваш чоловік набагато сміливіший, місіс, — підбадьорив Мітчел.

Широке ліжко з дерев’яними бильцями було ніби засіяне волошками. Павло лежав укритий квітчастою ковдрою. Швидкі Катині кроки приглушив світло-зелений килим, і вона, наче привид, спинилася біля ліжка.

— Катю, сідай ближче, — тихо сказав Павло, наче вони вже бачилися й просто якийсь час мовчали. — Я зараз звикну до світла. Усе, як кажуть американці, о’кей! А ти як? Що нового? Що наші пишуть? Як твоє друге «я»? Не навідується?.. Ти чого мовчиш? Говори голосніше. Я трохи оглух. Якби ти бачила той привид, ніколи б не подумала, що це і є вбивця. Я завжди захоплювався веселкою. А там їх було багато. І попереду — вогненне перевесло. Катю, якщо ти говориш, а я не чую, то ти мовчи. Я говоритиму за обох. Я дуже скучив за тобою. Від тебе віє сонячним вітром… Свіжим і прозорим. Напевне, був дощ?

— Був дощ, Павлику, — сказала Катя, стримуючи плач.

— Дощ — це добре. Через два дні все зазеленіє, - сказав Павло й вийняв свої руки з-під ковдри. На шкірі, наче тавра, біліли плями від недавніх опіків, і чорний ніготь на вказівному пальці правої руки ще не зовсім зійшов. — Катю, ти як підеш по квіти, то запроси Пітера. Він великий знавець грибів. Після такого дощу бувають гриби.

— Ми ще на Ранчо Доута, у пустелі. Тут, Павлику, грибів немає, - несміливо підказала Катя. — Ти поспи, не муч себе.

— Очі болять від вогню. Я тільки в темряві відкриваю очі. При світлі дуже болять.

— Ти щось бачиш? — запитала й злякалася свого голосу.

— У сутінках. А так у мене перед очима все ще той вогонь — з кольором зоряних грибів. Ви з Пітером обов’язково їх пошукайте. Ці гриби ростуть тільки в пустелі. Одразу після дощу. Рідкісний гриб фелорінія, схожий на зорю. Високий, з променями. Тільки не зводь з нього очей: цей гриб — примара. Реальна примара, яку можна зрізати, а можна тільки побачити.

Каті здавалося, що Павло марить, і вона тішила себе тим, що під її долонею було прохолодне Павлове чоло.

— Тобі, Павлику, ніде не болить? Тільки очі печуть?

— Ти не журися, Катю. Я давно видужав. Мені вкрай треба побачити Малькольна. З ним це може статися кожної хвилини. — Павло притримав Катю за руку, втаємничено прошепотів: — Едді Мітчела немає?

— Немає.

— Може, ти вмовиш Мітчела, щоб він дозволив мені зателефонувати до Малькольна? Ти ж у мене така розумниця, і тебе завжди всі слухали.

— Тобі не можна хвилюватися. Тобі треба зараз спати й спати. З Маклареном я сама зв’яжуся. Ти скажи, що треба передати. Це ж недержавна чи військова таємниця. Правда ж? І ти нічого аж такого не зробив, щоб тебе ховали за сімома замками? — допитувалася Катя й не знала, чи розповідати Пазлові про побоювання Кукудзі.

Уже не вперше Кукудзі казав Каті підкреслено офіційним тоном: «Коли ваш чоловік знову повернеться в лабораторію? Мені здається, ми зараз працюємо і живемо на вулкані». Катя не розуміла Кукудзі, а він мовчав про те, що все виразніше чув за стінами свого підземного робочого кабінету немовкнучий гуркіт і свист, ніби хтось розкручував велетенське точило і воно набирало розгону, загрожуючи прорізати земну кулю. «Можливо, це те, що я шукав, — задумувався ночами Кукудзі й знову повертався в космічне безмежжя геніальної робітні, де можна знайти новий початок не тільки планети, галактики й самого ядра атома. Дробного заряду нема в природі Землі, але його останнім часом фіксує прилад Кукудзі. — Усе в матеріальному світі має катаклізми передчасної смерті, і, можливо, кінець планети в ефекті дзиги? — Тонако здивовано підносив брови: життя і смерть матерії залежали від швидкості її навколоцентрового руху — вона ніби вгвинчувалася сама в себе, розкидаючи навсебіч океани енергії. — Ми схожі на дітей, котрі стоять перед пультом космічного корабля, — з прикрістю зауважив Тонако. — Але не треба забувати, що ми — пасажири того корабля і нам нікуди буде втікати звідти, ні від кого чекати допомоги у вогняному Всесвіті, де ще досі людина не знайшла собі ні брата, ні порадника, ні рятівника з чужої й далекої планети». Кукудзі намагався й сам не думати про фатальну небезпеку свого відкриття, але йому постійно нагадувала про це опломбована лабораторія Острожного.