Зорепади, стр. 39

— Ага, жаліти, — ящір прочинив двері, — якщо ти, скажімо, кішку пожалів, я ще міг би зрозуміти. Хоч кішка теж належить до ссавців, але вона м’яка, пухнаста, ласкава і муркоче. Я бачив одну в твоєму дворі і можу зрозуміти.

— Дурниці, хлопче, — заперечив Савелій. — Можна приручити будь-якого звіра з будь-якої зграї. От тільки одинаків — не беруся. А кішка погана тварюка, зовсім не приручена. Була дикою, такою й зосталася. Лиш пристосувалася до життя серед людей. Перший-ліпший собака за хазяїна душу віддасть, а кішка — хай його хоч ріжуть, спокійнесенько собі вмиватиметься. У нашому тайговому селі кожен третій двір має власного вовка! Хоч вір, хоч ні, а сусідський приручений вовк здох від туги, коли його хазяїн у річці втопився. Тиждень не їв, тільки вив на його могилі, та там і помер.

— Ти сподіваєшся приручити його? — спитав ящір недовірливо.

— Динокан жив у зграї, — відповів Савелій. — Отже, за своєю природою він здатний до дружби. І не просто здатний! Для нього дружити з кимось — необхідність. І підкорятися сильнішому — необхідність. Інакше б як існувала зграя? Ти, друже, вір мені! Ми, тайговики, природу добре розуміємо. Інакше б самі не прожили в тайзі й тижня.

— Гаразд, гомо, — відповів ящір непевно, — вважай, що переконав, але краще я посиджу в машинному відділенні. А ви обидва залазьте до кабіни. Може, ти маєш рацію, гомо, але для мене твої міркування — тільки гарна теорія. Ти — інша справа. На твоєму подвір’ї різні чудиська живуть. Мабуть, такий стиль землян: ворогів перетворювати на друзів!

Динокан уперто пручався, але Савелій таки затяг його в космоліт. Ящір тут же дав старт. На цей раз він побив усі рекорди швидкості: зірки миготіли, мов іскри з-під коліс кур’єрського поїзда.

Савелій схвально кахикнув, коли ящір вправно посадив машину при самій його хаті. Динокан вискочив і, клацнувши зубами, вмить ухопив мишу-полівку, що не встигла прошмигнути до своєї нори.

— Молодець! — похвалив Савелій і поплескав собаку по спині.

А ящір тим часом, не покидаючи свого сидіння, помахав зеленою лапою і сказав:

— Я все владнав. У неділю можеш прибути по членський квиток. Май на увазі, прийом і вручення квитків відбуваються в урочистій обстановці, збираються мисливці з різних кінців Галактики. Тому одягни найкращу сорочку. Після урочистої частини, сам розумієш, невеликий бенкет, те, се… Познайомишся з мисливцями з інших світів, послухаєш їхні оповіді, сам щось розкажеш. А там, дивись, і потоваришуєш з кимось. У нас, гомо, не нудьгують!

Але перш ніж стартувати, він з жахом і захопленням дивився на сильне тіло динокана.

— Звірюку до діла пристосував. Тебе кинь у воду — випливеш з рибиною в зубах. Клянусь космосом, з тобою в Галактиці не пропадеш!

Леонід Сапожников

Записка з черевика

— Аги, — мовив Петрик Муха і енергійно заторохтів брязкальцем.

— Загадкове створіння, — сказала мати, милуючись.

— Прихідець з космосу, — підхопив Муха-батько.

А Славко Муха, хлопчик з химерами, нічого не сказав, проте все намотав на вус.

Коли б через кілька днів після цього інженер Муха не поліз до стінної шафи по якусь дрібничку (деякі історики твердять, нібито за поролоновими вустілками), то й на сьогоднішній день мав би міцний сон, добрий апетит і чисте сумління, вирізняючись між інших смертних лише незвичним ім’ям — Азбест Іванович. Однак він легковажно поліз за цими фатальними вустілками і знайшов у своєму старому черевикові складений вшістнадцятеро аркуш паперу.

— застерігали Славкові каракулі.

— От дає! — посміхнувся Азбест Іванович і розгорнув аркуш. — «Короткий словник марсіанської мови…» — Ну і ну! «Аги — здрастуйте. А-не-не — всі про мене забули. Бв-в-в — я вами не задоволений…» Азбест Іванович хотів показати знахідку жінці, але та збиралася годувати Петрика, який жалібно канючив: «А-не-не!» Тоді Муха-тато розшукав у ванній кімнаті Славка, одібрав у нього томик фантастики (сьомий у цьому місяці) і суворо сказав:

— Бв-в-в!

