Соляріс. Едем., стр. 41

СНИ

Оскільки Океан ніяк не реагував на наш експеримент, ми змушені були його повторити через шість днів, причому станція, яка досі непорушно висіла на перетині сорок третьої паралелі зі сто шістнадцятим меридіаном, попливла, зберігаючи чотирьохсотметрову висоту над Океаном, у південному напрямку, де, як показували радарні датчики та радіограми сателоїда, активність плазми значно зросла.

Дві доби змодульований моєю енцефалограмою пучок рентгенівських променів завдавав з інтервалами в кілька годин невидимі удари по майже зовсім гладенькій поверхні Океану.

Наприкінці другої доби ми були вже так близько від полюса, що коли майже весь диск голубого сонця сховався за обрієм, хмари на протилежному боці налилися пурпуром, провіщаючи схід червоного. На чорному огромі Океану й порожньому небі над ним заграли тоді сліпучо-яскраві барви: різкі, ядуче зелені промені, виблискуючи розплавленим металом, стикалися з приглушеними рожевими сполохами, а сам Океан перетинали відблиски двох дисків, розташованих один навпроти одного, двох палаючих вогнищ — ртутного і багряного; досить було у зеніті з’явитися бодай маленькій хмарці, щоб зайчики на важкій піні, яка стікала з гребенів хвиль, замерехтіли всіма кольорами веселки. Відразу ж після заходу голубого сонця на північному заході з’явилася симетріада, про яку негайно попередили сигналізатори; вона майже повністю зливалася з рудуватою імлою і вирізнялася на її тлі хіба поодинокими дзеркальними зблисками, ніби там, на межі неба, і плазми, виростала велетенська скляна квітка. Станція, однак, не змінювала курсу і через якусь чверть години колос, що мерехтів червоним світлом, мов згасаюча рубінова лампа, сховався за обрієм. Минуло ще кілька хвилин, і високий тонкий стовп, підніжжя якого вже ховалося від наших очей, беззвучно зметнувся в атмосферу на кілька кілометрів. Це була явна ознака загибелі симетріади. Одна половина стовпа палала криваво, а друга вилискувала ртуттю; він розрісся в двобарвне дерево, потім кінчики його віття, яке дедалі дужче бучавіло, злилося в одну грибоподібну хмару, верхня частина якої; осяяна палахкотінням двох сонць, пливла, підхоплена вітром, а нижня, розгорнувшись гронами на третину обрію, надзвичайно повільно опадала. Через годину від цього видовища не лишилося й сліду.

Минуло ще дві доби, й експеримент було повторено востаннє, рентгенівські уколи охопили вже доволі велику частину драглистого Океану, на півдні забовваніли, чітко видні нам з висоти, хоч вони були на відстані трьохсот кілометрів, Арреніди — кряж із шести скелястих, ніби вкритих льодовиками верховин; та насправді це був наліт органічного походження, який свідчив про те, що утворення було колись дном Океану.

Тоді ми змінили курс на південний схід і якийсь час рухалися вздовж гірського кряжу, оповитого хмарами, характерними для червоного дня; потім усе зникло. Від початку першого експерименту минуло десять днів.

За весь цей час на станції, по суті, нічого не сталось; автоматична апаратура повторювала експеримент згідно з програмою, і я навіть не певен, чи хто-небудь контролював її роботу. І все-таки на станції відбувалося значно більше подій, ніж можна було сподіватися. Щоправда, люди тут були ні при чому. Я потерпав, що Сарторіус зажадає відновити роботу над анігілятором; крім того, я чекав, як прореагує Снаут, коли довідається від Сарторіуса, що я його до певної міри обдурив, перебільшивши небезпеку, яку могло спричинити знищення нейтринної матерії. Однак нічого такого не сталося з причин, які спершу були для мене цілком загадковими; звісна річ, я очікував якогось підступу з їхнього боку; думав, що вони таємно ведуть якісь роботи, і через те щодня заходив до приміщення без ілюмінаторів під головною лабораторією, де знаходився анігілятор. Проте жодного разу нікого з них там не застав, а тонкий шар пороху, який покривав захисний кожух і кабелі апаратури, свідчив, що до неї багато тижнів ніхто навіть не доторкався.

