День на роздуми, стр. 45

— На диво тепла осінь, сер. Якщо не випередять морози, то ще вродять гриби. Останні гриби у цьому році. — Уже на стежці сказав про головне: — Ви не хлопчисько, і вам слід знати, що ніхто з великих не належав собі.

Малькольн німо дивився на Дейвіда.

— Ви мене чуєте? Отямтесь і зважте все, що я вам скажу.

Рассел дав зрозуміти, чим доведеться Малькольну платити за свої розкоші.

— Повірте, до експерименту біозв’язку між вами і Острожним я не причетний.

— Ви говорили про Мері… - неслухняними губами вимовив Малькольн.

— Мері виконувала роль передавача. Та не в тім річ, — почав нервувати Дейвід, бо й сам не знав подробиць, до яких додумалась Хілда Брайнт, використавши експерименти пастора Берклі. — Я приїхав до вас як до друга Павла Острожного: тільки ви зможете його врятувати від долі тихого блазня.

— Перш ніж щось відповісти, я повинен знати все, — уже рівним, упевненим голосом мовив Макларен.

— Ви повинні знати все або нічого, — сказав Рассел. — І в останньому варіанті ви були б щасливіші. Ви спокійно працювали б у своїй лабораторії, а одного дня дізналися б із газет, що ваш колега Павло Острожний помер дорогою до лікарні. Правда, це сталося б лише після того, коли ви зареєстрували б своє відкриття.

— Острожний приречений?! Я так вас зрозумів? — Малькольн почав здогадуватися, чому саме Павла запросили на Ранчо Доута.

— На жаль, енергія, якою б вона не була, тепер стала політикою. А про політику є й без нас кому думати, — повчав Рассел, не знаючи, як пояснити Макларену його власні шанси на виграш у суперництві з Хілдою Брайнт.

— Мені треба зустрітися з Острожним, — заявив Малькольн. — Я хочу побачити його останні досліди в умовах полігона.

— Якщо вам це дозволять, то прошу там без ніяких одкровень. Усе, що ви скажете, слово в слово почує Джім Френк. Якщо, звісно, цього захоче Хілда Брайнт.

Малькольн помітив у Дейвіда в очах неприхований страх. «Х’ю його залишив, — здогадався. — Може, й мене кинув на жертовник заради власного бізнесу? Ні, швидше знання Острожного хочуть зробити моїми, отже, я залишаюся на поверхні. Зайвим став Рассел, і він хоче врятувати себе за рахунок Острожного. Напевне, прокручували на електроніці всі „за“ і „проти“ з Павлової біографії. Результат, мабуть, невтішний. Я став чи не основною принадою для Павла і Кет. Якщо Кет зголоситься стати американкою, Павлові не вистачить духу повернутися додому…»

— Я знав, що ви схочете побачити російського фізика, і тому захопив для нього невеличкий сувенір. Острожний любить модерні ручки. Я зібрав чималу колекцію. Це трохи допоможе вам наблизитися до його аскетичної душі.

— Ви чудово поінформовані…

— Про цю ваду Острожного я чув від вас. А мій покійний батько вчив ніколи й нічого не забувати. Іноді одне слово продовжує людині життя. Якщо, безперечно, це слово вчасно згадати. Забалакався я з вами, Малькольне. Мені вже треба бути на тринадцятому кілометрі.

— У вас теж існує графік заклопотаного бізнесмена? Я гадав, що багатії, якщо вони не обтяжені талантом, ніжаться в житті, як коти на сонечку.

— Бізнесмен у всьому обов’язковий. Це найзаклопотаніша людина. Якщо це справді бізнесмен. Сьогодні маю ділове побачення неподалік від ресторану «Золоте руно».

Уже біля машини, коли передав Малькольну зелену шкатулку з єгипетським тисненням, Рассел сказав:

— Ви нічого від мене не чули. Можете тільки нагадати місіс Кет, що містер Оулт сподівається на її згоду. Гонорар вона може не обмежувати мільйоном. А до Острожного пригляньтеся. Шкода, якшо він не довіриться: таких учених поки лише двоє. — Ліве око Рассела примрх жилося, ніби він згадував, чи не забув когось з великих фізиків, осяяних феноменом гравіталу. — Перепустка для вас замовлена. Гелікоптер буде завтра. Приїдете — подзвоніть. — Подумав хвильку й весело підказав пароль: — Запрошуйте на дичину.