— Пф-ф-фа! — вмить відбив напад спритний отрок.

Азбест Іванович зазирнув до «Короткого словника» й спантеличено звів брови.

— Такого тут нема.

— А це я з годину тому розшифрував, — недбало кинув Славко.

— І що ж означає оте «пф-ф-фа»?

— Не скажу — образишся!

Муха зрозумів, що перший раунд виграв син.

— Не хочеш — не треба, — сказав він, міняючи тактику. — Скажи тільки, ти справді вважаєш, що Петрик лепече по-марсіанському?

— Це моя гіпотенуза, — бундючно вирік Муха-син.

— Гіпотеза! — не без зловтіхи поправив Азбест Іванович. — Так ось, друже мій, вона бездоказова. Ніяких марсіан у природі не існує, про це знають навіть моржі й носороги. І лише альдебарани, задурманивши голову собі всякою фантастичною нісенітницею, можуть ще в цьому сумніватися.

З цими словами Азбест Іванович негайно покинув бойовище, задоволений тим, що взяв реванш.

Осоловілий від ста грамів кефіру, Петрик лежав у своєму ліжечку з пустушкою в роті.

— Кай-кай-кай, — пролопотів він, побачивши батька, й той мимохіть стримався, щоб не зазирнути до «марсіанського» словника.

Наступного дня інженер Муха зустрів у коридорі обчислювального центру Марата Запалкова (екскурсоводи досить часто показують те місце, де вони стояли, прихилившись до стіни).

— Розумієш, — скаржився Муха, — Жюль Верн у мене росте! Айзек Азімов! Я в його віці був людиною — грав у футбола, по деревах лазив.

І він, трохи соромлячись, виклав приятелеві Славкову «гіпотенузу».

— Гм, — мовив Марат Запалков і замислено випнув нижню губу. — Щось у цьому є. Якесь раціональне зерно, я б сказав.

Муха отетерів.

— Знущаєшся?

— Візьмемо за аксіому, що в мізках малюка немає ніяких думок, порожнеча, — незворушно вів далі Запалков. — Але ж природа, як відомо, не терпить порожнечі. І ось, уяви, якась неземна цивілізація знайшла спосіб заповнити цей мозок своєю інформацією. Точніше, вона використовує твого Петрика — який через щасливу випадковість настроєний на її хвилю — як приймач, щоб налагодити з ним інтелектуальний контакт.

— А мене чому не використовують як приймач?

— По-перше, хоч ти й Петриків батько, твій мозок може бути настроєний на іншу хвилю. Та головна перешкода полягає в тому, що ти мислиш. А будь-яка думка, навіть дріб’язкова, вже перешкода на шляху сигналів з космосу. Який сенс посилати інформацію через усю Галактику, щоб вона вщент розлетілася у твоїй голові об якесь «Не забути б зайти на молочну кухню…» Ні, ці хлопці з далекого сузір’я не такі дурні!

Тут хтось гукнув: «Марате, до телефону!» — і Запалков зник.

Що примусило Азбеста Івановича, людину твердих переконань, прислухатися до псевдонаукового й безвідповідального патякання Запалкова? Чому він не розсміявся й не викинув геть з голови ці небезпечні балачки? «Лихий поплутав», — казали в таких випадках наші предки. Оскільки ми твердо знаємо, що ніякого лихого нема, то поведінка інженера Мухи для нас зовсім загадкова.

А повівся він таким чином: записав Петрика на магнітну стрічку, розжився десь програмою «Суперлінгвіст» і після роботи, коли співробітники розійшлися, запропонував комп’ютеру проаналізувати записане.

«Чим я ризикую? — виправдовувався він сам перед собою, поки машина переварювала денну порцію вигуків дитини. — Ну, вирішить комп’ютер, що я збожеволів. Так він же про це нікому не скаже…»

Пролунав сухий металевий тріск: друкуючий пристрій видав діагноз. Муха прочитав і схопився за серце:

За чверть години Азбест Іванович твердо знав, що земна наука ще ходить у коротеньких штанцях. По дорозі додому він гарячково притиснув до живота портфель з свинячої шкіри, де були заховані деякі досягнення наукової і технічної думки в сузір’ї Бика.