Снаут, як і Сарторіус, раптом кудись зник, і я ніяк не міг з ним зв’язатися, — його відеофон на радіостанції не відповідав на жоден мій, виклик. Звичайно, рухом станції хтось керував, але я не можу сказати, хто саме, бо мене те, хоч як це дивно, просто не цікавило. Байдуже було мені й до того, що Океан зовсім не реагував на експеримент; тож через два чи три дні я майже перестав очікувати чи боятись якоїсь його реакції та й взагалі забув і про Океан, і про експеримент. Цілими днями я просиджував або в бібліотеці, або в кімнаті разом з Гері, яка снувала за мною, наче тінь. Я бачив, що наші справи кепські й що такий стан апатичної непевності не може тривати вічно. Треба було якось подолати його, щось змінити в наших взаєминах, але я відкидав навіть саму думку про це й не здатен був на щось відважитись. Я не можу пояснити цього точніше, однак мені здавалося, що все на станції, а особливо наші з Гері стосунки, перебуває в стані надзвичайно нестійкої рівноваги й може враз розпастися, досить тільки його торкнути. Чому? Не знаю. Найдивніше було те, що й Гері відчувала щось подібне, принаймні в якійсь мірі. Коли я думаю про це тепер, мені здається, що враження непевності, хиткості, передчуття потрясіння були викликані присутністю, яка виповнювала геть усі приміщення станції, але в ніякий інший спосіб себе не проявляла. Втім, можливо, була ще одна її розгадка — сни. Оскільки ніколи — ні раніше, ні згодом — мені не ввижалися такі видива, я вирішив записувати їх і тільки завдяки цьому можу тепер про них бодай щось розповісти. Хай і уривчасто й без розмаїття, яке важко передати.

Якимсь незбагненним способом, у просторі, позбавленому неба, землі, підлоги, стелі, стін, я, чи то скорчений, чи то зв’язаний, опинився в чужій мені субстанції, немовби тіло моє вростало в напівмертву, незграбну, безформну брилу або, ще точніше, ніби само ставало нею; мене, безплотного, оточували невиразні з першого погляду блідо-рожеві плями, які зависали в просторі, що мав інші, ніж повітря, оптичні властивості, отож тільки на дуже близькій відстані предмети ставали чіткими, навіть надміру, неприродно чіткими, бо в тих снах усе, що мене безпосередньо оточувало, переважало своєю конкретністю й матеріальністю яву. Я прокидався з парадоксальним відчуттям, що реальністю, справжньою реальністю був, власне, сон, а те, що я бачу, розплющивши очі, — тільки його бліда тінь.

Такий був перший образ, початок, з якого висновувався сон. Довкола мене щось чекало мого дозволу, моєї внутрішньої згоди, а я відчував, — скоріше щось відчувало в мені, — що я не повинен піддаватися незрозумілій спокусі, бо, як відомо, чим більша спокуса, тим страшніший кінець. Та саме цього я й не знав; якби знав, то боявся б, а я страху не відчував. Я чекав. З рожевої імли довкола мене народжувався перший дотик, а я, безвладний, мов колода, застрягши десь глибоко в масі, яка неначе поглинала мене, не міг ні відступити, ні поворухнутись, а те щось обмацувало мою в’язницю незрячими й водночас видющими дотиками і оберталось ніби на долоню, яка створювала мене; до цієї хвилини я був зовсім сліпий і ось тепер починав бачити; під пальцями, які обмацували моє обличчя, з нічого народжувалися мої губи, щоки, і в міру того, як цей розкладений на нескінченно малі часточки дотик сягав усе ширше, в мене з’являлися вже обличчя і груди, що глибоко дихали, викликані до життя тим, — взаємним, — актом творення, бо і я, той, кого створювали, у свою чергу теж творив, і виникало обличчя, якого я ще ніколи не бачив, чуже й знайоме, водночас, я намагався зазирнути в нього, проте не міг, бо всі його пропозиції були спотворені, бо тут не було ніяких напрямів, просто в якомусь молитовному мовчанні ми відкривали одне одного й ставали одне одним; і ось я вже був самим собою, але немовби піднесеним до степеня нескінченності, а та друга істота — жінка? — непорушно застигла разом зі мною. В нас бився один пульс, ми були одним цілим, та раптом у цю сповільнену сцену, поза якою нічого не існувало й не могло існувати, закрадалося щось неймовірно жорстоке, неможливе, протиприродне. Той самий дотик, який створив нас і невидимим, золотим покривом огорнув наші тіла, обернувся на рій жал. Наші тіла голі й білі, починали розпливатися, чорніти у тьмі-тьменній хробаків, які звивалися, виходячи з нас, наче повітря; і ось уже я ставав — ми ставали — я ставав блискучою драглистою масою, яка то гарячково спліталася, то розпліталася, і їй не було кінця, бо вона нескінченна; і в цій нескінченності — ні! — я, сам нескінченний, вив мовчки, благаючи кінця, але саме в цей час, ширячись на всі боки, мене пронизував раптовий біль, стократ сильніший, ніж наяву, зосереджений десь у чорних і багряних далечах, біль, який був то твердий, мов скеля, то сягав свого піка в спалахах іншого сонця чи іншого світу.