Машина рвонула від самих воріт, і, коли стала схожа на маленьку білу мишу, Малькольн рушив до ґанку. Раптом ніби важка чоловіча рука лягла йому на плече, і Малькольн озирнувся. Там, де щойно виднілася машина Рассела, аж до обрію виросло химерне дерево з чорного диму, а вище, мов шкаралуща з диявольського плоду, летіли білі шматки заліза. Усе це відбувалося в абсолютній тиші, наче по той бік реального світу.

Бу-бум! — долинуло, як звук пострілу старої гарматки із вілли Рассела.

XXV

Малькольн прожогом кинувся до кабінету. На сходах його зустріла Мері й відсахнулася: таким вона бачила Малькольна вперше.

— Що з вами? — механічно запитала Мері, але Малькольн не почув того шепоту, і якби вона не прихилилася до поручня, то, здається, збив би її з ніг або разом з переляканою дружиною на руках влетів до своєї кімнати, де ще не вивіявся дим від сигари Дейвіда.

Макларен зупинився біля телефону й почав згадувати, для чого прибіг до кабінету. Заважав зосередитися дзвін у вухах. Високий, на одній ноті обірваної струни звук всвердлювався в мозок.

«Я щось знаю і мушу про це кричати на весь світ, — говорив собі Малькольн, втупившись у чорне кружало диска з еліпсовидними отворами, крізь які прозирали червоні цифри. — Невже на моєму апараті справді червоні цифри?» Боячись, що від найменшого руху розколеться голова, він тремтячими пальцями торкнувся скронь і опустився в крісло.

Мері зупинилася за спиною Малькольна і не наважилася заговорити. Лише дивилася на похилені плечі чоловіка й подумки повторювала одну коротку фразу: «Дейвід збанкрутував». Ніжно провела долонею по його обличчю.

— Я не звикла до розкошів. Не журіться. До того ж не вам, а лише Дейвіду не пощастило. Та навіть після банкрутства він не залишиться без хліба. Жаль сердегу.

— Це співчуття зайве: його вже нема, — одним подихом вимовив Малькольн. — Немає, - повторив і нервово крутнув головою, ніби заперечуючи жахливу правду, яку знав лише сам.

Потім підвівся, взяв трубку.

— На повороті з десятого шосе — аварія. По дорозі до… ферми містера Гленда.

— Назвіть себе. З ким розмовляємо?

— Я просто подорожній. — Швидко натиснув на важіль, набрав номер Гленда — перший номер, який спав на думку.

Гленд ніколи не обзивався першим.

— Все о’кей! — несподівано крикнув Малькольн і поклав трубку. Обернувся до Мері й сказав так, як повідомляють про свої таємниці люди несповна розуму: — Він теж боїться, а боятися вдвох уже не так страшно.

— Удвох усе легше робити, — погодилася Мері й відчула, як леденіє душа. «Тільки б не дати зрозуміти, що він захворів, — умовляла себе. — Треба йому поспати». — Ми давно не були на самоті. Ходімо до мене. Я затулю вікна шторами, запалю свічку і вип’ю з тобою келих сухого вина. Дуже хочеться, щоб ти хоч інколи належав тільки мені. І нікому більше. Ходімо, — благала Мері.

— Гаразд, тільки удвох…

Мері зачинила за собою двері і ледь чутно, ніби ховалася з коханцем, прошепотіла:

— Тепер ви тільки мій.

— Гадаєте, вони мене тут не знайдуть? — ніяковіючи, запитав Малькольн.

— Ніхто й ніколи… — Мері ледве трималася на ногах.

— Шкода, що ми відпустили Пітера. — Малькольн тужно задивився на високі шиби двох вузьких вікон готичного стилю. Скло було ніжно-рожевого кольору, і створювалася ілюзія, ніби за вікном тихий вечір розлив у небі останню жарву й закотив сонце за бузкові дими Атланти.

— Він вам подобався? — запитала Мері і непомітно опустила в його келих дві зелені кульки снотворного.

Малькольн промовчав, бо не почув голосу Мері: йому здавалося, що десь далеко все ще дзижчить та надокучлива струна…

— Нас нема дома, — обізвалася Мері й затулила вікна золотаво-опаловими шторами. — Знаєте, останнім часом мені все частіше хочеться побути у вашому товаристві.

— Ми щодня буваємо разом у лабораторії, - відповів Малькольн.

— У лабораторії ми працюємо, любий. Там ви — мій шеф, а я не люблю фліртувати з начальством.

— О, місіс, ви подобаєтеся мені. — Малькольн узяв з рук Мері келих, подивився крізь нього на вогонь свічки. — Американці бояться червоного. Червоного не бояться тільки росіяни. І тому їхні символи палають вогнем. А наші зорі уже перетліли, від них залишилася лише біла тінь. Усе чорне має жовту тінь. У білого навіть тіні нема…