Соляріс. Едем., стр. 63
— Пройшов критичний!!! — щосили загорлав він і заплакав, не випускаючи ручок.
Він відчував, як обм’якають його м’язи, бо весь час чекав вибуху.
— Мабуть, заїло стрілки, — спокійно мовив Координатор, ніби не бачив, що діється з Фізиком.
Йому важко було говорити — так міцно він стиснув щелепи.
— Дев’яносто… вісімдесят один… сімдесят два… — рівномірно викрикував Лікар.
— Давай!!! — скомандував Інженер і рукою у великій червоній рукавиці перекинув головний перемикач.
Генератор завив і почав сповільнювати оберти. Інженер кинувся до компресора й перекрив обидва вхідні вентилі.
— Сорок шість… сорок шість… сорок шість, — розмірено повторював Лікар.
Турбіна перестала брати кисень із балонів. Лампи швидко блідли, робилося дедалі темніше.
— Сорок шість… сорок шість!.. — викрикував із штольні Лікар.
Зненацька лампи спалахнули. Генератор уже ледве обертався, але струм був, усі ввімкнені прилади показували зростання напруги.
— Сорок шість… сорок шість… — весь час повторював Лікар, якому нічого не було видно з його сталевого колодязя.
Фізик сів на підлозі й затулив обличчя руками. Ротор генератора басовито шумів, обертався дедалі повільніше, потім востаннє гойднувся, здригнувся й зупинився.
— Сорок шість… сорок шість… — усе ще повторював Лікар.
— Як теча? — запитав Координатор.
— У нормі, — відповів Кібернетик. — Мабуть, пробило на вершині гальмування, проте автомат устиг зацементувати, перш ніж замкнуло.
Більше він не сказав ні слова, однак кожен зрозумів, як Кібернетик пишається цим автоматом. Однією рукою він крадькома притримав пальці другої, щоб не тремтіли.
— Сорок шість… — трохи не плачучи, повторював Лікар.
— Годі! — крикнув раптом у глибину колодязя Хімік. — Уже не треба! Реактор дає струм!!!
Запала коротка мовчанка. Реактор працював, як завжди — безшумно. В сталевій горловині колодязя з’явилося бліде, облямоване темною бородою Лікареве обличчя.
— Справді? — запитав він.
Йому ніхто не відповів. Усі дивилися на прилади, мовби не могли повірити власним очам, що стрілки й справді несхибно стоять у робочих позиціях.
— Справді? — повторив Лікар і почав беззвучно сміятися.
— Чого це ти знов? — сердито блимнув на нього Кібернетик. — Перестань!
Лікар виліз нагору, сів поруч Фізика й теж утупився в стрілки приладів.
Ніхто не знав, як довго це тривало.
— Знаєте що? — молодечим, свіжим голосом озвався раптом Лікар.
Усі подивилися на нього з таким виглядом, наче щойно прокинулися зі сну.
— Ще ні разу в житті я не був такий щасливий, — прошепотів він і відвернувся.
4
При пізніх сутінках Координатор й Інженер вийшли на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям. Вони всілися на купі виношеного з ракети грунту й задивилися на краєчок червоного, мов рубін, сонячного диска.
— Я не вірив, — стомлено промимрив Інженер.
— Я теж.
— Цей реактор непогано працює, га?
— Солідна, земна робота.
— Подумати тільки — витримав! Вони хвилину помовчали.
— Чудовий початок, — знову озвався Координатор.
— Як на мене, ми працюємо надто нервово, — зауважив Інженер. — Це… біг на довгу дистанцію, розумієш? Між нами кажучи, ми зробили приблизно одну соту того, що ще належить зробити, аби…
— Знаю, — спокійно відповів Координатор. — А втім, невідомо ще, чи…
— Гравіметричний розподіл, еге ж?
— Не тільки. Стернові сопла, увесь нижній відсік.
— Зробимо.
— Атож.
Інженерів погляд, яким він неуважно водив довкола, несподівано наштовхнувся на невисокий довгастий насип зразу ж за вершиною пагорба — місце, де закопали рештки непроханого гостя.
— Зовсім забув… — здивовано сказав він. — Немовби відтоді минув уже щонайменше рік.
— А я ні. Я весь час думаю про це… точніше, про нього. Мені не дає спокою те, що Лікар знайшов у його легенях.
— Що? А й справді, він щось таке казав. І що ж це було?
— Голка.
— Що?!
— А може, й не голка — подивися сам. Цей предмет у слоїку, в бібліотеці. Шматочок тоненької обламаної трубочки з гострим кінцем, зрізаним навскоси, як медичні голки для ін’єкцій.
— Що б воно могло бути?
— Більше я нічого не знаю.
Інженер підвівся.
— Нечувана річ, але… але я сам не розумію, чому це мене так мало інтригує. Власне, якщо бути відвертим, то майже зовсім не інтригує. Знаєш, я почуваю себе зараз так, як перед стартом. Або як пасажир літака, що на кілька хвилин сів у незнайомому аеропорту, змішався з юрбою тубільців, був свідком якоїсь дивної, незрозумілої сцени, але знає: він тут чужий, за хвилину звідси відлетить, і все довкола себе сприймає мовби з далекої відстані, чуже й байдуже.
— Ми поки що нікуди ще не відлітаємо…
— Знаю, і все ж у мене таке відчуття…
— Ходімо до наших. Ми не зможемо лягти, поки не замінимо все тимчасове. І запобіжники треба встановити як слід. Потім реактор може працювати вхолосту.
— Гаразд, ходімо.
Ніч екіпаж провів у ракеті, не гасячи малих ламп. Час від часу хтось прокидався, непритомно дивився, як горять лампочки, і, заспокоївшись, засинав знову. Уранці всі встали зі свіжими силами. Першим було запущено найпростіший напівавтомат-прибиральник, який раз по раз грузнув серед куп уламків. Кібернетик, який ходив слідом за ним з інструментами в руках, витягував його, мов таксу з лисячої нори, прибирав уламки, які були надто великими для його захвату й запускав знову. Напівавтомат квапливо посувався вперед, люто вгризався в наступну купу уламків, і все повторювалося спочатку. Після сніданку Лікар успішно випробував свою безпечну бритву й з’явився перед товаришами мовби в якійсь бронзовій масці: чоло і шкіра довкола очей у нього були обпалені сонцем, а нижня частина обличчя — абсолютно біла. Всі наслідували його приклад і тепер насилу впізнавали один одного в замірках з випнутими вилицями.
— Нам треба краще харчуватися, — зробив висновок Хімік, невдоволено роздивляючись у дзеркало на власне відображення.
— А як ти ставишся до свіжої дичини? — запропонував раптом Кібернетик.
Хімік здригнувся.
— Дякую. Навіть не нагадуй мені про це. Я щойно пригадав… Мені снилося те… та…
— Та тварина?
— Дідько його знає, чи це була тварина.
— А що?
— Яка тварина зуміла б запустити нашого генератора? Товариші дослухалися до їхньої розмови.
— Доведено, що всі істоти на вищому ступені розвитку винаходять якийсь одяг, — сказав Інженер, — а це дуплексне створіння було голе.
— Як ти сказав? Голе? — втрутився в розмову Лікар.
— А чому це тебе так здивувало?
— Та тому, що про корову чи мавпу ти не сказав би, що вони голі.
— Бо в них є шерсть.
— У гіпопотама чи крокодила шерсті немає, але ти теж не назвав би їх голими.
— Ну то й що з цього? Просто в мене так вихопилося.
— Отож-бо.
Запала коротка мовчанка.
— Скоро десять, — озвався Координатор. — Ми відпочили, і я думаю, що тепер зробимо вилазку в іншому напрямку. Інженер повинен був приготувати нам електрожектори. Як у тебе з цим?
— Є п’ять штук, і всі п’ять уже заряджено.
— Гаразд. Учора ми йшли на північ, а сьогодні підемо на схід. Зі зброєю, але, звичайно, постараємось її не застосовувати. Надто якщо зустрінемо цих… цих дуплексів, як їх назвав Інженер.
— Дуплекс? Дуплекс? — кілька разів невдоволено повторив Лікар, мовби випробовуючи цю назву. — Як на мене, це не дуже вдало, і, мабуть, тому приживеться. Так уже чомусь буває.
— Рушаємо негайно? — запитав Фізик.
— Думаю, що так. Тільки закриємо люк, щоб уникнути нових несподіванок.
— А чи не можна взяти всюдихід? — запитав Кібернетик.
— Та… мабуть, ні. Мені треба було б щонайменше п’ять годин, щоб його приготувати, — сказав Інженер. — Хіба що, може, відкладемо вилазку на завтра?